ГлавнаяКультура

“Древній Звенигород”: історія між віртуальним і актуальним

Поблизу Львова з’явився історико-культурний заповідник “Древній Звенигород”. Підготовчі роботи тривали з 2018 року: переформатовували колишній краєзнавчий музей, працювали над стратегією, брендингом, промороликами та залученням коштів. За останній рік команді, яку очолила археологиня Наталя Войцещук, вдалося доволі багато: радикально оновити експозицію на двох поверхах музею, здійснити історичну реконструкцію княжого замку в період його розквіту, відтворити 12 локацій княжого граду у VR, видати дитячу книжку “Пригоди в княжому Звенигороді”, яка “оживає” в AR і, зрештою, розпочати перший туристичний сезон. 

У серпні 2021 року відбулося відкриття заповідника, у цьому ж році виповнюється 935 років від першої літописної згадки про столицю Звенигородського князівства. На фестивалі “Звенигород. START” команда музею презентувала поточні досягнення та поділилася планами на майбутнє.

Фото: надано музеєм

Історія Звенигородського князівства розпочинається 1086 року. Місто Звенигород виникає як одна з непроминальних локацій транскордонного європейського торговельного шляху, що проходив через Регенсбург, Прагу, Перемишль та Київ. До Русі сьогоднішню Звенигородщину приєднав Володимир Святославич ще в Х столітті аби контролювати вигідний торговельний шлях. Обривається історія міста в 1241 році: тоді його знищили татари. Цьому епізоду присвячений окремий стенд музею з історією, що чудово вписується в популярний сюжет про зрадників “серед своїх” ( Сірко / Пушкар і Барабаш / Виговський, Ніс / Мазепа, агент Петров / кирило-методіївці, Сташинський / Бандера і т. д.). От що повідомляє нам стенд: “І там, де безсилі були ворожі армії, фатальною стала зрада. Баба Яга провела озброєний загін ворогів таємною стежкою навпростець до міста. Звенигородці запекло оборонялися. Але втримати місто не вдалося.”

У своєму дослідженні докторка історичних наук та наукова консультантка заповідника Віра Гупало наводить цю легенду, записану етнографами 1953 року, як єдине джерело, що фіксує час і обставини занепаду міста. Стенд супроводжує археологічну реконструкцію, яка дивним чином поєднана з етнографічними джерелами, бо йдеться не про синтетичну критику різновидних джерел щодо однієї події, а про урівняння різних джерел, які, одиничними, застосовують для побудови цілісного наративу. Крім цього, візуальне в музеї – радше утіха для очей і розвага, спосіб ілюстрації вербального, але аж ніяк не повноцінне емансиповане джерело. Поряд з історією про Бабу Ягу, без усіляких підписів і коментарів розміщена обрізана репродукція роботи ренесансного майстра з Венеції Джорджоне.

Одразу після занепаду Звенигорода був заснований Львів (1256), адже потреба у місці, де можна було спуститися з гір під час торговельного шляху, залишалася. Динаміка соціокультурних процесів унеможливила відродження старих дерев’яний міст, таких як Галич і Звенигород. Архітектор музейного проєкту і реконструктор Василь Петрик припускає, що якби не занепав Звенигород, то, можливо, не було б Львова. 

Наталя Войцещук і Василь Петрик
Фото: надано музеєм
Наталя Войцещук і Василь Петрик

Директорка заповіднику Наталя Войцещук називає місто “українським Новгородом”. А от Василь Петрик від такого лейбування відхрещується: Звенигород, на його переконання, був самодостатнім європейським містом, що скоріше належало до південно-західної Русі, аніж до північно-східної. Очевидно, аналогія з Новгородом виникає лише через наявність там і там збережених берестяних грамот. Утім, сама поява подібного дискурсу виглядає, м'яко кажучи, дивно. Писемність (поряд із урбанною культурою) тривалий час справді була визначним фактором поділу на належні і не належні до цивілізації народи. Проте сьогодні вона вже не є мірилом розмитих понять "освіченості" чи "розвитку". Якщо ми, звісно, далі не виправдовуємо насильство й окцидентальний міт про "білу людину", що несе блага цивілізації іншим (передовсім орієнту). Зрештою, у випадку зі Звенигородом та його трьома грамотами, доречніше було б говорити про місто як про другу Москву, де знайшли одну грамоту — на противагу Новгородові з 963 грамотами. Між іншим, жодна з трьох звенигородських берестяних грамот в експозиції музею не представлена: їх можна побачити лише в Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Будівлі в княжому місті зводили з місцевого дерева. Камінь у цій місцевості був також звичний, хоч його і не було багато. Ще більша проблема була з майстрами-каменярами. Лише князь мав достатньо ресурсів щоб запросити будівельників. Приходили вони, імовірно, із північної Італії, південної Швейцарії, Німеччини. Є свідчення, що будівничі приїздили з району Лугано (Швейцарія). Василь Петрик підкреслює належність звенигородської території до європейського середньовічного простору: “Якщо ми думаємо, що десь будували з каменю, а ми були відсталими, то поїдьте в Щецин, північну Німеччину – ви побачите абсолютно ідентичну архітектуру, ту саму гончарну кераміку, ті самі прикраси. Це був європейський простір”. Безумовно, вибір матеріалу для будівництва залежав від місцевого ресурсу, рівня комунікацій, а також від функцій міста в ту чи ту епоху. 

Фото: надано музеєм

Звенигород був розташований у болотистій місцевості біля річки Білки, тому ходити й облаштовувати будинки можна було лише на дерев’яних помостах. Розкопки дають підставу говорити, що існувало шість шарів дерев’яної дороги. Саме завдяки болотистій місцевості збереглася така кількість об’єктів, серед яких є абсолютно унікальні речі: фраґмент дерев’яних (підписані в експозиції як залізні) семиструнних гусел, численні апотропеї, три берестяні грамоти, три мушлі з санктуарія Сантьяго-де-Компостела. Через брак фінансування, здійснювати масштабні археологічні розкопки зараз немає сенсу, адже витягнуте з води дерево за півгодини стає губкою та руйнується, якщо його не законсервувати. Фонди музею наразі зберігають у сільській раді — чи не єдиному місці в селі, що має відповідний (поки що) фондам простір і, найголовніше, охорону. До 2020 року артефакти зберігали в музейному підвалі: Наталя Войцещук розповідає, що у ньому повсякчас була вода й ніхто не дбав про його гідроізоляцію. Через це частину етнографічної колекції музею було втрачено. 

Директорка заповіднику наголошує на тому, що музей має стати інтерактивним місцем, здатним викликати емоції й наділяти досвідом відвідувача, який, можливо, і не має спеціальних знань. Водночас. він не має перетворитися на типовий краєзнавчий музей радянського періоду, куди вміщували все: від найдавніших палеолітичних (якщо пощастило!) археологічних знахідок, до геть сучасних об’єктів, створених місцевим населенням. Останні, як правило, указували на промисловий потенціал регіону, який міг бути реалізований лише в умовах внутрішньоекономічних зв’язків СРСР. Звенигородський музей зараз перебуває в проміжному становищі: тут тобі віртуальна реальність, тут поштівки з доповненою реальністю (AR), “портали часу” (AR), сучасні інтерактивні проєкти для дітей; і тут же – радянська будівля, фотошпалери, радянські діорами 1987 року, які поки що вирішили косметично “оновити” й залишити на своїх місцях. Фактично, ці діорами та частину фондів новий музей успадкував від типового “краєзнавчого музею”, який існував у його приміщенні до 2020 року, і якому протиставляє себе новий (чи оновлений?) заповідник.

Фото: надано музеєм

Зламані гілки дерева, імітоване зі штучного матеріалу листя, дитячі іграшкові машинки, відсутність людей. Найбільш юні відвідувачі сприймають ландшафт діорам як цілком реальний: простягують руки й ледь не перелазять “паркан”. Радянська дисциплінованість погляду, отже, не втратила свою функцію: вона передбачає чіткі обмеження й диктат глядачеві, куди, звідки, на якій відстані дивитися на об'єкт. Як не дивно, ідеться про дієвість давно забутої матеріальної імерсивності. 

Натомість, віртуальна чи додана реальність має інші функції й іншу дискурсивність. Аналіз і першого, і другого передбачає розрив актуального і віртуального. Неможливо адекватно відслідкувати й теоретично узагальнити суто антропологічні аспекти цього розриву: між простором та часом, у якому перебуває тіло — і простором та часом, у яке тіло-двійник перенесене за посередництвом технології (у більшості випадків ідеться про аудіо-візуальний аспект). 

Новий віртуальний світ вимагає нової критичної й естетичної мови. Щоправда, вона так і залишатиметься неартикульованою, майже ніколи не поспіваючи за технологічними змінами або нашою аперцепцією. Прикладом цього слугують фотошпалери. Саме через фотошпалери, названі багатьма “рагульством і кітчем”, виставка “Помічник, супутник, друг” у NAMU стала скандальною. Щось подібне бачимо в Звенигороді: реальні причорноморські амфори з розкопок на фоні шпалер з 3D реконструкцією міста. Дуже сумнівно, що це може призвести глядача до якоїсь міри залученості. Сьогоднішній відвідувач музею – це людина, що живе в інтерактивному суспільстві як органічному (соціальні мережі, телебачення, комп’ютерні ігри). Це вже не давно не паризька чи африканська публіка ХІХ століття, яка реагувала на кінематограф як на пряме продовження актуальної реальності.

Фото: надано музеєм

12 музейних VR локацій відтворені на основі історичної реконструкції. Застосування типологічного підходу допомогло відтворити ті фрагменти міста, про які ще бракує власного, місцевого археологічного матеріалу. У майбутньому, команда музею планує перетворити ці локації на реальні “зупинки”, які можна буде показати впродовж екскурсійного маршруту (можливо, у форматі скансена). Над реконструкцією працювали історики, архітектори та візуалізатори. Наріжним теоретичним каменем стала монографія Віри Гупало, дисертація якої присвячена соціокультурній реконструкції Звенигородської землі у ХІІ-ХІІІ століттях. Однак до роботи істориків, археологів й архітекторів, художники-візуалізатори додали свого: на віртуальних локаціях рухаються коні, бігають свині, чути цвірінькання, а на декількох локаціях біля кущів рівномірним рухом масово кружляють метелики. Умовна боярська садиба ХІ-ХІІІ століття стає ідилічною візуальною утопією, позбавленою людської присутності.

Запропонована інтеракція у вигляді віртуальної реальності зрештою так і не призводить до подолання актуального простору, а скоріше постійно нагадує про нього. Це підсилює не лише фізично відчутний інтерфейс, але й неможливість руху в актуальному просторі: що б ти не робив, постійно залишаєшся в позиції безтілесного наглядача за віртуальним світом із метеликами. Будь-який порух зануритися в нього нагадує про тактильність як протагоніста й виштовухує з цього світу. 

Фото: надано музеєм

Зрештою, прагнення до технологічної сучасності й збереження частин радянської експозиції остаточно заплутують. Команда музею декларує чітку концепцію: слід відмовитися від уявлення про лінійність історії, що завжди є лише проєкцією сучасності. У такому випадку не може бути і єдиного погляду на минуле, так само, як не може бути і звичайної постійної експозиції. Це, зрештою, знімає відповідальність із музейників, які, хоч і обіцяють напрочуд позитивістську реконструкцію, але водночас не відкидають, що це всього лише поточна авторська інтерпретація. 

У створенні музею, його команда орієнтувалася передусім на польський музейний досвід. У міжнародній експертній раді музею, з 9 членів – чотири представники Польщі, стільки ж – України, один представляє Словаччину. Як взірець, Наталя Войцещук наводить музей Ельблонґа, де історію міста показують через послідовність руйнування й катастроф. В музеї Ельблонґа зібрали багатющу колекцію археологічних джерел, завдяки яким вдалося відтворити міське планування, рівень життя та заняття населення з ХІІІ до початку ХХ ст. Відвідувачам музею в Ельблонзі також пропонують переглянути VR реконструкцію міста (у самому музеї чи додатку Google Cardboards). Проте у віртуальній реальності реконструювали не середньовічні часи, а довоєнні (першу половину ХХ століття).

Фото: надано музеєм

У Звенигороді ж маємо музей, у якому статичним лишається лише понад 30 гектарів території, збереженої за ним. Його експозиція може бути змінена в залежності від нових знахідок та подальших досліджень городища. Інформативність розкопаних об’єктів залежить від порівняння з іншими розкопками. І Василь Петрик, і Наталя Войцещук, і Віра Гупало постійно наголошують, що поки досліджено менше 10% княжого міста й попереду багато роботи та, імовірно, основні й найцікавіші знахідки. Лінійність історії, критикована Василем Петриком, більше не може бути мірилом “цивілізаційного” розвитку, де місце в ієрархії визначене за “наближеністю” до теперішнього — це було складовою прогресивістського проєкту Просвітництва. Мета музею – унаочнити й переконати, що Звенигород був типовим європейським містом високого Середньовіччя, а в дечому навіть випереджував час. Перетворення меморіалу на живий простір іде врозріз із чіткою організацією лінійного погляду, який задають музейні діорами, що є композиційними домінантами — з зображенням княжого часу на першому поверсі та цивілізаційних надбань (дитячих іграшкових машинок) на другому. Установа опиняється між двома штучними культурними утвореннями: радянським і віртуальним. Однак жодне з них не може бути цілком реалізоване через контекстуальну неповноцінність.

Фото: Wikimedia

Такий висновок підкріплюють враження, отримані щойно в’їжджаєш у Звенигород: одразу впадає в очі пам’ятник Тарасові Шевченку, бо він не вписаний органічно в архітектурний простір. Потім виявляється, що місце його знаходження спроєктували та тривалий час використовували для значно монументальнішої скульптури Володимира Леніна. Біля самого приміщення заповідника маємо подібну синкретичну композицію: арка, що символізує чи то Дружбу Народів, чи то єдність Перемишльського, Теребовлянського й Звенигородського князівств. Біля арки – монументальні, дебелі фігури Літописця, Воїна, Матері-Берегині (-Батьківщини?), Землероба-Відбудовувача міста. Це така собі точка сходження радянського і княжого: від появи міста в ХІ столітті й до кінця ХХ століття. Формальний континуїтет образів легітимізує радянську інвазію.

Для подальшого розвитку музею важливо, аби поточний стан вагітності сенсом не перетворився на перманентний. Помпезне відкриття заповідника у форматі триденного фестивалю аж ніяк не гарантує подальших змін — хіба переповнені людьми зали перетворяться на пустку, а усміхнена наглядачка на рецепшені сидітиме в меланхолійний позі без жодного сподівання побачити відвідувача сьогодні чи завтра. Залишаться урухомлені під склом об’єкти, яким майже тисяча років, радянська темпоральність діорам та VR окуляри, якими послуговуються без дотримання жодних гігієнічних норм. Великою мірою доля музею залежить від фінансування та ентузіазму команди музею. Останнє не викликає жодних сумнівів. 

Фото: надано музеєм

Ілля ЛевченкоІлля Левченко, історик мистецтва
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram