На перший погляд у цій історії усе просто і очевидно: агресивні націоналісти (фашисти – додав би Вадим Колесніченко) цькують старенького професора, який несе у світ добре і вічне – ідеали справедливості та всезагальної рівності.
Адже Бауман – один з найвидатніших соціологів сьогодення. У 1968 році, як і більшість інтелектуалів єврейського походження, був змушений виїхати з рідної Польщі через антисемітську кампанію тогочасної влади країни. У еміграції Бауман швидко став науковою зіркою світового масштабу. Він – яскравий лівий мислитель, теоретик сучасного марксизму, такий собі Грамші ХХІ століття, борець із суспільством споживання… Науковець, який ще за життя удостоївся іменного інституту у одному з найповажніших західних університетів. Один з гуру руху антиглобалістів, чиї праці перекладено десятками мов, в тому числі й українською.
Однак, насправді не все так уже й однозначно. До того як стати ученим зі світовим іменем Зигмунт Бауман був кадровим офіцером польського Корпусу внутрішньої безпеки (КВБ) – польського аналогу НКВС. До речі, свою першу вищу освіту Бауман здобув в університеті міста Горький (нині – Нижній Новгород, Росія), вступив у комсомол і навіть встиг попрацювати міліціонером у Москві. У 1944 добровільно вступив до лав 1-ї армії Польського війська – військового формування, створеного в СРСР з поляків, а після закінчення ІІ Світової перейшов на службу в уже згаданий Корпус внутрішньої безпеки – каральної служби, створеної у 1945 році для боротьби з антикомуністичним рухом опору, УПА та німецького підпілля у Сілезії та Померанії. За інформацією польських істориків, лише з 1945 по 1947 роки КВБ знищив понад 1500 бійців польського підпілля, понад 13 тисяч осіб були засуджені за приналежність до «антикомуністичних організацій». Сам Бауман стверджує, що потрапив у КВБ випадково і був комісаром (маючи лише двадцять років!) та провадив лише ідеологічну роботу, хоч є документи, які свідчать, що він також особисто брав участь у силових акціях. Та й зрештою, як логічно запитує польський історик Пйотр Гонтарчик – хто чинив більші злочини – бійці спецслужби, які стріляли у людей, чи комісар, який і готував їх «ідейно» до убивств?
Паралельно Бауман під псевдонімом «товариш Семен» був таємним інформатором Головного управління інформації – ще однієї польської військової спецслужби, сформованої під час війни із офіцерів радянського СМЕРШу.
Власне наукову кар’єру Бауман розпочав, коли його батько – сіоніст за переконаннями – здійснив спробу виїхати у Ізраїль. Якби не це, світ, можливо, не отримав би видатного науковця, а Бауман зробив би не менш успішну кар’єру у органах державної безпеки Польщі. Але сталося як сталося і ми маємо те, що маємо.
З одного боку – блискучого інтелектуала, непересічного науковця, з іншого – співробітника репресивних органів сталінського штибу.
Що важливіше? Мабуть, відповідь на це запитання у кожного буде своя. Польські ліві, а також ліберальні середовища на чолі з впливовим виданням Gazeta Wyborcza, близьким до владної партії Platforma Obywatelska, почали лемент щодо «розгулу радикалізму та неонацизму» (знайома історія, чи не так?). Натомість правиця на чолі з головною опозиційною партією Prawo i Sprawiedliwość, цілком резонно зауважує, що Бауман жодного разу не попросив вибачення за участь у каральних органах. А тому не має морального права «сіяти розумне, добре і вічне» навіть попри свої наукові заслуги.
І це у Польщі, де досі надзвичайно активно триває процес люстрації, діє Інститут національної пам’яті, в рамках якого 200 прокурорів займаються розслідуванням злочинів нацистського та комуністичного режимів. До слова, згідно чинного польського законодавства, процедуру люстрації повинні пройти усі, хто претендує стати президентом країни, депутатом парламенту, Сенату, Європарламенту, обійняти керівну посаду в органах державної влади, стати суддею, прокурором, адвокатом, керівником у державних телекомпаніях та інформаційній агенції РАР, а також – ректори, проректори, декани факультетів та керівники кафедр у вищих навчальних закладах усіх форм власності. Кожен з претендентів на посаду має засвідчити, чи працював він у органах безпеки із 22 липня 1944 року по 10 травня 1990 або співпрацював із ними.
Нет, я был против люстрации с самого начала. Какая люстрация!? Если, предположим, мой хороший знакомый, всем известный академик построил карьеру, во многом, благодаря тому, что был еще и агентом-осведомителем, надо ли его за это порицать? Ведь он - великолепный ученый, немало сделал для украинской науки. …Тогда существовали правила, и по ним необходимо было играть, соблюдать формальные приличия.
— Психиатр, член Гуманитарного совета при Президенте Украины Семен Глузман
Власне, факт співпраці із державною безпекою соціалістичної Польщі злочином не є. І особа, яка була офіцером відповідних служб чи просто «стукачем», в принципі може стати навіть президентом країни. Злочином є спроба приховати таку інформацію про себе. Тобто, насамперед, йдеться про моральну оцінку суспільства та держави щодо людей, які свідомо йшли працювати у каральні органи та з тих чи інших причин погоджувалися ставати інформатором.
В Україні, де ветерани НКВД-КДБ з погляду держави і значної частини суспільства є видатними героями, де нормою є хресні ходи з портретами Сталіна, де у часи СРСР практично кожен третій (!) «інформував» ті чи інші державні органи про своїх колег, сусідів і навіть родичів, будь-яка розмова про люстрацію, про необхідність дати моральну оцінку минулому, мабуть, позбавлена сенсу.
А тому українські «баумани» (яких відверто небагато), а також їх значно менш талановиті та видатні колеги можуть і далі спокійно засідати у парламенті, навчати студентів, вчити усіх нас жити і навіть вдавати із себе совість української нації.