Лариса Денисенко: «Нетекстовий процес ішов у рази важче, ніж текстовий»
Лариса Денисенко дебютувала з книжкою «Забавки з плоті та крові» у 2004 році після перемоги на конкурсі «Коронація слова». З того часу вона стала авторкою майже двох десятків книг і долучилася до понад десяти колективних збірок.
Як гран-призерка конкурсу «Коронація слова», дебютантка й адвокатка, що є не надто літературною професією, я зіткнулася з абсолютно незнайомим для себе процесом. Вибір видавця лежав у сфері відповідальності організаторів конкурсу, тому моїм видавцем стала «Кальварія». Так почалося моє входження до літературного світу і проживання в ньому.
Як юристка я мала знання виключно щодо авторського і договірного права. Сам процес був новим для мене і бентежним. Спілкування з редактором Василем Шкляром, що було процесом філологічного збагачення, вибір обкладинки, спілкування з видавцями щодо промоції роману, знайомство з іншими авторками і авторами, входження в літературне коло ― усе це я пригадую з ніжністю і вдячністю. Це було прекрасне «вперше».
Викликом виявилося написання літературної автобіографії, або ж авторського профілю, і вибір тематичності обкладинки. Було весело, але нетекстовий процес йшов у рази важче, ніж текстовий: усе вже написано, схвалено, відредаговано, і все з текстом добре. А от ілюстрування на межі твоєї естетики та привабливості для читацької аудиторії, доречності та маркетології – це було складно.
І я не очікувала, що це такий довгий процес: від підписання договору до друку. Я дізналася багато нового про друкарство, якість паперу, вибір шрифтів, роботу коректорської команди. Так само не очікувала, що текст потрібно буде переписувати, а смаковий збіг з редактором чи редакторкою є настільки важливим. Це не надто поцінована робота.
Виявилося, що видання книжки не завершується, коли я отримала її до рук. Є ще промоція, читання іншими, отримання роялті. Як авторка я мала бути долучена до публічних читань, до того, що хтось напише п'єсу за мотивами книги. Я побачила, що в книги може бути довге, насичене або ж коротке видавниче життя.
Але вихід першої книжки не спонукав мене писати другу. Я миттю сіла за наступну книгу тільки тому, що мене захопив сам цей процес. Та перемога в конкурсі і вихід книги точно надали мені авторської ваги, розуміння того, що я маю читачок і читачів, є цікавою критикам, видавцям. Це була певна легітимізація.
І зараз я могла б порадити собі в минулому уважно читати договори і консультуватися з правництвом. Радила б не боятися запитувати про все, чого не знаєш, і говорити з редакторами. Важливо бути більш наполегливою і виразною у своєму баченні та бажанні ще до самого підписання договору. Свій текст треба любити й відчувати себе як авторку. Та до критики варто ставитися спокійно, бо вона може підказати, чи є в тебе авторський голос і що твої тексти можуть значити для інших.
Бо що тебе робить письменницею: твій хист, прагнення, думки — чи видання книжки, котре ніби підганяє писати більше, писати щороку, бо інакше про тебе забудуть і ти будеш просто авторкою одного тексту?
Павло Коробчук: «Викликом було питання, що робити після книжки»
Першою книжкою Павла Коробчука є поетична збірка «Натщенебо: Опуси», яку він видав у 19 років після перемоги на конкурсі «Смолоскип». Вітак у нього вийшло вже шість поетичних і три прозові книги.
Літературний дебют ― це кілька етапів. Переважно емоційні захвати, перші юнацькі радощі, перед очима ― величезні горизонти, а в уяві ― повне літературою життя. Мені було досить легко вживатися в літературний світ і зрушувати якість свого письма, адже мій тато ― письменник. Він є надм’яким порадником, що завжди підтримував будь-які мої літературні починання. Навіть нікудишні. За кілька років поетичних практик я зрозумів, що десь щось прокльовується.
Мушу сказати, що я й досі в багатьох аспектах ще не дебютував. Є кілька стадій літературного дебюту та становлення. Від перших віршів ніби вибухав мозок ― це були нові когнітивні можливості. Коли вперше читав вірш на публіку, дико зашарівся і просив присутніх не сміятися. Перша премія на обласному волинському конкурсі «Неповторність» дала сильну мотивацію. А повідомлення про перемогу в конкурсі «Смолоскип» означало, що я матиму свою книжку ― у 18 років. Тоді я тремтів від радості, танцював і гарцював пів дня.
Але саме про книговидання практично нічого не знав. Наприклад, скільки людей задіяно у своренні книжки: і літредактори, і коректори, і верстальники, і друкарі, і редактори, і дизайнери, і поліграфісти, й ілюстратори. Я не уявляв, що книжка повинна бути цілісною структурно та ідейно ― спершу мав лише пласт віршів, і аж коли готував рукопис, зрозумів, як їх можна поєднати і вивести в загальну надідею.
А от що робити після виходу книжки, виявилося викликом. Спершу здавалося, що власне процес написання ― це і є все, що мусить робити письменник. Тобто писати, страждати і сміятися разом зі своїми персонажами, правити, перекреслювати, доповнювати, полювати за метафорами. А потім виявилося, що треба книжку ще презентувати, спілкуватися з аудиторією, домовлятися про презентації, узгоджувати дизайн, їздити-їздити-їздити й освоювати багато інших деталей, які стосуються, скажімо сучасно, постпродакшну. Нікого не цікавить, як важко, бувало, вам давалися ті чи інші речення під час писання віршів чи романів. Усім цікаво, яким голосом ви це прочитаєте й у що будете вдягнуті. Яка ви людина загалом. Тож важливо перемикатися з писання на презентування.
А потім було нерозуміння: книжка вийшла, а зі мною ніхто не носиться? Я не став знаменитим? Це були наївні юнацькі сподівання, бо насправді видання книжки – це не кінець, а один з етапів тривалого процесу. Моя перша книжка вийшла надто рано, у 19. З одного боку – це добре, бо для тебе досить рано відкриваються перспективи. З іншого ― є ризик лишитися в тому ж психологічному віці й зациклитися на яскравому успіху молодості. Тож важливо перейти з юнацької ліги в дорослу.
Насправді видання першої книжки означало для мене те, що я й надалі писатиму, моя творчість цікава іншим. Що ці літературні потуги ― це не лише якісь мої заморочки, яких ніхто не зрозуміє. І через 18 років я бачу, що та збірка дала мені сильний поштовх писати далі. Та все одно порадив би собі бути ще більш упевненим і ще більше заглиблюватися в роботу визнаних авторів, аналізувати їхні твори, акценти. Тобто ― ще більше читати і ще більше писати.
Олеся Яремчук: «Сказати, що це було дико важко – нічого не сказати»
Олеся Яремчук ― репортажистка та журналістка. Її перша і наразі єдина книга ― «Наші Інші» ― вийшла у 2018 році. Також репортажі Олесі входили до антологій конкурсу «Самовидець» і «Випробування демократією: Туреччина, Грузія, Молдова».
Для мене вихід книжки був логічним завершенням медійного проєкту «Наші Інші», який я реалізовувала протягом майже трьох років для онлайн-журналу «TheUkrainians». Я довго жила з темою національних спільнот в Україні, тож 220-сторінкова публікація у твердій палітурці стала просто одним з етапів пропрацьовування теми. Утім саме після виходу «Наших Інших» я почала більше ідентифікувати себе як літераторку. Біля сталого й звичного «журналістка» з’явилося формулювання «письменниця».
Раніше я працювала над виданням книжок у «Темпорі», а згодом у «Човні» як головна редакторка. Тобто я розуміла процес створення книжки: договори, літературне редагування текстів, коректура, верстка, візуальне оформлення, друк. За моєю участю було видано 10 книжок. Це я проходила не раз. Та все ж мене вразило, скільки коштує друк двох тисяч примірників книжки з якісною поліграфією. Та коли я тримала в руках роздруківку обкладинки, яку зробила художня дизайнерка Оксана Васьків, не могла оговтатись: «Ого, це ж у мене тепер книжка буде?» Якою виваженою та спокійною не була б, у цей момент емоції переповнювали, я відчувала пришвидшену пульсацію в усьому тілі. Вихід книжки, певно, можна порівняти з народженням дитини. Це знаковий момент, як не крути.
Для мене найбільшою проблемою були стислі терміни, в які треба було опублікувати книжку. Її видання підтримав Український культурний фонд, а в роботі з цією державною структурою є тьма-тьмуща бюрократії. У серпні я дізналася, що книжку підтримають, а роботу через бюрократичний процес можна було почати лише наприкінці вересня. Натомість готову книжку треба було покласти на стіл не пізніше від грудня.
Сказати, що це було дико важко – нічого не сказати. Я поїхала в трьохетапну експедицію, щоб дозбирати матеріал ― на той момент 2/3 книжки були готовими, але щоб видання було ексклюзивним, я хотіла додати ще не опубліковані тексти. Кілька тисяч кілометрів за кермом і цілодобова робота «в полі», потім місяць інтенсивного писання. Класика: не їла-не пила, з дому не виходила. Схудла на 10 кілограмів. Історії, над якими я працювала, досить складні, і я віддала чималий емоційний ресурс, щоб їх виписати. І в той самий час керувала видавництвом, викладала у школі репортажу, організовувала приїзд делегації німецьких журналістів, курувала відкриття виставки австрійського фотографа у Львові. Мене на все не вистачило ― я вигоріла.
Пришвидшення через дедлайни, з одного боку, акумулювало сили, з іншого – немилосердно їх поглинуло. Бюджети, звіти перед фондом, презентації, коли я буквально жила в потязі тиждень – я віддала всі емоції до останньої краплини. Потім було бажання закритися в чотирьох стінах, нікого не бачити й не чути, ні з ким не спілкуватися і ― не дай боже – не читати нову інформацію. Мій мозок це просто не сприймав. Сталося те, що називають «burnout». Я не могла написати жодного речення, розмови з людьми дратували і ще більше втомлювали. Уявіть мій жаль, адже це моя стихія! Я звільнилася з двох робіт, а відновлення зайняло майже два роки. Така ціна цієї книжки.
На цю книжку були досить добрі відгуки, а за проєкт я отримала кілька нагород, тексти переклали кількома мовами. Чимало читачів і читачок писали мені, що тема потрібна й цікава. Як процес написання довів мене до вигорання, так відгуки на книжку мене наповнювали, додавали сили. Сподіваюся, що цих сил вистачить на нову складну тему, над якою працюю.
І зараз я порадила б собі в минулому менше стресувати й переживати всі перипетії розслаблено. Спертися на спинку м’якого крісла, хитати ногою й попивати біле напівсолодке.
Вікторія Амеліна: «Книжка була не зовсім схожа на книжку»
Вікторія Амеліна видала першу книжку 2014 року ― це роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Наразі вона є авторкою чотирьох прозових книг і долучилася до п’яти збірок.
Я дебютувала у 2014 році. Дуже поспішала: мені здавалося, що ще один Форум видавців без власної книжки я не переживу ― зараз ті відчуття здаються зворушливими та смішними. Свою книжку вперше побачила на стенді Форуму. Видавництво теж поспішало, і обкладинка була не матовою, а м'якою і глянцевою ― словом, книжка була не зовсім схожа на книжку. Але вона була моя, з передмовою самого Юрія Іздрика та його колажем, тож я була щаслива.
Я думала, що маю уявлення про книговидання. Але виявилося, що ні. Утім це мені не завадило. Хоча деяких помилок можна було б уникнути, якби в мене було більше інформації та підтримки.
Мені здалося, що література якось так ніжно й швидко прийняла мене у свої обійми. Значно більше тиску й проблем я відчувала вже з другою книжкою "Дім для Дома". А видання та перевидання роману "Синдром листопаду" виявилося суцільною радістю (ну, якщо не рахувати глянцевої обкладинки). Можливо, все було так легко, бо я мала низькі очікування. Не чекала, що буде стільки рецензій, читацьких відгуків, запрошень на фестивалі ― усе було приємним сюрпризом. І ця перша книжка дала мені таких людей, про спілкування та дружбу з якими я ніколи навіть не мріяла. Книжки писати складно і боляче, але люди варті всього.
Я й досі дивуюся цьому відкриттю: мої книжки комусь потрібні! Тож нічого собі не радила б. Сказала б: «Нічого не бійся».
Олександр Михед: «Від рукопису моєї другої книжки відмовилося близько 10 видавців»
Олександр Михед видав першу книжку «АмнезіЯ» у 2013 році. Наразі він є автором чотирьох художніх книг і двох нон-фікшн.
До виходу першої книжки я майже десять років займався літературною критикою і слідкував за книговиданням, тож мав уявлення про тогочасні процеси. Однак українське книговидання в усі часи ― непрогнозоване явище, і до цих сюрпризів неможливо бути готовим. І так щоразу.
І першу, і другу книгу не хотів публікувати жоден видавець. Та, зрештою, «АмнезіЯ» перетворилася на міждисциплінарний міжнародний мистецький онлайн-проєкт, і вже тоді була надрукована накладом, здається, 180 примірників. Це сталося завдяки Антону Санченку. А від другої книжки, збірки оповідань «Понтиїзм», відмовилися близько 10 видавців. Анетта Антоненко, що тоді працювала у видавництві «Кальварія», взяла її в роботу тільки після публікації одного з оповідань в «Українській правді», чому посприяла Ірина Славінська. Але до таких роялті, таких звітів про продажі й такої кількості задач, які має виконати сам автор, якщо хоче отримати якісний продукт, повірте, не готовий ніхто.
Перша книжка ― безцінна. Особливо коли згодом розумієш, що першу книжку краще не показувати широкому загалу. Та зараз я порадив би собі: «Пиши наступні книжки. Не стався до пунктів в авторських угодах як до таких, що не підлягають обговоренню. Не чекай нічого. Не сподівайся ні на що. Продовжуй працювати. Ти все робиш правильно».