Звісно, для підозр у прихильності Вілкула ідеям рекомунізації підстави були – і надав їх сам Вілкул. Адже після голосування Ради за «Дніпро» нардеп написав у ФБ два гнівних пости з традиційною для опонентів перейменування риторикою. У першому Олександр Юрійович звинуватив «гадів» у тому, що «Верховная рада, выбранная во время войны и для войны, продолжает раскалывать общество».
А в другому – згадав про 300 тисяч підписів проти перейменування, зібраних колишніми «ригами», а також пом’янув зубожіння, безробіття й крадійство, від яких нібито перейменування має відволікати змучений хунтою український народ.
Узагалі-то з останніми аргументами Олександрові Юрійовичу варто було би бути обережнішим, бо працюють вони зазвичай лише до того, як перейменування відбудеться. І якщо вже Рада таки проголосувала за Дніпро, то аргументи моментально починають працювати проти того, хто ними користувався до того. Вілкул вимагає перейменувати українське місто Дніпро на Дніпропетровськ? Але ж Опоблок зібрав цілих 300 тисяч голосів людей, які не хочуть перейменувань! Вілкул зареєстрував постанову й готує подання в Конституційний суд? То він відволікає увагу від війни з Росією та розслідування злочинів оточення Януковича!
Крім того, 300 тисяч голосів проти перейменування – це аргумент не лише проти «Дніпра», але й проти «компромісної ідеї» самого Вілкула – перейменувати Дніпропетровськ на Дніпропетровськ на честь святого Петра. Бо якщо в усуненні наркома Петровського з назви міста Олександр Юрійович вбачає спроби «розколу суспільства», то хіба вірні фанати ленінсько-сталінського терору, психіку яких так оберігає Вілкул, не образяться на заміну їхнього кумира якимось рибалкою-апостолом із ключами від раю та репутацією потрійного зрадника? Чи не розколовся би колись єдиний Дніпропетровськ на дві ворожі секти старовірів-петровчан та новопетрян? До всього, перейменування Дніпропетровська на Дніпропетровськ неодмінно викликало б навіть більшу плутанину, ніж та, якою нас лякають зараз. Бо одна річ сплутати річку з містом (чого досі навіть мешканці Москви примудрялися не робити), а інша – простежити виконання закону про декомунізацію, коли при кожній згадці назви міста треба уточнювати: а який саме Дніпропетровськ мався на увазі? Декомунізований, себто біблійний, чи комуністично-наркомівський? Хоч одразу в назві відмінність прописуй: Дніпросвятопетровськ, наприклад, чи Дніпроапостолопетровськ – для тих, хто звик до старої назви міста, зайві 8 літер уже не гак…
Хтось, звісно, може відповісти: а яке Вілкулові взагалі діло до складнощів виконання закону про декомунізацію, якщо базовий електорат Опоблоку переважно виступає категорично проти декомунізації як такої? Але відповідь на це питання міститься в проекті постанови про перейменування Дніпра на Дніпропетровськ, зареєстрованому вчора в ВР Вілкулом та його колегою Дмитром Колєсніковим.
Після всієї гнівної риторики про 300 тисяч скривджених дніпрян, розкол суспільства та відволікання уваги від зубожіння та корупції від документу варто було очікувати детального обґрунтування, в чому саме декомунізаційна політика хунти порушує права людини та зазіхає на мир, спокій, єдність і стабільність – принаймні в пояснювальних записках до проектів нардепи таке писати полюбляють. Але в проекті постанови «Про скасування рішення Верховної Ради України від 19 травня 2016 року про прийняття в цілому проекту Постанови про перейменування міста Дніпропетровська Дніпропетровської області», як і в поданні та пояснювальні записці, про ці важливі для Вілкула та його виборців теми – ані слова.
Все обґрунтування повернення Дніпрові комуністичної назви законодавець Вілкул зводить до регламентних порушень при ухваленні постанови ВР про перейменування (наприклад, депутатам не роздали порядок денний до 18.00 попереднього дня) та «простроченості» перейменування (у записці наголошується, що Верховна Рада мала декомунізувати назви населених пунктів до 21 лютого 2016 року). І саме усунення порушень вимог закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» у проекті оголошується найвищою цінністю! Що, не чекали такого від нардепа від Опоблоку?
Звісно, в аргументі щодо простроченості раціональне зерно є – терміни й справді спливли, і Конституційний суд може звернути на це увагу, але й відмова від акту декомунізації, яку пропонує Вілкул, так само буде порушенням вимог декомунізаційного закону, тож чекати від КС однозначного рішення не випадає. Про регламентні порушення і взагалі читати смішно – особливо після голосування Ради (в тому числі й нардепів від ОБ) за «закон Луценка». Але менше з тим, затяте відстоювання Вілкулом неухильного виконання декомунізаційного законодавства здатне накрити непідготовлену особу хвилями когнітивного дисонансу.
Пояснень такій поведінці любителя Петра (чи Петровського) може бути лише два. Або прогнозований Олександром Юрійовичем розкол суспільства пішов так стрімко, що першим розколов самого Вілкула на противника декомунізації та світлого її воїна з явними ознаками пуризму. Або ж, говорячи про розкол, нардеп від Опоблоку взагалі не мав на увазі битву Дніпра з Петром чи Петровським, а чубитися тепер у перейменованому місті мають прихильники чіткого виконання Регламенту ВР і закону про декомунізацію проти нахабних і цинічних правових нігілістів.
І якщо в однойменному місті на Дніпрі прогрес суспільних баталій справді вже перейшов із дихотомії «Україна – СРСР» до другого варіанту, то кращого результату процесу декомунізації годі собі й уявити.