Напевно, цим можна пояснити тихий шок європейських політиків, які в 2004 році із солідарності вдягали помаранчеві краватки і бурхливо аплодували у 2005-му мандруючому світами президентові Ющенку.
Як можна було втратити такий реальний шанс стрімких реформ і за чотири роки привести державу до повної некерованості?! На це запитання у жодного європейського політика немає відповіді. «Україна має
усвідомити, що вона летить у стіну на швидкості 150 км на годину». Це так про нас каже директор Європейського центру міжнародної політекономії Фредерік Еріксон. Інші ще й не таке говорять…
Та ми не слухаємо. І не бачимо. Наші вуха й очі – в безперервному політичному ток-телешоу. Суцільна «свобода слова». І просто «свобода». Усі ми – складові цього телевізійного абсурду. Просто визнати
це ми не маємо сміливості. Легше жити міфами: «Ми ж не винні, що обирали їх!», «Ми не несемо відповідальності за казнокрадство чиновників і корупцію політиків»...
Для заспокоєння вигадуємо собі казочки про «сильну руку» і нового лідера. А як він може з’явитися поміж нас, хто себе ставить над цим безладом? Хто ж визнає це лідерство лідера? Лідер має просто
краще за інших верещати в телевізорі? Його прокльони мають бути найбільше уїдливими? Чи він має вдатися до насилля у прямому ефірі? Як він тих, які не хочуть нести і краплини відповідальності за
знищення власної держави, переконає, що він саме той наш «Вашингтон з новим і праведним законом»?
Наша недовіра до самих себе сягнула дна значно швидше за саму кризу. Ми вже давно на дні. Якби Христос вдруге прийшов у ці дні і саме на теренах України, боюся, його б не визнали. Тотальна
недовіра.
А це лікується? Напевно. Але не міфами і казочками. Не теленавіюванням. А можна якось без лідера, без гетьмана, без фюрера, без...
Японці після Другої світової були не просто поруйновані. Вони були атомно розбомблені. І швидко піднялися з руїн. І без лідера-месії. Просто захотіли мати ефективну державу. Захотіли – і мають. Як?
Кажуть – щоденно працювали. Щоденно. Це – щось нове для нас. Може, спробувати?
Останній день Помпеї
Навіть величну картину Карла Брюлова «Останній день Помпеї» можна розгледіти й поцінувати, якщо зробити декілька кроків назад. Безглуздість української політики особливо видно на відстані.