Відповідно, у різні часи і за різних обставин активна участь священнослужителів у політичних процесах сприймалася по-різному. Свого часу, у середині ХІХ ст., за відсутності світської інтелігенції клир був на чолі політичної боротьби галицьких українців. І в роки незалежності України священнослужителі різних конфесій намагалися не стояти осторонь політичних баталій, насамперед, виборів.
Український досвід – не виняток. Скажімо, у США католицькі єпископи постійно наголошують на тому, що для вірян ставлення тих чи інших кандидатів до фундаментальних моральних речей (наприклад, до абортів) є визначальним в оцінці цих кандидатів. У Польщі частина клиру нещодавно закликала підтримати правих кандидатів чи політичні партії, які захищають християнські цінності. Таку позицію можна зрозуміти, проте не завжди вона має позитивні наслідки для самих Церков. У тій самій Польщі політична активність клиру викликала антицерковні виступи і негативно вплинула на імідж Католицької Церкви у цій державі.
Сьогодні жодна з політичних сил в Україні не захищає фундаментальні християнські цінності - навіть на словах. І, напевно, жоден з відомих чи маловідомих політичних лідерів не відповідає цілковито засадам християнсього політика. Часто прихильність того чи іншого кандидата до певної окремої (чи кількох) конфесії є визначальним у ставленні до нього клиру тієї самої чи інших (чит. «ворожих») конфесій. І це ставлення визначається чи то лобіюванням корпоративних інтересів тієї релігійної організації, чи то просто пожертвами (нерідко не зі своєї кишені), чи особистими стосунками з кимсь з клиру.
Про те, чи сам політик є прикладом християнина, чи він лобіює моральні цінності — фактично, не йдеться. Зрештою, навіть якщо він є спонсором певної єпархії, громади, храму, спільноти і робить це з користю для себе (піар, «фішка» на виборах), то вже навіть це свідчить про не зовсім християнські підходи до самого акту благодійності. Але і це не стримує церковних діячів від публічних дифирамб таким кандидатам - «благодійникам».
Якщо на попередніх парламентських виборах (які відбувалися за пропорційною системою) церковні лідери були задіяні в агітації, то переважно йшлося про владик чи священиків з православних Церков. Незрозуміло, які це давало результати самим кандидатам, але церковні діячі ставали об’єктом для критики в ЗМІ, тим самим дискредитували і себе, і свою Церкву заодно. Бо якщо той чи інший священнослужитель є членом партії чи депутатом до місцевих рад, то він служить вже не лише одному Пану, а й має зобов’язання перед своїм партійним керівництвом.
Цього року правлячий режим знову повернув змішану систему, тим самим збільшив шанси на потрапляння у парламент «грошових мішків», які традиційно поповнюють ряди «тушок». І власне ці діячі стали основною «спокусою» для значної частини клиру. Вони роздають направо і наліво пожертви, возять священників на дорогі паломництва, а парафіян на набагато скромніші, видають молитовники зі своїми «образками», вони тупо спекулюють на церковному ґрунті і роблять священнослужителів, які за них агітують, заручниками цієї спекуляції.
Як не дивно, саме Західний регіон чи не виривається у лідери з масової клерикальної агітації. І тут виявляється нерідко своєрідний екуменізм. Бо разом, з одної трибуни за певних кандидатів на Львівщині агітують священики УГКЦ разом з єпископом і священиками УАПЦ, на Івано-Франківщині — владики УГКЦ і УПЦ КП. Звичайно, ці чи інші священнослужителі можуть розказувати, що вони не агітують, а просто «дякують» своїм жертводавцям. Але, напевно, вони самі розуміють, що люди сприймають це як агітацію за певного кандидата. Навіть якщо владика просто розкаже на церковному заході, як певний політик колись прислуговував при підпільному єпископу, і це покажуть у примітивному «джинсовому» ролику на місцевому телебаченні .
Особливо неприємно бачити відверту або приховану агітацію на користь осіб, які пов’язані з корупційними скандалами і мають негативне реноме серед громадськості. Владики і священики, фактично, беруть відповідальність на себе за цих осіб, за їх дії в минулому і майбутньому! А це не жарти, бо тим самим вони сприяюють утвердженню того суспільно-політичного і економічного стану країни, який нині маємо. При якому їх парафіяни не можуть почувати себе повноцінними людьми, бо залежні від всіх довкола обставин, насамперед, економічних. А тому не можуть самі повноцінно робити пожертви на добрі церковні справи.
Що для мене у цій ситуації найгірше: ці заполітизовані священнослужителі, особливо, владики, фактично зневажають звернення, які приймали вони самі на чолі зі своїм предстоятелем. Виглядає жахливо, коли в той самий час Патріарх Святослав однозначно забороняє будь яку агітацію в храмах і духовними особами УГКЦ, а в різних місцях фіксуються випадки такої агітації. Якщо священнослужителі собі дозволяють порушувати обіцянку послуху, то чому миряни мають бути послушними їм і Церкві загалом? Таке діється в різних конфесіях, подекуди самі душпастирі балотуються...
Не дивлячись на згадані непоодинокі випадки, все ж засвідчую глибоку повагу до багатьох з тих душпастирів, які тут були безіменно згадані. Бо знаю їх з багатьох позитивних сторін і сподіваюся, що вони також розуміють свою відповідальність.