Я зачинила двері в кімнату і заборонила синові виходити на балкон. Ще вилетить - вкусить. А хоч би вже нарешті десь дівся! Сонце припікало все дужче, і я потайки почала мріяти, щоб він там швидше засох. Адже ми у своїй квартирі теж нібито в неволі опинилися: «балконний окупант» не дозволяв вивітрити кімнатну задуху. Година минала за годиною, а він не вгавав, стаючи все агресивнішим і страшнішим. Разом з комахою мучилося і моє сумління - це ж вперше у житті я чекала чиєїсь смерті, хай хоч і джмелиної. Розбила красиву чашку, посварилася із сином. День пропав...
Раптом глухе загрозливе гудіння на балконі стихло. З важким серцем я виглянула - і вклякла на місці. Джміль не вилетів і не засох, а просто заснув. З таким виглядом, наче скорився долі. Він згорнувся калачиком, ображено, як, буває, вмощуються беззахисні діти. Дихав глибоко і рівно, тоненькі шерстинки золотими ниточками зблискували на палючому сонці. Виглядало так, наче джміль вирішив, що зробив усе, що зміг, наче він вже не мав сил на запеклу боротьбу з невидимою стіною, яка позбавила його волі і забирала життя. Він, здавалося, все зрозумів і тепер хотів лише спокійної тихої смерті.
Як людина - вразила мене думка. Люди теж, буває, б´ються, борються, не визнають невидимих перешкод, висувають долі рахунки, вимагають чогось від життя. І врешті здаються, не живуть, а доживають, відсторонено споглядаючи світ безнадійним приреченим поглядом. Згортають крила.
Порівняння наче ошпарило: йому, джмелю, здається, що виходу немає. А я ж знаю, що є. І що мені, гігантській, з погляду джмеля, розумній істоті варто врятувати його? Тепер, коли він не кидається розлючено, а тихенько спить. Для мене ціна цього комашиного життя - всього лиш мить, один порух руки, щоб відхилити відчинену раму. А раптом так само з людьми: там, де ми роками борсаємося у життєвій боротьбі, Він, Всемогутній і Милостивий, чекає від нас спокою і покори? Терпляче чекає тільки для того, щоб змогти допомогти. Наш душевний спокій потрібен не Йому, а нам, для нашого порятунку. А раптом?..
Джміль знесилено спав. І зненацька глибоко зітхнув, як іноді зітхне уві сні немовля: не від важких думок і справ, звісно, а наче від важкого знання вічної душі, що тільки почала випробування земним життям. Моє сумління гуло глухим джмелиним басом, пульсуючи у скронях задухою. Кинулася до кухні - набрала в блюдце води, на краєчку поклала краплину меду. Обережно підсунула до сонного джмеля.
Якось він відчув воду, бо поволі, наче не вірячи, прокинувся, покрутив вусами і посунув до тарілочки. Вже не перелетів, а перекотився в те озеро і почав пити, спрагло і недовірливо. Потім приліг біля меду і, ще не вірячи у реальність, покуштував. А тоді знову заснув на березі свого джмелиного раю - на краєчку блюдця. Так і спав до вечора.
Хоч це смішно, але ми подружилися з джмелем. Він часто прилітав до нас на балкон минулого літа - товстий, волохатий, красивий своєю джмелячою вродою. Полоскав лапки у блюдці, пив мед. Чомусь, на наше щастя, не кликав із собою рій родичів і знайомих. Такий був самотній джміль. А потім зник - настала осінь.
Відтоді я все намагаюся з´ясувати, скільки живуть джмелі. Прибрала на балконі після зими і поставила на підвіконні блюдце: чекаю - раптом прилетить? І маю таємну надію, що над нами теж є Хтось Великий і Всемогутній, хто дуже хоче, щоб нам жилося легше. Йому ж це нічого не варто, він тільки чекає, щоб ми прийшли.