***
На початку 1943 року німці взялися ліквідовувати останні залишки ґетто у Львові. Для львівських євреїв уже не існувало «надійних паперів», вони всі мали загинути, незалежно від того, працювали на армію, були в юденраті чи в мундирі поліції порядку. Тому я переконаний, що Лем не міг працювати в «Роштоферфасунґу» аж до кінця окупації.
Тож коли він остаточно покинув цей заклад? Відповідь, по суті, зводиться до того, чи віримо ми в автентичність історії з Тіктіним. Лемологи, з якими я розмовляв про це, часто ставлять її під сумнів, стверджуючи, що в ній занадто багато збігів обставин (раптова зустріч колеги з гімназії якраз перед входом до «Роштоферфасунґу»?).
Я обстоюю її правдивість, керуючись досить слабким — погоджуюся — аргументом, що вигадування фіктивної постаті не було в стилі Лема. Він радше маневрував, радше відволікав увагу, радше не говорив усієї правди, але не вдавався до стовідсоткової вигадки. Якби він так робив, йому було б набагато простіше оминути питання єврейського походження, просто вигадавши фіктивних арійських предків.
Якщо ми припустимо правдивість оповіді про Тіктіна, то отримаємо відносно точну дату втечі з «Роштоферфасунґу»: середина лютого 1943 року. Якщо ж відкинути цю гіпотезу, то залишиться єдина можливість, що Лем утік швидше й також швидше став Яном Донабідовичем. Однак, незалежно від версії, ми мусимо визнати, що принаймні деякий час Лем жив (ночував) на терені цього закладу, де почувався безпечніше.
«Ми вважали за краще ночувати в гаражі, аніж виходити на вулицю, оскільки говорилося, що наявність перепустки разом із кенкартою зовсім не гарантує недоторканості поляка, і український поліцейський може його просто застрелити», — сказав він Фіалковському. І це якраз узгоджується з тим, що описує у книжці «Поляки у Львові 1939— 1944. Повсякденне життя» Ґжеґож Грицюк: українська допоміжна поліція на чолі з Пітулеєм сіяла жах і серед євреїв, і серед поляків. Зустріч із таким поліцаєм становила для Лема загрозу, хоч би яку кенкарту він мав.
Незалежно від того, утік він із фабрики 1942 року чи вже в лютому 1943-го, залишається ще одна загадка Лемового життя, над якою нам доведеться поміркувати. Принаймні кільканадцять місяців він прожив у Львові абсолютно нелегально. Кожне випадкове впізнання на вулиці загрожувало смертю йому, його сім’ї та «родині Подлуських із вулиці Зеленої», у яких він дочекався кінця німецької окупації (напевно це була не єдина адреса, де він ховався, але тільки про неї повідомив публічно).
Цей період цікавий для шанувальників його прози, оскільки, найправдоподібніше, саме впродовж цих кільканадцяти місяців був написаний перший Лемів науково-фантастичний роман «Людина з Марса». З інтерв’ю Бересеві випливає, що Лем написав його власне як Донабідович, коли мав, з одного боку, сяку-таку можливість пересуватися містом завдяки фальшивому прізвищу, а з іншого — це пересування містом обмежувалося абсолютним мінімумом. Можливо, обидва аспекти його становища криються у фразі з інтерв’ю Бересеві, дуже характерній для Лема: «(…) я записався до бібліотеки, читати міг, скільки заманеться». У цьому, здавалося б, невинному описі ситуації можна розгледіти увесь жах становища людини, яка ховається від смертельної загрози, — і через це їй смертельно нудно.
Упродовж останніх кільканадцяти місяців німецької окупації у Львові ні в кого вже не було надійних паперів, окрім самих німців. Але й вони почали боятися, бо, як каже Лем Бересеві, «то був період, коли вже заговорили про росіян і про великі зимові наступи». Інцидент із Тіктіним, якщо він справді був, стався через яких два тижні після сталінградської капітуляції Паулюса, що призвела до знищення групи армій «Південь» — тієї самої, яка захопила Львів.
Тимчасом запущена німцями машина терору після остаточного вирішення єврейського питання обернулася проти «арійців». Як влучно зауважив професор Горст Аспернікус, німецька політика була у своїй суті безглуздою. Ціною значних витрат вони створили машину експлуатації рабської праці євреїв та військовополонених лише для того, щоб якнайшвидше їх винищити. Але на той момент їхня економіка вже залежала від безкоштовної робочої сили. То де її взяти? Якийсь час німці доволі наївно припускали, що добровільно зголосяться слов’янські народи. Однак вербувальна кампанія у Львові (і не тільки) закінчилася крахом.
Від осені 1942 року почалися облави. Можливо, Лем описує одну з них в інтерв’ю Фіалковському: ховаючись у якоїсь старенької, він чекав на фальшиві папери й дивився через вікно, як якихось людей пакували на вантажівки. Облави проводили в різних місцях, де масово збиралися жителі Львова. Теоретично метою цих дій було виловлювання людей, здатних працювати, але працездатними визнали й п’ятдесятитрирічну жінку та чоловіка без усіх пальців на одній руці.
Німці робили ставку на кількість, вони оточували місця, де можна було упіймати одразу кількасот осіб: спочатку ринки, потім вокзал, де до вантажівок просто запаковували всіх пасажирів приміського поїзда. Також траплялося, що забирали всіх глядачів кіносеансу, разом із персоналом. Апогею кількість облав сягнула на початку 1943 року.
«Арійських паперів» було недостатньо, щоб вибратися з такого казана. Лише чотири види документів давали таку можливість: « Im Dienst der Deutschen Wehrmacht », « Deutsche Post », RD («Служба Райхові») та... єврейські посвідчення. Німці не вбивали всіх на раз, для кожного був свій термін, як казав Лем, нарікаючи Бересеві на історичні недоречності у фільмі «Шпиталь Преображення» Жебровського: Жебровський показав одну велику страту, а мав би показати окремо страти пацієнтів, окремо лікарів, окремо молодшого медперсоналу тощо.
Львів у той період, коли Лем переховувався з фальшивими документами, був містом жаху. Облава загрожувала кожному. Трамваї їздили порожніми, на вулицях не було перехожих, кінотеатри світили пусткою — і зовсім не через бойкот, що раніше оголосило підпілля. Може здатися дивним, що Лемові за цих обставин спало на гадку відвідувати бібліотеку, але слід пам’ятати: для єврея, який переховується, важливо було не робити того, чого ми б очікували від єврея, який переховується. Квартирант Подлуських, який ніколи не виходить із дому, виглядав би вкрай підозріло. Лем не мусив ходити на роботу. Він жив за заощадження батька, який також платив за його кімнату (тому також радше недостовірною видається розповідь Бартошевського, що Лем утримував батьків, працюючи в «Роштоферфасунґ»). Тож він, мабуть, вислизав за книжками, а потім якомога швидше повертався і тікав у світ фантазії.
Лем не навів переліку своєї лектури того періоду, але, можливо, серед прочитаного було якесь американське науково-фантастичне оповідання чи роман (технічно це було можливо, адже до 1941 року Третій Райх мав нормальний культурний обмін зі США). У Польщі не було традиції такої літератури. В Америці майже самостійно її винайшов у двадцятих роках видавець Гуґо Ґернсбек у часописі Amazing Science Fiction. «Людина з Марса» легко могла би з’явитися в цьому журналі. Припускаю, хоча не маю найменших доказів, що безпосереднім джерелом натхнення для Лема був німецький переклад якогось американського фантаста з-поміж авторів Ґернсбека. Це би пояснювало, чому дія «Людини з Марса» починається саме в Нью-Йорку (звісно, такому, яким його уявляв Лем, де, наприклад, П’ятою авеню курсують тролейбуси).
Зважаючи на умови написання, «Людина з Марса» — напрочуд добрий твір. Тут ми бачимо призвістку майбутнього таланту Лема. Тема роману — Контакт, один із класичних топосів наукової фантастики (потрактований із типово лемівським песимізмом: мало того, що все це зазнає невдачі, то ще й заголовкове створіння виявляється настільки мерзенним, що немає сенсу намагатися з ним порозумітися, його слід просто вбити). Маємо також улюблену сюжетну конструкцію Лема: головним героєм, очима якого ми бачимо описані події, є дилетант, людина, випадково втягнута у щось, чого вона не розуміє (як згодом, скажімо, Роберт Сміт із «Астронавтів», Ійон Тихий чи герої коротких форм). І нарешті — кілька мальовничо окреслених персонажів другого плану з неодмінним божевільним ученим і мовчазним інженером.
Батьки Лема тоді переховувалися «біля Городоцької, в якійсь бічній вулиці» (Бересь) і «десь поблизу Браєровської» (Фіалковський). І тут знову якийсь маскарад. Лем добре пам’ятає точну адресу: мабуть, це була вулиця Коссака, проте має свої причини, щоб не називати її (можливо, ті самі, що й зазвичай: навмисно утаює ідентичність людей, які їх переховували).
Ми можемо здогадатися про його страх і самотність у той період, прочитавши один із найбільш шокуючи уривків «Не прогайнованого часу» — сцену облави, в яку потрапляє Стефан. Якщо Кароль Влодзімеж Вільк є наче «крутішим Лемом», то Тшинецький — це менш розсудливий Лем, розтелепа, який дозволяє використовувати себе стороннім людям. У другому томі виявляється, що в «Шпиталі Преображення» ексцентричний художник Секуловський (прототипом для якого послужив Віткацій) призначив його виконавцем своєї останньої волі.
Це привернуло увагу якогось Долянця, винятково огидного другорядного персонажа, гієни, яка заснувала свій бізнес на скуповуванні майна жертв німецького терору. Долянець ошукав Стефана, що приїхав разом із ним до неназваного міста, у якому однозначно вгадується Львів. У місті також живе його батько, великий відсутній усієї трилогії (лінія Тшинецького — це, по суті, безугавна спроба порозумітися з батьком, далеким і незбагненним, як істота з іншої планети). Тшинецький приїжджає потягом у купе nur for Deutsche (Долянець любить широкі жести й має можливості!) та планує заночувати в батька. Але, оскільки не хоче розмовляти з ним про свої плани, вирішує прийти пізно, щоб одразу ж лягти спати. Тшинецький перечікує до вечора у свого університетського колеги. У місті, де запроваджено комендантську годину, це, звісно, самогубчо нерозсудливий план.
Спочатку Тшинецький поводиться як звичайний прибулець у звичайному місті, але місто поволі перетворюється на декорацію з нічного жахіття. Стефан заходить у «шиночок на розі», щоб поснідати. Сніданок жахливий, йому подають «тягучі, мов із гуми, булочки та чай зі смаком дротяного скребка». Потім він хоче освіжитися у перукаря, але тут його вперше паралізує страх. Входячи до перукарні, він стикається у дверях із чоловіком з «асиметричним обличчям, з якимось кислим, невдоволеним виразом. Наче єврей, — подумав Стефан, і закам’янів, бо це ж було його власне відображення у величезному дзеркалі, що сягало підлоги». Стефан починає відчувати, що всі підозріло на нього позирають, і навіть після гоління він далі не має достатньо арійського вигляду.
Нарешті, за чверть години до початку комендантської години, Тшинецький дістається до батькового помешкання і дізнається, що той виїхав на два дні. Тож він ночує на залізничному вокзалі, а наступного дня, звісно, навіть ще більше, ніж попереднього, нагадує єврея, який переховується. Він знову снідає, вже в іншому шиночку, їжа така ж паскудна, як і вчора. Тшинецький шукає перукаря. Але всі перехожі виглядають або сонно, або ще гірше — наче раптово прокидаються і починають надзвичайно уважно придивлятися до Стефана та його виснаженого, зарослого обличчя.
Стефан намагається не панікувати. Він звертається до когось на вулиці, ввічливо піднімаючи капелюха. «Дуже прошу вибачити, — а далі запитує, — чи ви не знаєте, де тут відчинена перукарня?» У відповідь отримує лише черговий підозрілий погляд. Потім хтось раптом, біжучи вулицею, попереджає його: «Чоловіче, тікай! Вони там, за рогом!». Стефан знає, що йдеться про облаву на євреїв, проте відповідає недорікувато, «водночас розгублено й перелякано»: «Але ж я не єврей!». Марно. Підлітки, які розважаються на вулиці, тицяють у нього пальцями, викриваючи його походження. Спершу один із них «вдає жида». Оповідач це описує так: «Він на мить витріщив на нього очі, тоді раптом скосив їх, випнув губи, вивертаючи їх на лівий бік, і щосили притиснув пальцем ніс. Інші діти спочатку сичать «шт! шт!», а потім вигукують: «Клаповух! Єврей! Юда! Юда тікає! Юдаа!».
Врешті німці його ловлять. Оцінка вуличних підлітків для них важливіша, ніж арійські документи, які переляканий Стефан їм показує. Німець реагує на них іронічно: « Du bist also kein Jude, was? Sehr schon! » («Отже, ти не єврей? Це чудово!»). Стефан потрапляє на майдан, звідки усіх везуть до Белжеця, і описує сцени жаху серед людей, які чекають смерті:
Кілька підлітків і далі припадали до шпар між дошками, пропонуючи отруту в невеличких конвертах. Ціна однієї дози ціаністого калію була захмарною. Однак євреї не вірили: у конвертах переважно була товчена цегла.
Стефан врешті рятується, втім, усупереч будь-якій достовірності. Адже Белжець не був концтабором, він був табором смерті, тут годі було зробити те, що описано в романі: розговоритися з німцями і завдяки цьому з групи, призначеної на смерть, потрапити до групи, призначеної на роботи. Щонайбільше — можна було виграти кілька додаткових місяців життя, працюючи в зондеркоманді, яка обслуговувала газові камери. Однак, на жаль, гадаю, що опис жаху львівських вулиць на сто відсотків реалістичний.
Останню публічну страту — вже не євреїв, а поляків та українців — німці влаштували в лютому 1944 року, а останню непублічну (на Пісках, там, де раніше вбивали євреїв) — наприкінці квітня 1944 року. Після цього у німців було вже занадто багато клопотів у зв’язку з наближенням Східного фронту.
Росіяни підійшли до міста влітку, але довго зволікали з наступом. Врешті вдалися до оточення: 60-та армія обійшла місто з півночі в напрямку Жовкви, а 68-ма з півдня в напрямку Городка. Повторилася ситуація 1941 року, коли росіяни то відступали, то поверталися до Львова. Більшість німецьких сил відійшла 18 липня. Залишки їхніх підрозділів забарикадувалися в Цитаделі у центрі міста. Червона армія оточила місто, але не входила в нього, давши німцям кілька днів на розгром польського повстання, організованого в рамках операції «Буря».
Для Лема це також були моменти, сповнені жаху. Якось він почув плітку, що дивізія СС «Галичина», відступаючи, влаштовує з власної ініціативи погроми. Він у паніці втік на
Погулянку, себто безлюдні пагорби, що тягнуться вздовж вулиці Зеленої. Лем із гумором розповідав Фіалковському, що згодом його розсмішили речі, які він узяв із собою: «кілька грудочок цукру, якісь шкарпетки, один черевик».
Більшу частину боїв за Львів мешканці будинку на Зеленій перечекали в пивниці. У цьому випадку «більша частина боїв» означає принаймні кілька днів, може, навіть тиждень (ідеться про період між 18 і 27 липня). Вони чули, як останній німецький патруль калатає у ворота кам’яниці. Присутні у криївці гарячково радилися, відкривати чи ні. Вирішили не відкривати — мабуть, слушно.
Лем описав Фіалковському, як двічі за ці дні вчинив щось близьке до самогубства. Якось у пивниці він згадав, що на кухні залишився горщик із холодним борщем. Лем піднявся нагору, щоб випити його, але щойно зачерпнув горнятком, як пролунав вибух, а коли Лем прийшов до тями, то побачив, що тримає в руці вушко від посудини, знищеної вибухом разом із рештою кухонного начиння. «Якби я стояв на метр далі, я б загинув», — згадує Лем, додаючи, що «за кілька днів до того» (!) вислизнув із тієї ж пивниці, щоб нарешті помитися, але, почувши дедалі ближчі вибухи, «закінчив купання з надлюдською швидкістю». Той вибух, мабуть, став причиною проблем зі слухом, які мучили письменника упродовж усього життя.
Коли постріли стихли, він прокрався до центру міста, щоб нарешті побачити батьків. Це, ймовірно, було 22 липня: взяття Львова відбулося в результаті тієї ж львівсько-сандомирської операції, яка призвела до захоплення Холма та Любліна, внаслідок чого і з’явилася символічна дата заснування ПНР. Лем розповів Фіалковському:
У міру заглиблення в місто я зустрічав дедалі менше людей. Коли я дістався околиць Єзуїтського парку, не було вже нікого. Але я йшов далі — і раптом почув характерний двигун пантери, брязкотіння гусениць по бруківці. Обернувся — і дійсно побачив, щоправда, на значній відстані, німецьку пантеру [...]. Я хотів утекти до якихось воріт, але всі вони були зачинені. Я міг лише втиснутись у нішу й чекати, що трапиться далі. Від танка не втечеш.
На щастя для Лема, перш ніж екіпаж пантери встиг скосити його з кулемета, танкісти вже самі горіли живцем завдяки влучному пострілу замаскованої російської протитанкової гармати. «Я чув страшні крики людей, які горіли всередині», — згадує Лем. І це був останній крик німецького окупанта, який він почув.
Упродовж короткого часу Львів був нічийним, тобто польським — і це був дуже небезпечний момент. Лем згадував, що батька, який хотів приєднатися до операції «Буря», він зупинив на сходах останньої миті, коли той мав намір вийти на вулицю з червоно-білою пов’язкою «ВІЙСЬКОВИЙ ЛІКАР АРМІЇ КРАЙОВОЇ». Це було би самогубством. Росіяни прийняли допомогу Армії Крайової в захопленні міста, оскільки не мали на місці піхотних підрозділів. Однак невдовзі після взяття Львова вони виловили кілька тисяч своїх «союзників» із біло-червоними пов’язками, а відтак частину вбили, частину заслали до таборів, частину мобілізували до Червоної армії.
Якби Самуїла Лема схопили з такою пов’язкою, його доля напевне була б жахливою. Росіяни декого з вояків Армії Крайової убили одразу, без суду, а інших засудили до таборів, де хворий поважного віку чоловік не зміг би вижити.
У житті Станіслава Лема почалася третя окупація, про яку відомо найменше. Леми мусили вести в радянському Львові дуже обережну гру. Адже вцілілі під час Голокосту, на жаль, не могли в СРСР сподіватися, що їм хтось скаже: «Ви пережили Голокост! Це чудово! Ось вам медаль за звершення, а це — відшкодування за страждання!». За умов німецької окупації порятунок зазвичай вимагав співпраці з морально неоднозначними фігурами, як-от Кремін чи Долянець. Вимагав давання хабарів за фальшиві папери та дорогої оплати охочим ризикнути і сховати євреїв у своїх будинках чи квартирах. Хабарі, підроблення документів і володіння валютами були злочином у СРСР, тому після війни і ті, хто переховувався, і ті, хто переховував, не хотіли, аби хтось їх розпитував, що сталося із золотими монетами, якими євреї платили за криївку.
За тоталітарного режиму не треба вчиняти злочин, щоб опинитися у в’язниці. Вистачало підозри. Згадувана родина Кімельманів опинилася за крок від дуже серйозних неприємностей: інформатор НКВС почув, як Макс Кімельман розмовляв у 1945 році німецькою мовою, і вирішив, що той — шпигун. Кімельман провів у київській в’язниці без жодного вироку п’ять місяців. На щастя, сім’ї вдалося його витягнути, а згодом і виїхати з СРСР.
Лем не міг зізнатися новим окупантам, що працював у «Роштоферфасунґу» й користувався фальшивими документами. Якщо Армія Крайова і справді мала стосунок до рятівного витягування Самуїла та Сабіни Лем із вулиці Бернштайна чи навіть із ґетто, це також мусило залишитися таємницею. Власне, на все це нові окупанти мали три відповіді: п’ять років таборів, десять років таборів або розстріл (вироки того періоду вражаюче монотонні: радянські судді неначе принципово ніколи не оголошували інших вироків, окрім п’яти років, десяти років або смертної кари, причому ключ, яким вони послуговувалися, є незрозумілим).
Та перш ніж кинути камінь у тогочасних росіян, згадаймо собі дивовижну відсутність емпатії, яку сучасні поляки здатні виявляти до різних «дідусів із вермахту». Але ж кашуби та сілезці також поставали перед альтернативою: або служиш німцям, або смерть.
У будь-якому разі, я припускаю, що саме в цьому криється пояснення сенсаційного на перший погляд документу, що нещодавно опублікував Віктор Язневич, який знайшов у радянських архівах написану, схоже, рукою Лема в жовтні 1944 року заяву про вступ до політехніки з обґрунтуванням, що він мріє конструювати танки для Радянського Союзу. Сам Язневич інтерпретує це так, що Лем не обов’язково вирішив змарнувати два роки наполегливого вивчення медицини, а радше хотів мати якийсь документ, що підтверджував би його лояльність у разі можливого судового процесу за роботу в «Роштоферфасунґу».
На щастя, до суду не дійшло. Лем відновив навчання на медичному факультеті. Розділ про жахіття війни ми закінчимо похмурим спогадом, розказаним Фіалковському. Одразу після відступу німців у Львові почався «стукіт і грюкіт, як у Клондайку». Це нові мешканці колишніх єврейських кам’яниць, а отже, і будинку на вулиці Браєровській, 4 розбивали кирками стіни в пивницях, шукаючи замуроване єврейське золото. Такою є гірка правда про той своєрідний вид, який «був помічений Ґраммплюссом у найтемнішому місці нашої галактики — Monstroteratum Furiosum , що називає себе Homo sapiens ».
***
Войчех Орлінський (нар. 1969 р.) – польський журналіст, письменник. За освітою хімік, закінчив Варшавський університет. З 1997 року працює у Gazeta Wyborcza. Ведучий блогів «Екскурсії в дискурс» і радіопередач на радіо TOK FM. Викладач факультету журналістики та новий медій Колегіуму Цівітас у Варшаві, Вищої школи соціальної психології. Сценарист фільму про Станіслава Лема «Автор Соляріса» (режисер Борис Лянкош, 2016) та словника «Що таке сепульки. Все про Лема» (2007), укладач багатотомного видання творів Лема у видавництві Agora. Автор науково-фантастичних романів, подорожніх нотаток про мандри США та Швецією, путівників Віднем, Хорватією, Стокгольмом. Автор книжки «Людина, що винайшла Інтернет. Біографія Поля Барана» (2019).
Переклав з польської Андрій Павлишин , літературне редагування Олександра Бойченка. Книга вийшла друком за сприяння LEM Station та House of Europe .
(Від редакції: нагадаємо, що ви можете підтримати якісну журналістику, та, окрім контенту високого ґатунку, отримати додаткові бонуси. Зокрема — промокод зі знижками на купівлю книг від українських видавництв.)