Свого часу Микола Гаврилов у інтерв´ю газеті «Город» сказав: «Індустріальний Донбас представляють значною мірою індивідуалізовані люди. Вони – «важкі» на підйом, заземлені, тому що зв´язані з базою і в них немає ідейності, властивої революціонерам. Екстремістські прояви характерні для тих, хто «скований одним ланцюгом», кого можна організувати в публіку. Наших людей потрібно довго розкачувати і розігрівати, але якщо вони по-справжньому «розігріються», то будуть дуже небезпечними».
Донбас – земля інтернаціонально. Донецькі степи почали освоюватися з XVIII століття – до цього часу тут було Дике Поле. Десь у цих місцях відбувалася битва князя Ігоря з половцями. У цих місцях відбулася драматична битва на Калці 1223 року, в якій руські князі отримали першу поразку від татарських орд. Калка, Каяла, Кальміус – ці ріки завжди були своєрідним нагадуванням про необхідність єдності руських земель. Сучасні історики висувають гіпотези про те, що саме з цих місць почалася Руська земля. Саме тут – між Доном та Ворсклою – розташовувалася найдавніша Русь, Русь Споконвічна. І вже пізніше – в часи Великого Переселення Народів – почалася руська експансія на Придніпров´я, творення давньоруського, а згодом – і давньоукраїнського етносу…
Імператриця Катерина II розпочала переселення на територію сучасного Донбасу представників балканських народів – втікачів від турецької неволі. Так у цих місцях з´являються серби. Згодом тут оселяються греки, татари, німці-менноніти. Вони жили поруч з українцями та росіянами. Сильними були впливи донських козаків, які також селилися на цих землях.
Визначальним для регіону стало те, що тут було знайдено гігантські поклади вугілля та руди. На територію сучасного Донбасу починають переселятися заробітчани, яких побільшало після скасування кріпосного права в Росії. «Розумний в гору не піде», - говорили у Росії. «Горою» у той час називали шахту. Приказка передавала особливо важкі умови праці гірняків, небезпеку для життя під час роботи в шахтах, мізерні заробітки.
У той же час починають закладатися металургійні підприємства – зокрема, тут активізуються бельгійські та англійські підприємці. Один з них, Джон Хьюз, у 1869 році купує у князя Кочубея землі на березі річки Кальміус і будує металургійний комбінат – найбільший у Росії. На честь Хьюза містечко, що утворилося довкола комбінату, назвали Юзівкою. Пройшовши через ряд перейменувань, у 1961 році місто отримало свою кінцеву назву – Донецьк. Поруч виникають інші робітничі селища – Макіївка, Горлівка, Єнакієве тощо… Єнакіївський металургійний комбінат, умови праці на ньому був описаний у романі Олександра Купріна «Молох». Преса царської Росії постійно писала про проблеми освоєння вугільних та рудних басейнів. Прогресивна інтелігенція била на сполох і закликала чиновників вирішити долю шахтарів та металургів.
Радянська влада кинула на Донбас велетенські потоки робочої сили. Людей примусово переселяли на роботу у вугільних копальнях, тисячі комсомольців із усіх кутків Радянського Союзу їхали освоювати нові і нові шахти. Радянська пропаганда працює на повну потужність. Створюється пісня, яка швидко стала неформальним гімном Донбасу – «Вышел в степь донецкую парень молодой». У фільмах оспівується героїка трудових буднів шахтарських колективів. Сталін і Хрущов вирішили, що Міністерство вугільної промисловості УРСР має постійно перебувати не в Києві, а в Сталіно (Донецьку). Тривалий час це було єдине міністерство, головний офіс якого перебував поза межами Києва. Саме в часи Сталіна починає формуватися новий погляд на роботу шахтаря – шахтар стає своєрідним символом індустріалізації. Особливо після того, як Олексій Стаханов започаткував рух за перевиконання денних норм, названий на його честь – стахановським.
Донбас дав найбільшу кількість стахановців – як у вугільній галузі, так і в інших сферах народного господарства. Імена самого Стаханова, а також Олександра Засядька, Петра Мамая, Микити Ізотова, Паші Ангеліної, Спиридона Бешулі, Василя Литвиненка та інших знала без перебільшення вся країна.
Розповідають історію про те, як Олександр Засядько – молодий, 26-річний шахтар – був покликаний на дачу до Сталіна – на прийняття. Під час обіду у Вождя Народів Засядько постійно наливав собі горілку і випивав, майже не закушуючи. Сталін поцікавився – чи не забагато? Шахтар спокійно відповів: «Засядько норму знає!». У повоєнний час Засядька було призначено міністром вугільної промисловості СРСР. Недоброзичливці намагалися донести Сталіну – мовляв, у вугільній галузі панує справжній диктат Засядька, який сам встановлює норми і вимагає перевиконання плану. Сталін усміхнувся і сказав: «Засядько норму знає!».
Так формувалася нова шахтарська еліта, яка вже у повоєнний час заявила свої права на здійснення влади в країні. За рішенням партії після закінчення війни основні кошти і людські ресурси було кинуто на відродження Дніпрогесу, будівництво металургійних комбінатів у Придніпров´ї, а також на відродження вугільної промисловості на Донбасі. Починається гостра конкуренція між Промзоною (Дніпропетровськ, Запоріжжя) і Донбасом (Сталіно, Ворошиловград) за кошти і кадри. Рупорами двох позицій виступають відповідно Леонід Брежнєв та Олександр Засядько. Конкуренція перекинулася і на керівництво УРСР. Дончанин Іван Казанець на початку 60-х років посів крісло голови Ради міністрів України, за кілька років його змінив дніпропетровець Володимир Щербицький, який внаслідок інтриг позбувся цього крісла – на користь того ж Казанця. Згодом ще один виходець із Донбасу посів місце прем´єра УРСР - Олександр Ляшко… Доба пізнього Щербицького – це намагання пошуку компромісу між «донецькими» та «дніпропетровськими».
На загальносоюзному рівні дончани також проявляли себе у владних структурах. Володимир Семичастний спершу очолив Комсомол, згодом був шефом КДБ СРСР, був одним із тих, хто сприяв приходу Леоніда Брежнєва до влади. Згодом дончанин Микола Рижков став головою Ради Міністрів СРСР – змінивши «дніпропетровця» Миколу Тихонова.
Уродженцями Донбасу були і маршал Радянського Союзу Кирило Москаленко, і міністр середнього машинобудування, «батько» ракетної галузі Юхим Славський, і багато інших діячів. Здавалося, що за короткий час Донбас – велетенський плавильний котел для різних народів та національностей – витворив новий пасіонарний продукт, який заявив про себе на різних рівнях.
Дончани внесли потужний внесок у розвиток культурного процесу – особливо в Україні. Імена Володимира Сосюри (який написав вірш «Любіть Україну»), Василя Стуса, дисидентів Олекси Тихого, Івана Дзюби, Миколи Руденка відомі всій країні. Донецька область – батьківщина оперних співаків Лариси Руденко та Анатолія Солов´яненка. Радянська культура отримала уродженців Донбасу композитора Сергія Прокоф’єва, драматурга Миколу Погодіна, поетів Бориса Слуцького та Павла Безпощадного (останній – автор девізу дончан «Донбас нікому не вдавалося поставити на коліна»), співака Йосифа Кобзона, олімпійських чемпіонів Віктора Чукаріна та Сергія Бубки.
У 60 – 70-х роках культовою особою в Донецьку і області був перший секретар Донецького обкому КПУ Володимир Дегтярьов, який значну увагу приділяв розвитку соціально-культурного сектору. В місті було збудовано чимало нових шкіл, дитячих садків, клубів. Дегтярьов вирішив перетворити місто Донецьк на місто «мільйона червоних троянд» - в ознаменування народження у 1978 році мільйонного мешканця Донецька. Саме як «місто троянд» Донецьк увійшов у свідомість громадян СРСР – поруч із «містом териконів».
«Залізний» регіон вимагав «залізного» характеру у людей, які хотіли влитися у донецьку управлінську школу, представляти Донбас на різних рівнях. Саме тому Віктор Янукович зі своєю біографією – суворим дитинством, двома «ходками», пристрастю до автомобілів, вмінням ризикувати і добиватися поставлених цілей – був позитивно сприйнятий Береговим і Савченко. Їх аргументація була простою: мав судимості? То й що? А ким були батьки-засновники більшовицької партії? Кому з них вдавалося уникнути покарань і ув´язнень?