Утім, це не перешкоджає людям відвойовувати свою мікрокорисну площу. В цій безглуздій війні вони тримаються набагато героїчніше, ніж партизани-залишенці.
Я кепсько пам´ятав цю квартиру (крім її ліліпутських розмірів) - натомість двір упізнав одразу. Напевно, він мало чим відрізнявся від інших дворів біля інших, однаковісіньких будинків, за винятком змайстрованого невідь-коли дощаного столу.
Тоді було літо, і дядько повів мене до цього столу, де сусіди забивали козла, іноді - грали в шахи. Біля цього столу завжди вирувало життя, підтоптані чоловіки рятувалися зі своїх надзвичайно тісних квадратних метрів і здобували належний оперативний простір, спілкування текло рікою, часто воно пінилося в кухлях - так каже моя давня пам´ять, і вона ні з чим не переплутає те відчуття спокою і щастя, що ним був просякнутий почорнілий дощаний стіл з двома довгими лавами.
Ближче до вечора тінь від будинку наповзала на цей стіл - і у вікнах (ліліпутська архітектура не визнавала ніяких балконів) з´являлися жінки. Вони висмикували своїх чоловіків із дощаного затишку, випускали крізь кухонні вікна духів вечері - й більшість лицарів цього столу не наважувалися чинити опір настільки могутнім силам; переповнений меблями простір засмоктував їх у своє царство.
Думаю, мій дядько любив цей стіл, а тітка з вікон першого поверху з не меншим емоційним завзяттям контратакувала його магнетичну сутність.
Тепер, коли минуло більш як двадцять років, я стояв під під´їздом і дивився на цей стіл. Моя тітка лежала в труні, поставленій на табуретки, а дядько вже кілька років чекав її на цвинтарі. Квартира, давно завойована меблями, відпускала їх вкрай неохоче: щоб винести труну, доводилось спершу виносити шафу.
За довгим чорним столом, як і колись, сиділи дядьки. У мікрокосмосі цього столу нічого не змінилося: дядькам було стільки ж років, як і тоді, й стіл був точнісінько такий чорний і старий, змайстрований нашвидкуруч, і тому - набагато міцніший та витриваліший, ніж його лицарі.
Звісно, на деякий час гахкання доміно вщухло, чоловіки якось здивовано озиралися, ніби дивились у вікно маршрутки, у той нелагідний світ, де вічно трапляється щось таке. Де хтось іде, а хтось приходить, щоб творити нові зіткнення болю й радості, випробовувати на міцність свої взаємини з часом і простором. Зрештою, чого ще чекати від самих цих будинків, з яких бетон і меблі методично вичавлюють життя?
На мить мені здалося, що цей стіл і люди біля нього якось змінилися: він став схожий на віко труни, а чолов´яги - на гробарів з непроникними обличчями. У живій природі таке явище називається мімікрією. Безперечно, цей стіл - на відміну від усіх інших меблів, що тільки викрадають простір, - був і залишається достатньо живий, щоб опанувати цю здатність до видозміни. Він завжди чудово знав, як поводитися за тих чи інших обставин. Можливо, коли десь у цьому будинку гуляють весілля, й наречена проминає його, навіть не удостоївши поглядом, він квітне зсередини і на його яблуневих ніжках з´являються такі недоречні й зворушливі пагінці.
Труну понесли на вулицю, меблі занесли в квартиру. Чоловіки повернулися до своєї боротьби за спокій та недосяжну для всіх інших нірвану - стукіт відновився. Стіл дозволив їм повернутися до виконання своїх лицарських обов´язків.