Іване Федоровичу, як у дитинстві проявлялися ваші творчі здібності?
Коли в школі я писав твори, вчителі казали,що я маю писати і надалі - бо справді гарно виходило. Я фантазував на різні теми, став розуміти, що дещо можу, і тому почав розвивати себе у цьому напрямку. Потім писав у шкільну газету. А після того, як написав свого першого вірша у 7 класі, почав висилати вірші у районну газету.
Чи були у вас перепони на шляху?
У 10 класі я знав, що мене готують на медаль. Я був секретарем комсомольської організації, писав багато, був достатньо відомим у своїй школі. Одначе, медаль могла отримати лише одна дитина на цілий район. А у моїй школі навчалася донька першого секретаря райкому партії. Самі розумієте, хто дістав медаль (сміється). Ось такий мені був «ляпас» по виході зі школи. Але я вважаю це добрим, бо якби не було перепон, не було б і характеру іти до своєї мрії.
Коли ви навчалися в Київському університеті Т.Г. Шевченка і, не закінчивши його, вступили на вищі кіносценарні курси в Москві, чи не було у вас сумнівів щодо вибору?
Мене практично вигнали із університету за політичну інформацію. Я багато читав та розповідав про репресії, про те, як у Караганді прокляті сталіністи душили танками наших робітників. Звісно ж, я не зізнавався звідки така інформація, казав, що про це говорить багато людей. Мене намагались допитувати, а потім практично змусили піти з університету. Я став активно займатися літературою. Павло Загребельний запросив мене в «Літературну Україну». А пізніше Сергій Параджанов і Микола Вінграновський переконали мене спробувати себе в кіно, бо тоді кіно це було все. Тож я поїхав у Москву вчитися на кіносценарних курсах.
В наш час молодь читає книжок дуже мало. Чи не виникало у вас бажання дарувати свою творчість через інші носії інформації, наприклад, Інтернет?
Така проблема виникає навіть із моїм онуком. Він також не любить читати книжки. Іноді я навіть змушений наполягати на цьому. Ще Маяковський писав, що мандрівки по світу схожі на читання книжок. Ми виросли на книжках, це моє оточення. Я не можу відділити себе від книжки і таким вже піду на той світ. А ваше покоління або ще молодше, звичайно, буде приймати більш прогресивний спосіб - комп´ютер, Інтернет. В мене немає відрази щодо іншого виміру та способу сприйняття інформації. Хоча я вважаю, що книжка все одно залишиться.
Кажуть, у кожного поета є своя муза. Чи є вона у вас?
Муза, як для мене,- це істота незвичайна. А зі своєю музою я живу вже 46 років. Тим не менше, було б неправдою сказати, що я не звертаю уваги на інших жінок. Коли дивлюсь на красиву дівчину, завжди помічаю, які в неї вії, волосся, погляд. Я цікавлюсь жіночим світом і бачу не тільки зовнішню, а й внутрішню красу. Для мене це дуже важливо.
Присвоєне вам звання Героя України - це нагорода за вашу творчість чи за політичні заслуги? І чи пишаєтесь ви цим?
Це і творчість, і політична діяльність. Звичайно, мені приємно, що на високому рівні зауважили це поєднання політики і поезії в одній особі. Але я вважаю, що мушу тяжко і багато працювати, щоб виправдати таке почесне звання.
Коли складніше реалізуватися як поету - в часи ваших перших кроків в літературі чи зараз?
У цей час, без сумніву, тяжче. Є дуже багато спокус - Інтернет, театр, кіно. У мій час у мене було дуже чітко визначене майбутнє - я знав, що маю іти вперед через читання, запам´ятовування. А нинішнє середовище не дає чіткої цілі.
У 1988 році світ побачила емоційно насичена поема - «Чорнобильська Мадонна». Як проходила робота над таким складним твором?
Я у свій час написав цикл «Подих атомної», де оспівував будівництво атомних станцій. Я ніколи не задумувався над можливістю вибуху. І коли сталася аварія, я сприйняв це як свою вину за оспівування. Мій син,будучи студентом,отримав променеву хворобу, працюючи на ЧАЕС. І тому, цей біль,Чорнобильський біль, спонукав мене до написання цієї поеми.
Чи збулися ваші мрії?
Одна і, мабуть, найголовніша, збулася: я мріяв про незалежну українську державу. Однак друга моя мрія - це вільна незалежна людина у вільній незалежній державі - ще не збулася. Треба ще дуже багато над цим працювати.
Яка у вашому розумінні місія МАН у вихованні сучасної молоді?
Перш за все, академія пропонує різноманіття інтересів. Тут ростуть юні діти- молоді деревця, які потім намагаються стати лісом, парком, садом. Я тішуся, що пізнаю цей юний світ.
Що, на вашу думку, МАН дає дітям?
По-перше, академія дає контакти зі столицею України, з вченими, письменниками. По-друге, діти в процесі навчання розуміють, яке це щастя - пізнавати інших людей на планеті однодумців.