Він жив у русі і помер у дорозі. 86-річний директор Львівської галереї мистецтв і просто ангел-охоронець української старовини трагічно загинув за кермом службового автомобіля, їдучи кудись у справах. У такому віці люди зазвичай вмирають вдома, у власному ліжку, як правило – відійшовши від активної діяльності. Возницький працював до кінця, до останнього удару втомленого серця. Яке врешті-решт і не витримало: все ж організм втомлюється і зношується, хоч яким би сильним і молодим не був дух людини.
Півстоліття він рятував, повертав до життя артефакти нашого минулого – ікони, стародруки, твори мистецтва, церковне начиння, предмети побуту… У 1962 році, коли Борис Возницький приступив до роботи у музеї, на Західній Україні лютувала антицерковна кампанія – храми закривали сотнями, перетворювали на склади, а ікони, скульптури, книги – спалювали.
«Я порахував, у тридцятих роках в Україні зникло п'ятнадцять тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас – це тридцять ікон, – і це все зникло, – розповідав Борис Григорович. – Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули – не знаю. Зі Львівської області виїхали поляки – залишили п’ятсот католицьких костелів, і майже все в костелах лишилося так, як воно було. Потім, у 46-му році, закрилися церкви. В нас було закрито вісімсот церков. Значить, майже півтори тисячі храмів – і скрізь були склади: склад пшениці, склад мінеральних добрив, – і все з них викидали, всі мали завдання все викинути і знищити».
І молодий радянський мистецтвознавець починає кампанію з їх порятунку: невтомно їздить по містах і селах, практично з вогню витягує шедеври світового рівня.
«Щоб врятувати храми, ми робили там музеї атеїзму, – згадував сам Борис Григорович. – Влада цього не забороняла. Цінні скульптури, картини, ікони валялися по кущах, підвалах, на смітниках. Ми їздили по селам і за день збирали по дві-три, а інколи по чотири машини скульптур».
Саме тоді Возницький знайшов роботи Йогана Пінзеля, засновника львівської школи дерев’яної скульптури, майстра світового рівня. «Перший художник з України у Луврі», – казав Возницький. – Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури, і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції – одбиті руки, лиця немає… Тут був один представник ЮНЕСКО, він спитав: «Як ви оціните цю фігуру?». Як йому відповісти, як я оцінюю недорізану цю фігуру? Я кажу: «Двісті тисяч доларів». А коли він йшов, то сказав: «Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте Ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон, починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте»…
Возницький і Пінзель. Возницький і Торвальдсен. Возницький і Вероккіо. Возницький і замки. Возницький і палаци. Возницький і античні скульптури. Возницький і Боїми. Возницький і Виговський. За життєписом цієї людини можна вивчати історію культури, просто історію України та світу.
При цьому, азартно шукаючи і знаходячи для своєї країни раритети, Возницький ніколи не творив приватної колекції, не діставав жодного зиску із свого фаху і покликання. Дивно і неприродно для нашого часу: «Коли у Львові сто років тому створювали картинну галерею, магістрат прийняв етичний кодекс музейника, який не дозволяв будь-якого приватного колекціонування, щоб власне не переважило громадського. Я свій вибір зробив давно. Тому жодних колекцій удома не маю».
Втім, свою колекцію Возницький таки зібрав – понад 35 тисяч експонатів, врятованих ним та його колегами із сплюндрованих храмів, знайдених на смітниках, випрошених з приватних колекцій… Це 16 унікальних музейних комплексів, об’єднаних в рамках Львівської національної галереї мистецтв. Комплекс, який поза всяким сумнівом заслуговує бути названим в честь Бориса Григоровича Возницького.