ГлавнаяКультура

Тамара Гундорова: «Ми не підносимося до філософського осмислення Чорнобиля»

LB.ua продовжує публікацію серії інтерв'ю в рамках фокус-теми Українського ПЕН 2020/2021 «Культура в режимі очікування». Чергова розмова – з літературознавицею Тамарою Гундоровою.

Цю розмову можна було б сміливо розкласти на два-три менші інтерв’ю. Адже Тамара Гундорова, визначна українська літературознавиця, співробітниця Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України та Українського вільного університету (Мюнхен), авторка таких яскравих досліджень, як «Післячорнобильська бібліотека», «Транзитна культура», «ПроЯвлення слова: дискурсія раннього українського модернізму», «Кітч і література. Травестії», «Франко не Каменяр», «Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської» тощо, висловлює тут важливі сенси і тези в одразу кількох сферах. Це наука, освіта, загальні тенденції культури, літератури, а також тема Чорнобиля як символічної точки відліку зміни мистецтва і мислення. Та першою темою на тлі цілої серії «дисертаційних» скандалів усе-таки стали проблеми української академічної науки.

Тамара Гундорова
Фото: надано Тамарою Гундоровою
Тамара Гундорова

Пані Тамаро, почнемо з дискусії, яку розпочав репортаж Олесі Яремчук про її досвід перебування в аспірантурі та спроби захисту кандидатської дисертації. Ви добре знаєте українську академічну науку і післядипломну освіту зсередини, також ви знаєте систему західну. Як можете прокоментувати цей випадок?

Мені боляче, що ця історія спрацьовує на підрив науки в Україні, б’є по її статусу та репутації. Я все життя присвятила науці, залишаюсь досі ідеалісткою, і наука є для мене чимось зовсім особливим, я завжди прагнула їй служити, якщо говорити високим штилем. А тепер у нас в Україні з багатьох причин – об’єктивних і суб’єктивних, а також через державну політику – статус науки опущений до такого рівня, що вже йдеться про те, чи взагалі вона потрібна. Загалом, ця розмова, започаткована Олесею, я так думаю, не лише задля об’єктивності, але й задля журналістського скандалу, очевидно, мала статися, і це добре, що вона почалася. 

Нинішні захисти і ставлення до наукових звань – значною мірою відображення традицій, що їх називають радянськими і пострадянськими. Власне, я не знаю, чи вони радянські: доплати рецензентам і опонентам, дорогі бенкети та інші «нюанси» – в радянські часи я такого не бачила… Це радше явище пострадянського періоду. Взагалі, маю враження, що стандарти дисертацій в пострадянський час знизилися. Якщо доктор наук традиційно в минулому мав бути провідним фахівцем, репрезентуючи цілий напрям, а на те, щоб зробити якісне дисертаційне дослідження, йшло років 10-20, то нині вчорашній аспірант захистив кандидатську, а через два роки – докторську. Звичайно, на якість роботи це не може не впливати.

Я не думаю, що випадок Олесі Яремчук характеризує всю ситуацію з українською наукою. Знаю, що є інші ситуації, інші захисти, інші дисертації, але є і багато таких, про які говориться у статті. Варто пам’ятати: це поле, де є і справжні професійні спецради, і є дуже багато масовки, підробки, кон’юнктури. Драматичним моментом, як на мене, стали роки, коли кожен університет намагався сформувати і затвердити спецраду та отримати право проводити захисти. Для того, щоб сформувати спецраду, потрібно було мати значну кількість фахівців високого рівня в себе в університеті чи інституті. Коли їх не було, вдавалися до «купівлі» таких фахівців з інших установ, оформляючи їх бодай на 0,1 ставки. Так сформувалася система зв’язків і взаємопослуг. Це один із чинників, який потенційно став корупціогенним.

Ще варто мати на увазі, що робота науковця низькооплачувана. Колись моя мама говорила, якщо хочеш мати невелику зарплату, маєш багато вчитися. У цьому є жарт, але також і правда. За наукові ступені передбачено додаткові надбавки, і зрозуміло, що всі хочуть їх мати. Абсолютно закономірно, що роботу вченого, навіть додаткову, як експертиза дисертації чи відгук опонента, не повинні оплачувати дисертанти. А от у програмі реформування захистів, що зараз обговорюється, передбачається оплата захистів самим дисертантом, і вона дуже висока. Не знаю, чи це правомірно, оскільки не всі спроможні будуть їх оплатити… 

Три роки минуло від історії з Дмитром Дроздовським (літературознавця Дмитра Дроздовського звинуватили в масштабному плагіаті в докторській дисертації, ці звинувачення підтвердила комісія Інституту літератури та низка неофіційних експертиз; водночас є науковці, письменники й установи, які взяли бік Дроздовського. – О.К.) – як можна її підсумувати сьогодні?

Ви нагадали, що минуло вже три роки… Історія з Дроздовським, здається, розпочала широкі публічні розмови в Україні про наукову недоброчесність. Крім того, вона об’єднала вчених і загострила питання про наукову репутацію. Але, знаєте, якщо замкнути оце трирічне коло, то на початку маємо публічні дискусії про неприпустимість плагіату, а в кінці, себто сьогодні, – міністра-плагіатора. Про який прогрес, про які зміни тут можна говорити? Зміни сталися тільки в середовищі певної частини суспільства, зокрема і наукового, але не всього.

Ідея про наукову доброчесність проникла в учнівське і студентське середовища, суспільству стало очевидно, що неприпустимо зводити науку до імітації. Однак на офіційному рівні, зокрема у МОН чи Верховній Раді, та й у багатьох наукових середовищах це питання досі пливке. Плагіат зовсім не є для багатьох політиків і навіть науковців жодною проблемою. Нормальним видається замовлення і купівля дисертацій, написаних «заробітчанами» і «рабами», які не дуже піклуються про оригінальність. Нормальним це, на жаль, лишається і для багатьох науковців, які займаються компіляцією, а не дослідженнями.

А Дмитро Дроздовський отримав публічне засудження, він досі не захистився (хоча активно намагається), але він залишився у строю і має своїх симпатиків. Він залишився на всіх позиціях, де був, він працює в інституті. Дирекція навіть не пішла на те, щоб винести йому яку-небудь догану за те, що він, будучи в докторантурі, подав на захист «ляльку» замість дисертації. Випадок Дроздовського був феноменальний саме своїм цинізмом. Я, чесно кажучи, цинізму такого масштабу ніде не бачила. Часто зустрічаються різного обсягу вкраплення чужих текстів, але тут – плагіат суцільний. Суцільний цинічний плагіат. Але, повторюся, Дроздовський залишився на своєму місці, залишився у «Всесвіті», він так само присутній у МОН, у різних комісіях, він присутній скрізь. І найстрашніше – що він не вважає себе винним.

Фото: надано Тамарою Гундоровою

Багато хто, як бачимо, має інший погляд на проблему Дроздовського…

Так, його підтримували, виступили на захист… Знаєте, шахрай такого рівня, як Дроздовський, – це взагалі унікальний літературний сюжет. Ідеальний герой для роману про пострадянські часи. Він займався підробками всюди, де тільки можна. Підробка підпису ректора Львівського університету, підробка відгуків закордонних науковців, підробка рецензій, підробка текстів… Це і страшно, і смішно.

Ми наблизили письменників до себе, але наблизили так сильно, що зрівняли їх із собою

Зі скандалами розібрались. А скажіть, як сьогодні говорити про українську літературу, і класичну, і сучасну – в медіях, в освіті, в науці? Радикальне спрощення і спопсіння – помітний тренд. З іншого боку, традиція просто «копіпастити» заяложені урочисті стереотипи про класиків. Де знайти здорову середину? 

Я причетна до процесів, пов’язаних зі зміною канону – наприклад, коли написала і видала у 1995 році в Австралії книжку «Франко не Каменяр». Пригадую, як почалося цькування мене на різних рівнях – з низу до верху, від аспірантів до академіків. Для багатьох сама ідея «Франко – не-Каменяр» і сьогодні лишається крамольною. 

Канонізування, перетворювання літератури на іконостас, непорушність офіційної ієрархії, культ поета-лауреата, поета-депутата – все це ознаки тоталітарного мислення. В 1990-х важливо було це змінити, щоб олюднити постаті класиків, зняти з них ідеологічне забронзовіння і примітивізацію. Дуже ціную, що ми відійшли від культів і фетишів та стали більше і глибше розуміти літературу. Ми знаємо нині чимало про літературний побут, про біографії авторів, знаємо, хто що любив, пив, як одягався і як лаявся. Ми наблизили письменників до себе, але наблизили так сильно, що зрівняли їх із собою, часто баналізуючи творчість як таку.
Адже весь побут не визначає повною мірою роль письменників, не вичерпує того, чим є сама творчість і що цікавого автор написав. Не варто зводити літературу до життя. Тут є небезпека тривіалізації творчості як такої. Мовляв, усе настільки банально, що кожна людина може сісти і написати все, що хочеш. Якщо Шевченко, чи Леся, чи Франко такі схожі на нас, то чим вони відрізняються від нас і чим я відрізняюся від них?

Я радше за герменевтичний діалог між текстом і читачем, де є певна дистанція. Це дає змогу побачити текст збоку, оцінити стиль, майстерність автора, смисли, вписані в текст, розглянути літературний твір як естетичне явище. Адже саме різницею, відмінностями ми всі й цікаві одне одному. Тут страшенно важливо, як література подається в школі. Я нещодавно була в Музеї Лесі Українки, і там мені говорили співробітники, що школярі, яких приводять до музею, перш за все запитують про стосунки Ольги Кобилянської і Лесі Українки. Тобто у школі їм так викладали, що твори Лесі Українки їх не зацікавили. Вони хочуть почути просто життєву історію, трохи приперчену скандальною темою. 

Як на це реагувати?

Не приховувати складних питань особистого життя письменників, чогось, що було чи є не комільфо. Це нормально, тексти взагалі іноді народжуються з екстремальних фактів і ситуацій. Така природа культури, і про неї варто навчитися говорити. Треба показувати, як біографія впливає на творчість, які тексти породжує, які сюжети і образи обігрує та символізує.

Фото: Олена Ангелова

Інформаційні потоки з України у світ і зі світу в Україну стають усе динамічнішими та цікавішими

Хотів запитати вас про Український вільний університет у Мюнхені, в якому ви також працюєте. У ХХ столітті УВУ був одним із символів інтелектуальної альтернативи радянській Україні. Чим він є зараз?

Український вільний університет цього року святкував своє сторіччя. З початку і майже до кінця ХХ століття він був особливою українською інституцією, спрямованою на запити української діаспори. УВУ спирався і підтримував велику інтелектуальну традицію українства з часів національної революції як важливий науковий, культурний і освітній центр. Імена, пов’язані з цим університетом, відомі і славні: Павло Зайцев, Наталя Полонська-Василенко, Володимир Державин, Юрій Шевельов, Володимир-Михайло Янів, Віктор Петров. Особливо продуктивними в діяльності УВУ були 1920-1930-ті роки, але справжньою вершиною, як на мене, став повоєнний, «МУРівський» період. Саме тоді там сформувалися цілі наукові напрямки, зокрема філософсько-культурний. 

Безперечно, що функція УВУ в період існування Радянського Союзу полягала в тому, щоб бути альтернативою освіти і науки в радянській Україні. У публікації щоденникових записів Станіслава Тельнюка мені трапилася формула радянських часів про безперспективну ідею видання крамольної книжки: «Таке можна видавати хіба що в Мюнхені».

Так, це була своєрідна «мітка». Але в 90-ті роки університет опинився на роздоріжжі. Відбулася дискусія про те, яким шляхом йому піти. Чи Український вільний університет повинен лишатися навчальним закладом, з лекціями, студентами, а чи повинен перетворитися в наукову інституцію? У підсумку перемогла та партія, яка підтримувала ідею університету. Я, чесно кажучи, не думаю, що це був стовідсотково позитивний варіант. Коли відкрилися кордони, УВУ став місцем, куди приїздили не так навчатися, як записатися до університету для годиться – і пригнати в Україну, скажімо, якесь авто. На щастя, це все згодом припинилося. 

Чим є УВУ тепер? Він далі є єдиним україномовним університетом у Європі і має досить багато студентів, які навчаються на рівні магістратури та докторантури. Тобто це не звичайний університет, а саме університет другого рівня. Є і свої проблеми. Він намагається стати провідним науковим та інтелектуальним осередком, однак мало інтегрований у німецький світ.

Є й організаційні труднощі – УВУ не має ніякої державної фінансової підтримки, тож живе зі своїх заощаджень, дуже маленьких, смішних, якщо сказати чесно. Особисто я хотіла б бачити університет таким собі українським майданчиком майже в центрі Європи, інституцією, де б могли проводитися наукові дослідження, конференції, організовуватися дискусії світового рівня. Місцем, де могли б зустрічати наші та західні вчені, зі спільними проектами та ідеями. Наприклад, зробити там Інститут діаспори сам Бог судив – адже в УВУ зберігаються величезні архіви, просто неймовірні архіви, які досі не описані.

Мене в цьому архіві, скажімо, цікавить періодика 1946-1948 року, оскільки я хочу видати статті Шевельова саме цього періоду. Дуже цікаві дискусії виникали в тих статтях, наприклад, про Україну і Європу, про те, як тодішні українські письменники намагалися увійти в західний світ і що приносили в нього. Адже це було покоління, відірване від своїх коренів – так звані «переміщені особи». Саме тоді розпочинаються розмови про міграцію, переміщення, пошуки свого ґрунту, про те, якою має бути «велика» українська література, по-новому звучить у цих обставинах потужна ідея «азіатського ренесансу» Хвильового.

Тамара Гундорова та Юрій Шевельов
Фото: надано Тамарою Гундоровою
Тамара Гундорова та Юрій Шевельов

Після Майдану, особливо з запровадженням безвізового режиму з Євросоюзом, посилилась українська «інтелектуальна міграція», стало більше дослідників, науковців, особливо молодих, які утверджуються на Заході, або працюють і тут, і там. Це те, що додає мені оптимізму, коли я думаю про гуманітаристику в Україні і в світі. Хвилі еміграції були різні. Але з часом з’явилося багато молодих людей, які приїздять на Захід, уже маючи освіту в Україні, щоб здобути ще й західну хорошу освіту. Залишившись в наукових установах та університетах, отримавши престижні посади в академічному світі, вони стають посередниками між Україною і Заходом і практично визначають політику щодо України та переформовують поле західної україністики. Важливо, що вони знають ситуацію з двох сторін і, головне, не втрачають зв’язок з Україною, часто друкуються вдома та щиро зацікавлені в тому, щоб допомогти нам наздогнати світ і освоїти нові наукові ділянки та методології. Вони можуть стати і стають мостом між світами, вони знають мови і достойно представляють і нашу художню літературу, і мистецтво, й науку. Досить нагадати, наприклад, про Сергія Плохія, щоб зрозуміти, наскільки важливими є такі вчені-посередники. 

Часто кажуть, що художня українська література (зокрема завдяки інституційній підтримці держави після 2014 року) зараз дедалі більше помітна в інших країнах. Чи є те саме в академічній сфері, в науковій літературі?

Так, безперечно. З’являються переклади не лише художньої, а й наукової літератури. Для українських студій на Заході, особливо для вивчення української літератури і культури, бракувало хороших перекладів, бо йшлося про не україномовних студентів. Багато тут зробив Юрій Луцький, який чимало сам перекладав, видавав антології перекладів, але цього не було достатньо. Тепер їх дедалі більше, з’являються цілі програми – наприклад, Максим Тарнавський у Торонто започаткував електронну бібліотеку з україністики. У Гарварді зараз діє проект перекладів українських наукових праць. Мені особисто приємно, що вони переклали мою «Післячорнобильську бібліотеку». 

Є й зворотний процес. Західні студенти, які навчаються, скажімо, на літніх школах чи беруть курси з україністики в західних університетах, часто зацікавлюються Україною настільки, що вона стає об’єктом їхніх наукових досліджень. Вони вивчають мову, культуру, історію, пишуть про Україну – і пишуть інколи під несподіваним кутом зору. Оскільки такі праці написані англійською мовою і йдуть до західного читача, вони сприяють більш адекватному й ширшому ознайомленню з Україною. Інформаційні потоки з України у світ і зі світу в Україну стають усе динамічнішими та цікавішими, вони нас взаємно збагачують.

Фото: надано Тамарою Гундоровою

Чорнобиль відкрив епоху глобальних криз

Нещодавно була чергова річниця Чорнобильської катастрофи. У ваших дослідженнях Чорнобиль постає символічною межею, які змінила культуру, літературу, її форму і матерію. Чи й сьогодні, з дедалі більшої історичної відстані, Чорнобиль можна назвати таким поворотним пунктом, після якого виникають сумніви, чи можна й далі «писати вірші»?

Для мене Чорнобиль залишається знаком цілої епохи. Дуже важливо, однак, розуміти, що рецепція його змінюється. Чорнобиль є подією символічною, подією глобального масштабу, і нам варто це усвідомити. Він потребує своєї концепції, так само як своєї пам’яті, котра досі ще не розроблена. Ми часто зводимо Чорнобиль до ідей і лозунгів, які не повністю відбивають смисл самої події. Комеморація Чорнобильської аварії розвивалася кількома етапами. На початку 1990-х років Чорнобиль стає частиною боротьби України за незалежність й ототожнюється з ідеєю «духовного Чорнобиля». З початком двохтисячних він сприймається в аспекті катастрофізму – в сенсі руйнування екології, здоров’я, загрози атомної енергетики, знищення культури. Сьогодні Чорнобиль все більше асоціюється з крахом Радянського Союзу, тобто набуває символічного змісту першого акту розпаду радянської системи. Адже він підірвав довіру до ідеології, показав облудність радянської системи, проявив інформаційний вакуум, в якому жили радянські люди.

Тільки в Україні чи в цілому СРСР?

Думаю, особливе значення має Чорнобиль саме в Україні, хоча Горбачов, наприклад, говорив, що Чорнобиль розпочинає епоху перебудови. Але саме в Україні він став складовою національної ідеї і боротьби за незалежність. Аварія трапилася в самому центрі України, в серці прадавньої поліської культури, і цей вибух сприймався не випадковим. Саме Чорнобиль розпочав добу антиколоніальної боротьби проти імперії. Піонерами цієї боротьби стали, звісно, шістдесятники. Вони вже мали досвід спротиву, несли в собі його дух. Питання екології та нуклеарної загрози вони повернули саме в план боротьби і спротиву проти тоталітарної системи СРСР.

Але епоха, яку започаткував Чорнобиль, має значно ширші обрії. Про Чорнобиль дуже цікаво заговорили відомі західні філософи – власне, вони побачили його значно глобальніше, ніж ми в Україні, а саме – як початок нової ери нуклеарної культури, початок катастрофічної історії. Досить сказати, що, наприклад, відомий французький філософ Жан Бодрійяр, говорячи про «кінець історії», наголошував, що після Чорнобиля Берлінського муру вже не існувало. Тобто Чорнобиль зруйнував стіну між двома світами, він був тією подією, яка зруйнувала блоки і кордони, поставила світ перед лицем планетарної атомної загрози, показала небезпеку замкнутості й закритості, спростувала ідею погоні за «мирним атомом». Однак, на жаль, в Україні ми не підносимося до філософського осмислення Чорнобиля та його зв’язку з екологічними загрозами, глобальними катастрофами, новою етикою тощо. Ми переважно обмежуємося вужчими прагматичними концепціями місцевого, так би мовити, значення. 

Я у своїй «Післячорнобильській бібліотеці» власне і намагалася вписати Чорнобиль у глобальний культурний контекст. Однак саме цей аспект мого дослідження не знайшов розуміння, більше того, мене навіть звинуватили у тому, що я применшую людську трагедію, коли говорю про символічний зміст Чорнобиля. Зрештою, західні вчені говорять сьогодні про цілий напрям у сучасній культурі – нуклеарну культуру. Саме це я показувала у своїй книжці, коли розглядала Чорнобиль як нуклеарну травму, що змушувала шукати нових форм вислову і породжувала структури нового мислення. Чорнобиль підриває тоталітарне мислення і тоталітарну культуру, але і проявляє порожнини національної культури, яка зазнала колонізації, загострює питання про те, якою є культура ядерної епохи, як впливає розщеплення атома на культуру, мову і образ світу – про це, до речі, писав Віктор Петров ще в 1940-х роках після Хіросіми. Атомна свідомість впливає безпосередньо на культуру. Так, зокрема, вибухи в Хіросімі й Нагасакі вплинули на явище абстрактного експресіонізму і зокрема Джексона Поллока, котрий зафіксував ірраціональність і вразливість світу через новий спосіб письма – «чорну заливку».

А в літературі?

В українській літературі 1990-х років Чорнобиль – це апокаліптична образність. Травматичний шок, викликаний подіями, про які неможливо розповідати зв’язно, спокійно й відсторонено, підриває епічність, породжуючи натомість фрагментарність, ризоматичність, «гру у грі» і «театр у театрі». Народжувалася нова стилістика, яка вибухає на пострадянському просторі, – необарокова, авангардна і постмодерна водночас. Чорнобиль приніс і оприявнив ідею розпаду, деструкції, зміщення, перформативності, поліваріативності. Виникала ігрова свідомість та віртуальне мислення – адже радіація є невидимою, але викривляє дійсність, деформує реальність і тілесність.

Усе, що написано про Чорнобиль у стилі так званого реалізму, вражене фальшивістю. Досить пригадати загалом цікаву повість Володимира Яворівського «Марія з полином в кінці століття», де надмірний пафос деформує весь текст. Або «Жінка в зоні» Світлани Йовенко, повість, в основі якої дуже цікава ідея – подати Зону з точки зору жінки. Жінки, яка фемінізує «чоловічу» Зону своєю присутністю, мисленням, сприйняттям. Але коли спрацьовує реалістична техніка і буквалізація аварії, оповідь перетворюється на самопародію. Як говорив Жан-Франсуа Ліотар, про такі драматичні події, як Освєнцім, правдиво може розповісти хіба авангард. І про Чорнобиль писати – тут доречне поєднання реалізму з фантасмагорією, фантастикою, гротеском та документалізмом. До речі, саме фрагментарність документальної повісті Юрія Щербака виявилася співмірною нуклеарній оповіді; пізніше її художньо трансформує Світлана Алексієвич у своїй «Чорнобильській молитві». 

У нас багато таких книжок?

Якщо говорити саме про авангардність нуклеарної оповіді, то можна назвати «Воццека» Іздрика. Письменник про Чорнобиль прямо не говорить, але я розумію думку Жака Дерріда, який твердив, що про атомну катастрофу найкраще може розповісти твір, зовсім не присвяченій цій події. Отже, Іздрик був ліквідатором у Зоні, він дуже чутливий до нової синергетики, яку несе в собі наше мислення, йому близька текучість часу, фрагментація і трансформація тілесності, розпад свідомості й ситуація існування «після кінця». Саме така багатозначність його «Воццека» бачиться мені проявом справжнього чорнобильського постапокаліптичного тексту. Не на рівні тематики, а на рівні фактури…

Фото: litmir.me

Геніальний Драч – він був справжнім поетом! – у поемі «Чорнобильська Мадонна» відчув, що треба писати не заокруглено-епічно, й перетворив чорнобильський жанр на своєрідний «цитатник». Це було справжнє відкриття, недооцінене й до цього часу. Хоча там не обійшлося без тенденції та риторики… 

Нам треба вміти самим розповідати про Чорнобиль, а не чекати, поки прийдуть інші та розкажуть нам, що таке Чорнобиль, як трапилось у випадку з відомим мінісеріалом HBO, спробою запровадити новий дискурс про Чорнобиль в аспекті радянської катастрофи. В ньому є цікаві моменти, наприклад, введення образу жінки-науковця. Взагалі, тема вчених у Чорнобилі часто ігнорується, а вони там дуже багато зробили, відігравали вагому роль. Чомусь мало кого цікавить і тема переселенців з Чорнобильської зони, їхня інтеграція в нових умовах, ставлення до них як «заражених», поліські традиції.

Постмодернізм закінчився 11 вересня 2001 року

Сьогоднішня українська література початку, навіть середини ХХІ століття, до якої ми поступово входимо (20-ті ж роки надворі!), – з якою епохою вона перегукується?

Найперше спадають на думку 1920-ті роки, про які ми зараз знаємо дедалі більше. Сьогодні здається, що в ті роки в українській літературі шедеври постають на кожному кроці. Взяти який-небудь 1928 рік – скільки тоді першорядних романів повиходило! Але це не тільки в Україні. Так само було й у світі. Думаю, є якісь періоди, коли проривається «дух» епохи чи так складаються енергетичні потоки, що народжуються в близькому часі багато геніальних творів. Чи є сучасний час таким і чи сучасна література така ж багата, як 1920-ті? Я б сказала, що зараз ключову роль відіграє література «середньої полиці». Це якісна, різнопланова і різножанрова та читабельна література. 

Я тут не хочу ображати нікого, просто культура існує на різних рівнях, розрахована на різного читача, на різні способи читання. Не варто увесь час чекати «великого роману», потужні процеси відбуваються в малих формах, есеїстиці, маленькому романі, збірці оповідань чи поезій. Звісно, при цьому є і свої культурні збурення чи «завихрення», викликані окремими книжками. Наприклад, «Музеєм покинутих секретів» Оксани Забужко чи «Інтернатом» або «Ворошиловградом» Сергія Жадана. 

Важливий феномен засвідчують, як на мене, романи Володимира Рафєєнка, котрий є значною мірою вихованцем російської літератури, але я сприймаю його саме як українського автора. Гротеск, фантасмагорія плюс реальність – його жанри, і в Україні це не аж так поширений спосіб письма, а між тим ця стилістика виразно говорить про наш сучасний світ трансформацій, міфологій і розломів. У ній відчутні впливи Сорокіна чи Пєлєвіна, які знайшли формули для осмислення посттоталітарного часу, що в його основі лежить жах самоізоляції та інакшості. Цілком несподіваним текстом про війну для мене стала книжка «Літо-АТО» Олафа Клеменсена. Він говорить про сучасну війну у стилі казки, антропологізуючи зброю, техніку, показуючи війну як фантасмагорію буденності. Відзначу ще спроби нового епосу, які творяться на стику епох, культур і народів, так званого феномена пограниччя. Тут мені здається цікавим «Вічний календар» Василя Махна, він перегукується з «Книгами Якова» Ольги Токарчук. 

Фото: Facebook / Mystetskyi Arsenal

Дещо зі згаданих книжок опинилось у списку «ТОП-100 знакових творів українською мовою», який уклав Український ПЕН і до якого ви написали передмову. Це цікавий список, але він – продукт праці багатьох експертів, а отже, в певному сенсі продукт компромісу. Чи є якісь важливі книжки, яких, на вашу думку, там бракує, і їх хочеться додати?

Список показав, що досі ми не маємо єдності в розумінні того, що таке «українська література». Зокрема – вона одномовна чи багатомовна. Я радше схиляюся до думки про багатомовність української літератури, частиною якої є і польськомовна література XVII-XVIII століття, і Гоголь, і російськомовні письменники, як, наприклад, Віктор Нєкрасов чи Микола Ушаков, і представники кримськотатарської літератури, і сучасні автори – Курков чи Рафєєнко. Головний чинник – вони мешкають в Україні й асоціюють себе саме з українською літературою.

Автори, які увійшли до топ-100 знакових україномовних творів, є тим актуальним дзеркалом, що відбиває смаки і читання членів Українського ПЕН. Тобто це канон, але канон дуже специфічний. Важливо також, що найбільше балів здобули тексти, які найбільшою мірою популяризовані, наприклад, «Тіні забутих предків». Мені продемонстрував цей список, що члени ПЕН також зазнають впливу масмедій і не так багато читають з української класики. Мене особисто не влаштовує у цьому списку те, що автор мав бути представлений лише одним твором.

Чи є сенс про сучасну літературу говорити в категоріях одного стилю – постмодернізму, постпостмодернізму, метамодернізму, ще якогось?

Те, що епоха постмодернізму минула, для мене очевидно. Та вона, як і кожна значна культурна епоха, не відходить повністю й раптово в минуле, але десь триває, даючи нові форми, синтези і мутації. Зрештою, в сучасній літературі немає домінації одного стилю, так само як і моди на один напрям. Актуальними є і форми бароко, і модернізм, і неоромантизм. Про те, як можна назвати сьогоднішню культуру і чи можна звести її до одного стилю, існує чимало дискусій. Говориться про постпостмодерн, про метамодерн, про трансмодернізм тощо. Наш час називають ще «новим гуманізмом» або «новою наївністю». Та безперечно те, що сучасна література все більше зацікавлена не цитуванням «уже написаного», а відтворенням людського досвіду, історії, пам’яті. До певної міри це взагалі «література пам’яті» чи «постпам’яті». 

Коли саме, за версією Тамари Гундорової, закінчився постмодернізм?

Постмодернізм у якомусь сенсі був аналогом початку ХХ століття – дещо грайливим, скерованим на множинність рішень, позицій і виборів, коли, здавалося, можна переграти історію, дозаповнити порожнини, проговорити несказане і вижити після катастрофи. Епоха постмодерну виявилася не такою важкою, яким стало ХХІ століття з його катастрофами, війнами, пандемією, з жорсткими запитаннями і жорсткими відповідями. Тож я поділяю думку, що постмодернізм закінчився 11 вересня 2001 року. Але повторюся: будь-яка продуктивна культурна епоха (а постмодернізм був продуктивним) багато в чому триває і після свого завершення.

Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).

Олег Коцарев, Письменник, журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram