Фільмографія війни на нашому сході вже достатньо велика, проте свідомих спроб подумати над тим, що, власне, там відбувається, було не так уже й багато. «Погані дороги» стали фактично першою з цих спроб, адже теперішній режисерський дебют у повнометражному кіно драматургині Наталки Ворожбит базується на її однойменній п’єсі, вперше поставленій у 2017 році. Менше з тим, її фільм - найбільш узагальнювальний і гуманістичний - можна вважати завершенням умовної воєнної трилогії, до якої входять також «Донбас» Сергія Лозниці (2018) та «Атлантида» Валентина Васяновича (2019). «Донбас» був, перш за все, швидкою політичною реакцією на нову реальність сходу України, і тільки вже потім створював улюблену Лозницею картину блукання світом людей - хтонічних істот. «Атлантида» ж стала оповіддю про екзистенційну драму окремої людини, застряглої у травмі війни, яку можна було б поширити на декілька мільйонів мешканців країни.
Зібрані в єдину стрічку п’ять новел Ворожбит пропонують кардинально інший погляд. Пов’язані між собою тонким і переривчастим павутинням сенсів, натяків, ролей і ситуацій, новели - це передусім оповідь про людей, які існують у вакуумованому просторі, позбавленому великих сенсів і рольових моделей, і які, відповідно, змушені творити власні світи. Ворожбит ніби роздягає своїх персонажів і дає їм зустрітися. Щоправда, простір, де вони це роблять, аж ніяк не нагадує прийнятне в нашій культурі місце для таких зустрічей. Це зовсім не едемський сад. Це автобусна зупинка у прифронтовому смт, блокпост між українською та окупованою територіями, підвал з тієї сторони межі й автівка, у якій везуть українського військового без голови.
«Погані дороги», втім, дуже старанно уникають спільного знаменника. Знайти наскрізну тему цього фільму можна в найкращому разі в чотирьох з п’яти новел. Це була б панорама життя прифронтової зони, якби не остання новела, сюжет якої легко розташувати на значній частині Лівобережної України. Це були б роздуми про ролі жінки в цій зоні - як трофею, ресурсу чи іншого об’єкта, - якби не перша новела про директора школи, який намагався проїхати крізь блокпост за паспортом дружини. Єдину, мабуть, підказку дає назва фільму, що зв’язує весь фільм у ціле. «Погані дороги» - це ніби заява чи констатування. Це фільм про окремі локуси, майже повністю виключені з того, що ми можемо назвати «життям країни». Між ними немає зв’язку, бо між ними погані дороги – як стан шляхів сполучення у прямому сенсі, як розумовий і ментальний стан людей на цих дорогах і як стан країни в цілому, яка не є цілісною з огляду на війну. Герої та героїні фільму Ворожбит є або заручниками на острівцях безвладдя, або повільно усвідомлюють, що нічим не обмежені та можуть зробити з ближнім своїм усе що заманеться. Або, зрештою, вони і є владою - бо сильніші, - і саме й збираються робити все що заманеться.
На відміну від не підкореного одноманітності змісту, форма «Поганих дорогах» дуже проста та навіть бідна на кінематографічні прийоми. Особливо це помітно порівняно з іншими фільмами умовної трилогії: «Донбасом», кіномова якого складна за пунктуацією й багата своїм словником, та «Атлантидою», де у довгих статичних картинах-сценах Васянович вимальовує складні мізансцени та використовує весь простір кадру. Ворожбит також постійно застосовує довгі плани, але це не стільки естетичне рішення, скільки необхідність, помножена на театральні витоки «Поганих доріг». Це дуже обережний фільм, який хоче перенести драматичний матеріал на інше, ще малознайоме для авторки медіа. Перенести так, щоб не втратити не тільки сутність, а й почасти, напевно, і форму. Здатність кіно по-іншому формувати розповідь тут усвідомлюється не часто, тому у фільмі не дуже цікавий кадр. Але бідність стрічки у цьому контексті все-таки виглядає методом і рішенням – власне тим, що ми називаємо режисурою. Принаймні немає нагромадження несумісних прийомів - і це виділяє «Погані дороги» з-поміж численних представників українського кіно, особливо популярного, які ніби намагаються переконати глядача кожним новим опусом, що відсутність режисури і є нормальним станом речей.
Однак у «Поганих доріг» є й одна риса, яка врівноважує фільм і багато в чому робить його майже унікальним серед спроб наших режисерів намацати саму реальність. Це створення середовища, в яке випущені об’ємні, живі, різні персонажі. Цією комбінацією не можуть похвалитися попередні стрічки воєнної трилогії, з якими, так чи інакше, ми порівнюємо дебют Ворожбит. «Атлантида», присвячена перш за все людині, парадоксально так і залишила її пласким силуетом, який пересувається по вишуканих кадрах фільму. «Донбас» яскраво представив дуже живих персонажів, але цікавився ними переважно як функціями, які мають щось виражати. Натомість у всесвіту «Поганих доріг» принципіально інша прошивка. Ворожбит створює ситуацію мікросвіту, в якому зіштовхує декілька людей, навіть не обов’язково в конфліктній ситуації, - та дивиться, що ж буде далі. Саме тому її фільм більше орієнтований на словесну драматургію, ніж на візуальну, та значною мірою спирається на здатність акторів робити своїх персонажів із самих себе. Ці трансформації, помножені на гарний і цікавий матеріал самих новел – найбільш приголомшлива риса «Поганих доріг».
Антропоцентризм «Поганих доріг» - це щось більше, ніж просто здатність режисерки та її команди представити впізнавану реальність з інтересом до людей у ній. Ворожбит повністю заслуговує почесного звання «Франца Боаса українського кіно». Цей американський антрополог зробив революцію в етнографії, коли продемонстрував, що соціальний устрій «примітивних» народів так само складно влаштований, як і в «розвинутих» - і цим фактично сформував уявлення про культурний релятивізм. Так само Ворожбит вміє зробити складну та багатовимірну людину з будь-якого матеріалу. Навіть з того прошарку, в якого - через патріотичний розпал чи почуття культурної зверхності - ми відбираємо право бути співмірним із нами. Ворожбит дає зрозуміти, що і гопниці з сємками на лавці, і сєпари зі звірячим блиском в очах - усі вони люди, рівні з нами за механікою їхніх внутрішніх процесів. Та й взагалі це не люди злі, це дорогі погані. Хоча погані вони давно і без надії на ремонт.
Такий підхід до зображення людини у фільмі зовсім не означає, що кожен епізод завершиться гепі-ендом. Тут вистачає сцен, коли фільм заходить на територію моторошного та шокуючого. З часу прем’єри «Погані дороги» достатньо називали жорстким і безжальним поглядом - утім, його герої неочікувано часто знаходять сили та здатність чинити спротив хаосу, що вимагає від них жахливих дій. І рятує їх не вбудоване почуття моралі, а здатність до емпатії. У клінічному випадку епізоду про українську дівчину та сєпара в підвалі, де він збирається її зґвалтувати, – це емпатія героя до самого себе. Емпатія, яка перетворює його з інструмента хаосу на людину, що змушена рефлексувати про те, ким вона є тут і зараз. «Погані дороги» - це розтин людської натури, яка, за Ворожбит, здатна творити жахи не тому, що десь на її дні гострить пазурі кровожерне звірятко, що має до цього здатність, хист і потяг, - а через нестачу любові та безпорадну зануреність у власний хаос.