ГлавнаяКультура

Запрошуємо до зумузею: як музейники працюють на карантині

Уже рік людство живе в умовах пандемії коронавірусу, яка змінила звичний спосіб життя та змусила подивитися на роботу й дозвілля через екран монітора, а не в реалі. За таких обставин ситуація в музейній сфері залишається дуже складною – саме музеї суттєво постраждали через карантинні обмеження. 

Детальніше про те, як Covid-19 вплинув на ці інституції, перехід в онлайн і нові можливості, ми розпитали керівників і керівниць музеїв у Києві, Одесі, Харкові та Львові.

Олександра Ковальчук, заступниця директора з розвитку Одеського художнього музею: «Сьогодні музеї мають говорити про права людини, про історичні контексти, які ми маємо відрефлексувати, щоб рухатися далі»

Олександра Ковальчук
Фото: Facebook / Oleksandra Kovalchuk
Олександра Ковальчук

Як ваш музей пережив карантин порівняно з нещодавнім локдауном?

Минулої весни було дуже складно суто психологічно – ніхто ні до чого не був готовий. Ми мали дуже швидко вирішувати, що робити, як краще комунікувати з нашою аудиторією. Тоді ми прийняли декілька влучних рішень: залишилися в онлайні, проводили дуже багато онлайн-екскурсій музеєм. 

Згодом це переросло в зростання попиту на індивідуальні тури. Також у цей момент ми непогано розкрутили музейну крамницю. Під час першого локдауну ми продали сувенірів на 300 тисяч грн, більш ніж 500 людей зробило замовлення. За нашою аналітикою, 63% замовлень були з-поза Одеси. Це було дуже цікавим інсайтом. Дуже часто люди писали, що ніколи не відвідували Одеський художній музей, але вирішили підтримати нас, дізнавшись про нашу ситуацію із соцмереж. 

Січневий локдаун був плановим, ми мали час підготуватися, не було такого шокового ефекту, як першого разу. І він був коротким, ми розуміли, коли і як ми повернемося до роботи. Це допомогло спланувати та зрозуміти, яку стратегію реалізовувати. 

Щодо карантину як такого, то ми як інституція діяли на випередження тим обмеженням, які накладало Міністерство охорони здоров’я. Ми щоразу вводили додаткові обмеження напередодні того, як їх упроваджував Кабінет Міністрів. У нас дуже вразлива категорія співробітників – це літні люди, особливо ті, які працюють у залах.

Скільки нині працює співробітників у Одеському художньому музеї?

86. І ми нікого не звільнили під час локдаунів.

Який зараз режим роботи в музею?

Оскільки адаптивний карантин триває, у нас є обмеження на кількість відвідувачів. Ми майже не проводимо офлайн-заходів. Залишили індивідуальні екскурсії експозицією, які можуть відвідувати до 10 людей – так безпечніше – люди пересуваються залами, не перебуваючи в одному приміщенні всі одночасно. 

Маємо все необхідне для захисту співробітників. Чергові прибиральниці щогодини протирають усі поверхні, миємо ручки, проводимо стерилізацію. 

Які нові проєкти реалізували за цей рік?

У нас було менше виставкових проектів, ніж зазвичай. А так ми робимо по шість проєктів на рік. 2020-го мали чотири великі проєкти. І майже всі продовжували через локдаун. У нас була дуже інтенсивна лекційна програма онлайн. 

Зрештою, 2020-й ми закінчили з фінансовим зростанням. Якщо у 2019 році за квитки, послуги та сувенірну продукцію ми заробили 2 млн 250 тис. грн, то 2020 рік ми перетнули з цифрою 3 млн грн. Без карантину ми завершили б із 4-4,5 млн грн. 

Що для вас змінив цей карантин як для музейниці?

Карантин допоміг нам зрозуміти необхідність гнучкості. Ми маємо бути завжди гнучкими, формати роботи можуть бути дуже різними. 

Деякі наші відеоекскурсії подивилися більше ніж 30 тисяч людей, і це допомогло нашим співробітникам відчути по-іншому запит на те, що вони роблять. Відчуття оціненості праці для людей, зазвичай обділених увагою в нашій державі, вкрай важливе. Мені здається, що це головні ментальні зміни, які відбулися.

Одеський художній музей
Фото: gorodok.od.ua
Одеський художній музей

Як ви оцінюєте державну підтримку музеїв під час карантину?

Я вважаю, що якісь кроки були несвоєчасними – хотілося швидших рішень. Попри все, ми побачили, що Український культурний фонд тричі продовжував термін подачі заявок на інституційну підтримку.

Ми подалися ще під час першого оголошення і отримали ці кошти. Дивно було почути вже третє оголошення подовження терміну. І щоразу додавали опції, на що можна витрачати гроші. А ми вже не використали цієї можливості. Перший раз ми могли отримати більше коштів за більше статей витрат: це було б для нас зручніше. 

Утім мені здається, що така інституційна форма підтримки є досить адекватною. Ми теж маємо робити якісь мінімальні речі для того, щоб отримати фінансування: пояснювати, як будемо використовувати гроші, наприклад. Це потрібно, щоб держава могла надати гроші інституціям, які можуть вкласти гроші в конструктивне русло. 

Які виклики перед музейницькою справою оголила пандемія?

На мою думку, головні виклики, які постали сьогодні перед музеями, як, власне, і перед країною, це зростання популярності популізму. Тут триває боротьба парадигм мислення – консервативних і ліберальних цінностей. І ми бачимо в деяких регіонах нападки на музейницькі інституції. Так, як було в нашому випадку, коли музей сприймають як храм гарненького, куди приходять, лише щоб дивитись на гарненьке. 

Сьогодні музеї мають говорити про права людини, про історичні контексти, які ми маємо відрефлексувати, щоб рухатися далі. Особисто для мене виклик – постійно боротися за право музею бути сучасним, тим, що створює сенси. І це допомагає людям бути гуманістами і ставити в центр людину як цінність у нашій державі. Таке для нас ще незвично.

Юлія Литвинець: генеральна директорка Національного художнього музею України: «Минулий рік показав, що як сильно ми не культивували б технології, необхідність безпосереднього спілкування один з одним і з об’єктом мистецтва залишається»

Юлія Литвинець
Фото: Макс Требухов
Юлія Литвинець

Як ви осмислюєте пандемію та сучасні виклики?

Пандемія стала викликом для всього світу, і, звісно, ця ситуація поставила перед музеєм нові завдання та, як виявилося, відкрила нові можливості. Ми намагаємося дивитися на всі речі позитивно, тож цей час дав можливість більше уваги звернути на нашу внутрішню роботу.

Наша комунікація з глядачем (лекції, екскурсії, онлайн-події, соціальні мережі тощо) є результатом серйозних наукових досліджень, і тому головним завданням музею під час пандемії став пошук нових способів організації цієї роботи.

Як ваш музей пережив останній локдаун порівняно з минулорічним карантином?

По-перше, у суспільстві змінилося ставлення до цієї хвороби. Якщо на початку це був момент нерозуміння і складності у вибудовуванні логістики процесів, то вже зараз вони більш урівноважені. 

Під час першого локдауну ми намагалися максимально ізолювати колег одне від одного: в музеї могли перебувати лише чергові наукові співробітники і лише ті, хто був відповідного віку (не старші 60 років) і мав можливість доїхати до роботи. Як ми пам’ятаємо, громадський транспорт не працював. А після часткового відновлення роботи транспорту потрібно було мати спеціальні дозволи [щоб туди потрапити]. 

Під час другого локдауну співробітники мали змогу доїжджати до роботи, але експозиція музею все ж була закрита, і всі процеси налаштовувалися таким чином, щоб в одному кабінеті було не більше за двох людей. 

Як щодо кадрових змін у музеї?

У цьому питанні ми більш традиційні. Ми не відпускали людей ні під час першого локдауну, ні під час другого. Співробітники працювали дистанційно, виконуючи свою роботу згідно з планом. 

Скільки всього працює людей у музеї?

106.

І весь колектив поділений на групи, які працюють у певні періоди?

Так. Наприклад, візьмемо реставраційну майстерню. Там працює четверо людей. Минулого разу (під час весняного нокдауну) постійно виходила лише заввідділу, а всі інші могли вийти лише за виняткової необхідності – адже треба було поділитися перепусткою на громадський транспорт. Нині працюють двоє співробітників, яких потім змінюють інші двоє. Бухгалтерія взагалі ніколи не припиняла роботу. 

Які проєкти зараз музей реалізує?

На першому поверсі 19 грудня розпочався проєкт, що порушує питання про побутування тварин і людей в мистецтві ХІХ – початку ХХ століття. Як партнерів ми запросили Київський зоопарк і Благодійний фонд «Happy Paw», котрі ці відносини людини і тварини вже розвивають у сьогоднішньому контексті. На другому поверсі відбувався проєкт, присвячений Великому Державному Гербу, його історії та мистецькому втіленню. 

Потрібно не забувати, що, крім локдауну, в нашому музеї тривають реставраційні роботи. Це накладає додаткові обмеження, навіть коли музеї могли приймати глядачів, наш музей залишався зачиненим.

Фото: Макс Требухов

Тому ми максимально пішли в онлайн-режим. У нас проводилися віртуальні екскурсії, які ми викладали на свій Youtube-канал. 

Був також графік для відвідувачів. У певний час (12, 14, 16 година) на службовому вході збирали відвідувачів. Попередньо повідомивши, що зайти одночасно зможуть не більш ніж 15-20 осіб. Таким чином вони могли ознайомитися з експозицією не тільки віртуально, але й побачити експонати. 

Зараз проєкт про Великий Державний Герб вже закінчився. Ми дивилися на цю проблему в історичній перспективі, починаючи від герба князя Володимира до сучасності. Були представлені різні експонати: печатки, ескізи Герба різного часу й різних авторів – від Василя Кричевського та Георгія Нарбута до Миколи Битинського і Сергія Якутовича. 

Нещодавно ми відкрили проєкт, який представляє музей ювелірного дому Van Сleef&Arpels із Франції. 

Позаяк найнебезпечніші аварійні роботи на фасаді вже були завершені, можна були відкрити центральний вхід для відвідувачів. Хоча фасад усе ще перебуває в процесі реставрації.

Як держава допомагає музею в ці непрості часи?

Тут треба згадати про підтримку не лише музею, а й усієї сфери креативних індустрій. Минулого року була реалізована державна програма інституційної підтримки від Українського культурного фонду. Наш музей подався на грант і отримав майже 1 млн грн. Крім того, держава відшкодувала витрати музею на придбання дезінфікуючих засобів і засобів захисту. 

Як керувати музеєм в умовах пандемії?

Ми звикаємо до онлайн-спілкування, сміливіше використовуємо різні сучасні технології, які часто набагато пришвидшують прийняття рішень. 

Настає час іншої культури та інших звичок. Минулий рік показав, що як сильно ми не культивували б нанотехнології, штучний інтелект, необхідність безпосереднього спілкування один з одним і, в нашому випадку, з об’єктом мистецтва залишається. 

Коли це все закінчиться успішно, то я думаю, що інтерес до музеїв, театрів, кінотеатрів і попит на них буде дуже високим. 

Олеся Островська-Люта, генеральна директорка Мистецького Арсеналу: «За рік люди дуже втомилися від екранного режиму спілкування, ізоляції, браку емоційного і тактильного контакту»

Фото: Мистецький Арсенал

Якщо порівнювати досвід карантину та нещодавнього локдауну, то як команда Мистецького Арсеналу сприйняла ці виклики?

Звичайно, під час зимового локдауну команда була набагато краще підготовлена – і логістично, і психологічно, і з погляду робочих процесів, які аж ніяк не припиняються з локдауном. До січневого карантину ми вже навчилися ефективно працювати малими командами над окремими завданнями віддалено, зрозуміли, як ці малі команди мають координуватися між собою і скільки на це треба часу, вирішили, хто приймає оперативні рішення віддалено, яка робота робиться в такому режимі ефективніше, а з якою складно. І навіть завдяки спеціальній програмі німецького МЗС купили обладнання для зйомок, зумів і живих ефірів. 

Словом, організувати все було легше. Але за рік люди дуже втомилися від екранного режиму спілкування, ізоляції, браку емоційного і тактильного контакту. Мотивувати і себе, й інших стало важче. Тобто психологічного ступору, як навесні, немає, але й емоційного включення, радості від роботи теж менше. Це останнє – мабуть, найбільша наразі проблема.

Як зміниться, на ваш погляд, музейницька справа після пандемії?

По-перше, мені здається, що всім стало зрозуміло, наскільки потрібна діджиталізація колекцій: вони мають бути описані і доступні для дослідника онлайн. Це шалене завдання, і на нього піде ще багато років, але уникати його вже не вийде. По-друге, самим музеям стало важче координуватися і організовувати міжмузейні проєкти, бо набагато складніше досліджувати колекції одне одного – особливо коли для цього потрібно подорожувати в інший регіон. Ця тенденція – до співпраці – тільки-тільки увиразнилася, і ось локдаун її пригасив. Подивимося, наскільки швидко відновиться. 

Однак є і добре: сумлінні музеї і музейники отримали час і потрібну тишу для ретельнішої і глибшої дослідницької роботи. Ми в Арсеналі, наприклад, саме так 2020 рік і використали – багато думали, говорили і розказували про музейний бік свого існування. Готуємо спеціальну виставку саме про особливості колекції Арсеналу.

Які проєкти планує реалізувати Мистецький Арсенал 2021-го? Яке місце в реалізації матиме гібридний формат?

Наразі ми плануємо три великі виставки і два фестивалі, зокрема Книжковий Арсенал. Але 2021 рік – також рік з багатьма змінними. Успіх залежить від величезної кількості умов: чи уповільниться пандемія, чи переможуть наші проєкти в грантових конкурсах і навіть чи не виникне форс-мажорів на міжнародній політичній сцені, від чого залежать деякі з наших проєктів.

У кожному разі вже цього місяця плануємо відкрити величезну виставку білоруського сучасного мистецтва, а Книжковий плануємо за такою формулою: що складніша ситуація з епідемією, то менший обсяг офлайнової програми і більший обсяг онлайнової. Але якщо ситуація дозволяє, то офлайн розгортаємо максимально. Такий собі принцип сполучених посудин. Це карколомний організаційний процес для всієї команди, але набуті вміння стануть безцінними в майбутньому.

Тетяна Пилипчук, заступниця директорки Харківського літературного музею: «Сьогодні ми розуміємо, що не повернемось у докарантинну епоху і онлайн-формати для музеїв стануть рівноправним способом комунікації»

Тетяна Пилипчук
Фото: Надано Харківським літмузеєм
Тетяна Пилипчук

Яким чином Харківський літературний музей існував в умовах карантину та локдауну?

Ми, музейники, усвідомлювали, що зміни музейної комунікації неминучі і нам потрібно більше уваги приділяти онлайн-форматам, але, традиційно, відкладали цю роботу на потім. Ніхто з нас не був готовий, що так раптово онлайн-комунікація на якийсь період стане єдиною можливістю спілкування з нашими відвідувачами. Сьогодні ми вже розуміємо, що не повернемось у докарантинну епоху і онлайн-формати для музеїв стануть рівноправним способом комунікації: поряд із традиційними походами на виставки поширюватимуться онлайн-візити до музеїв. 

Більшість музейників, на мою думку, використовували онлайн-формат у музеях задля того, щоб мотивувати людей прийти до музею наживо. Це живий досвід і живе спілкування, це можливість ігрової освіти (edutainment).

Наш музей завжди себе позиціонував, зважаючи на складні експонати (книги, документи, рукописи), як платформу для соціальної взаємодії та комунікації. Люди приходять до нашого музею, щоб поспілкуватися – з книгою, про книгу, через книгу тощо.

Як ваш колектив відреагував на карантин минулого року?

Ми, як і більшість українських (і світових) музеїв, не були готові до такого раптового закриття експозицій для відвідувачів. І до дистанційної роботи також. Ми якраз розпочали два тривалі цикли лекцій – «Шістдесятники» і «Деконструкція імперських міфів на матеріалах ранньомодерної історії України» (спільно з УІНП). Ці проєкти були розраховані на безпосереднє спілкування лекторів з аудиторією, і ми не відразу зорієнтувались, як їх переформатувати. 

Після трьох тижнів першого локдауну стало зрозуміло, що пандемія може тривати не один рік і нам потрібно вчитися жити в нових умовах. Тоді, власне, і почали розмірковувати, з якими онлайн-форматами можемо виходити до наших відвідувачів. Стимулом також стали рекомендації ICOM проводити онлайн Ніч музеїв 2021. Ми дослухались рекомендацій, і це був абсолютно новий досвід і для команди, і для наших гостей. До сьогодні пропрацьовуємо наші помилки, шукаючи свій, найбільш ефективний, спосіб онлайн-повідомлень. 

Департамент культури Харкова не вимагав відправляти людей на простій – винятком стали лише ті, хто не міг працювати дистанційно. Музей працював, комбінуючи безпосередню і дистанційну форми роботи. Музейна діяльність – це не тільки спілкування з відвідувачами. Співробітники зосередилися на науковій роботі. Звісно, експериментували з онлайн-форматами. Так, під час першого карантину виник цікавий проєкт «Карантинний архів» – спроба зафіксувати, як харківські поети відрефлексовують карантинні події в художніх текстах.

Наш музейний сад став тим рятівним ресурсом, який допоміг не лише нашому музею. Через краудфандинг ми за тиждень зібрали кошти на тент і обладнали наш лекторій. Ідея була проста і, як на мене, необхідна в цей складний час: створити простір, де різні культурні ініціативи Харкова могли б взаємодіяти зі своїми відвідувачами. Якщо музей має ресурс, який дозволяє вижити в умовах пандемії багатьом культурним інституціям, митцям, то варто зробити цей ресурс доступним для всіх. Це якраз і відповідає місії музею – сприяти розвитку суспільства. І музей, і місто тільки виграють від різноманіття культурних подій. Зрозуміло, що ми дотримувались і дотримуємось усіх карантинних рекомендацій. 

Чи звільняли когось за цей час?

На щастя, ні. Змушені були відправити «на простій» кількох людей, але доклали максимум зусиль, щоб наші співробітники не постраждали в матеріальному плані. Так сталося, що кілька літніх працівників таки вирішили йти на пенсію – зважили на те, що перебувають у групі ризику. Самі знаєте, що зарплати музейних працівників дуже маленькі, а з нашою активністю іноді доводиться працювати по 12 годин на день і без вихідних, дистанційна робота вимагає володіння новими технологіями… До речі, у нас є вакансії.

Фото: Надано Харківським Літмузеєм

Як восени і взимку музей пережив карантинні обмеження?

Насправді нам є чим займатися, адже триває реконструкція музейної споруди. В архітектурному бюро Олега Дроздова розробили прекрасний проєкт, і тепер ми займаємось оформленням необхідної документації. Карантин дещо ускладнив цей процес, адже не всі державні установи працювали у звичному режимі. 

Ми вже давно відмовилися від традиційних екскурсій, в основі нашої комунікації з відвідувачами – спілкування, edutainment, тому поки що не розуміємо, як переформатувати діяльність. Також поки що відмовилися від масових заходів. Проте активніше стали використовувати онлайн-формати. Наша діяльність не обмежується музейними стінами. Три роки тому разом із українським ПЕН Харківський літмузей відкрив літературну резиденцію. Улітку харківський бізнесмен Андрій Набока викупив у легендарному письменницькому будинку меморіальну квартиру для цієї резиденції. Ми перезапустили проєкт і нещодавно відкрили Харківську резиденцію «Слово».

Як щодо січневого локдауну в музеї?

Січневий локдаун збігся із дедлайном подачі проєктів до Українського культурного фонду, і ми отримали більше часу на написання заявок. До того ж готували відкриття резиденції – перші квартирники (одразу після завершення локдауну презентували свої книги Сергій Жадан і Павло Маков, Вахтанг Кіпіані). 

Ми провели локдаун за підготовкою нового контенту. Звісно, багато роботи і поза спілкуванням з відвідувачами, як-от наукові дослідження, введення цифрового обліку колекції тощо. 

Можу зазначити, що відсутність коштів на спеціальному рахунку (під час локдауну ми не продавали свої послуги відвідувачам) була відчутною. Ми вже звикли, що потроху заробляємо і можемо самостійно фінансувати певні потреби, тому початок року з нульовими рахунками і бентежив, і стимулював думати про інші способи монетизації музейної діяльності.

Яке у вас зараз ставлення до того, що відбувається?

Мені здається, що пандемія прискорила неминучі зміни і музеї стали більш гнучкими, навчились пристосовуватися до обставин, шукати нові способи комунікувати назовні, а онлайнові формати стають звичною формою роботи. Музей повинен вчитися не просідати в такі періоди, коли безпосередня комунікація з відвідувачами майже відсутня. 

Що ця пандемія показала вам як музейниці?

У якому напрямку відбуваються зміни. У принципі, ми і так це бачили, але пандемія якось увиразнила ці напрямки руху. Поширення онлайн-форматів повʼязане не стільки з пандемією, скільки з тими глобалізаційними процесами, в яких ми перебуваємо останні десятиліття. Технології відкривають можливості для взаємодії з широкою аудиторією і для експериментів із форматами, яких раніше музеї не використовували, із зовсім іншими для нас способами подачі інформації, які не дублюють наш звичний офлайн, а створюють щось абсолютно інше. 

І, звісно, про важливість колаборації, підтримки одне одного, якоїсь спільності, особливо в ситуації фізичної дистанції. 

Роман Чмелик, директор Львівського історичного музею: «Віртуальні музеї та експозиції ніколи не будуть викликати таких емоцій, як безпосередній контакт із пам’яткою»

Роман Чмелик
Фото: ZIK
Роман Чмелик

Якщо порівнювати карантин минулого року та січневий локдаун, то в який спосіб команда Львівського історичного музею пережила цей період?

Порівнюючи 2019 і 2020 роки, наші втрати від зменшення кількості відвідувачів і надання послуг склали приблизно 70%. Звичайно, що найбільші втрати були під час жорсткого локдауну.

Якщо говоримо про останній локдаун, то у Львові було досить багато туристів і було багато людей, які стукали в зачинені двері нашого музею. Багато туристів відвідують площу Ринок, а оскільки наш музей здебільшого розташований саме на цій площі – маємо там чотири будинки з постійними і змінними експозиціями, – то ми відслідковували значний попит. 

Під час локдауну всі музеї функціонували в найбільш безпечному режимі: дехто віддалено працював, а співробітники, які забезпечували життєдіяльність музею, мусили працювати на робочих місцях. Окрім того, як у перший, так і другий локдаун ми намагалися популяризувати свої збірки у віртуальному просторі. Зокрема, це були різні едукаційні, промоційні та інформативні програми, які готували наші співробітники: віртуальні майстер-класи, різноманітні лекції, наприклад з історії зброї. Працівники нашого музею ставали реконструкторами, показуючи практичне використання мечів у різні історичні періоди у відповідних обладунках. 

22 грудня 2020 року ми відкрили новий відділ – Музей історії Львова. Усю минулу весну використали для підготовки нової експозиції, що включало реставрацію пам’яток, роботу з дизайнерами, виготовили нове експозиційне обладнання. Тож під час карантину наші працівники надзвичайно активно і продуктивно працювали над модернізацією наявних і створенням нових експозицій. 

Найбільше постраждала жива, безпосередня комунікація з відвідувачами. Вона була перервана і наразі не відновилася повною мірою, оскільки діють певні обмеження. Оскільки зменшилася кількість відвідувачів, то наші фінансові можливості теж скоротилися. 

Якою ви бачите державницьку підтримку музею?

Львівський історичний музей є найбільшим музеєм в обласному підпорядкуванні. У Львові є музеї в підпорядкуванні Міністерства культури та інформаційної політики, міської ради, Національної академії наук та інших міністерств. Залежно від засновника і органу управління відрізняються можливості та ступінь підтримки цих установ під час карантину. 

Мені складно сказати, якою була підтримка національних музеїв Міністерством культури, але на обласному рівні якихось спеціальних компенсаторних механізмів не було застосовано. Щоправда, все, що було закладено в бюджеті на 2020 рік, ми отримали в повному обсязі: на заробітну платню, охорону, комунальні послуги тощо. Але додаткових коштів, які компенсували б нам втрати від того, що ми були закриті, то Львівський історичний музей їх не отримав.

Фото: Вікіпедія

Як щодо кадрових змін під час карантину?

Ми нікого не звільняли. Єдине, коли наші експозиції були закриті, то більшість працівників виконували свою роботу дистанційно, кому це дозволяв характер їхньої праці. Під час жорсткого карантину найбільше постраждали доглядачі залів, касири, прибиральниці. Ми переводили ці категорії працівників на вимушений простій і, згідно з чинним законодавством, платили їм 2/3 посадового окладу. 

Що конкретно змінила пандемія коронавірусу в музейницькій сфері?

Тут можна спостерігати різні тенденції: з одного боку, якщо ми говоримо про психологічне сприйняття, то люди за час тривалої відсутності почали цінувати присутність на роботі і можливість спілкуватися не тільки через комп’ютер. Воно наклало свій відбиток і на проведення різноманітних конференцій – втрачається активність та ефективність безпосереднього спілкування. Віртуальні музеї та експозиції ніколи не будуть викликати таких емоцій, як безпосередній контакт із пам’яткою. Так, круглі столи, конференції, семінари, симпозіуми за допомогою різних електронних платформ і мереж ніколи не замінять живий, емоційний обмін думками. Заборони на відрядження жодним чином не сприятимуть розвитку музейної діяльності. 

Співпраця між музеями значною мірою залежить від особистих контактів – якщо ми говоримо про менеджерів, науковців, реставраторів тощо. Наслідком карантинних обмежень буде зменшення активності співпраці, а міжнародна співпраця була зведена майже до нуля.

Проєкти, які були узгоджені ще до карантину, наприклад, організація виставки в Національному музеї Кракова, продовжують реалізовуватися, але наші фахівці не змогли взяти участь особисто. В умовах карантину надзвичайно страждає культурна дипломатія, яка є вкрай дієвим механізмом у налагодженні та розвитку міжнародних контактів. 

Які зараз виставкові проєкти ви реалізуєте?

У грудні 2020 року ми відкрили чотири виставки, серед яких дві – з наших фондів. Дослідження, реставрація і популяризація фондових колекцій завжди було пріоритетом діяльності Львівського історичного музею. На виставці «Дзвони чи гармати» показуємо унікальні пам’ятки ливарного мистецтва XVIІ – XX століть. Проєкт «Шляхами древніх цивілізацій» розкриває загадковий і неповторний світ культури країн Середземномор’я та Близького Сходу. Зараз хочемо модернізувати постійну експозицію музею «Арсенал». 

За кошти гранту Львівської обласної ради ми облаштували зону для дітей, які прагнуть вивчати археологію. У 2021 році Львівський історичний музей планує ряд стаціонарних і пересувних виставок до 30-річчя незалежності України. У цих проєктах головна увага буде акцентуватися на символах незалежності (гімн, герби, прапори, грошові знаки тощо), основних етапах становлення Української держави, героях і родинах, які боролися за незалежність України у ХХ – ХХІ століттях, постатях відомих державних і військових діячів. 

У 2021 році ми також плануємо перебудувати постійну експозицію в Палаццо Бандінеллі. Якщо говоримо про міжнародні контакти, то є домовленості, що Львівський історичний музей буде брати участь в одній виставці у Варшаві в Королівському замку. Ще один проєкт ми будемо реалізовувати разом з нашими литовськими друзями, зокрема Палацом великих князів литовських у Вільнюсі. Також плануємо продовжувати співпрацю над спільним дослідницьким і виставковим проектом із Музеєм історії культури у Магдебурзі.

Які ваші прогнози з приводу інтересу суспільства до музеїв?

На мою думку, люди дуже спраглі відвідування культурних установ. Сподіваюся, що після успішної вакцинації ситуація повинна швидко нормалізуватися і повернутися хоча б на той рівень, який був до пандемії. У кожному разі музейна спільнота часу не гаяла і підготувала цікаві пропозиції. Це був час не тільки на переосмислення певних речей і зміну ціннісних орієнтирів, але й можливість модернізації для багатьох музеїв, які впливають на формування історичної, національної та культурної ідентичності будь-якого суспільства. 

Катерина Чуєва, генеральна директорка Національного музею Ханенків: «Культурні інституції України виявилися дуже вразливими – як, власне, в усьому світі. Єдина наша перевага в тому, що ми звикли працювати в умовах хронічного стресу»

Фото: Макс Требухов

Як ваш музей пережив карантин?

Насправді часи непрості, як можна здогадатися з того, що відбувається навколо нас. Якщо говорити про період карантину навесні 2020 року, то це був складний для музею час. Фактично на такий довгий проміжок музей був закритий утретє: вперше це сталося, коли евакуювали колекцію під час Другої світової війни, вдруге – під час десятирічної реконструкції європейської експозиції впродовж 1990-х років. Тоді виросло ціле покоління киян, які не знали, що такий музей існує. 

Карантин став викликом і для нас, і для всіх інших культурних інституцій. Мені здається, що під час Майдану була дещо схожа ситуація – коли багато людей були розгублені і не знали, як діяти.

Сьогодні пандемія нам вкотре продемонструвала, що немає на рівні держави чи місцевої влади плану дій у разі надзвичайних ситуацій, які дозволяють з найменшими втратами чи стресами подолати їхні наслідки. Культурні інституції України виявилися дуже вразливими – як, власне, в усьому світі. Єдина наша перевага в тому, що ми звикли працювати в умовах хронічного стресу, недофінансування. Адже навіть у найкращі часи багатьом музеям та іншим культурним інституціям фінансують у повному обсязі фактично лише базові, так звані захищені статті бюджету: заробітна плата, комунальні послуги, охорона. 

Наші втрати за ці місяці не оцінюються в десятках і сотнях тисячах євро, як у музеїв країн ЄС чи США. Як музей ми отримуємо дохід набагато скромніший, відповідно, ті втрати, яких зазнаємо, ще не є критичними. Але якщо карантин затягуватиметься і ця історія триватиме ще рік-два або не розпочнеться вакцинація – повернутися до звичних форм роботи буде дуже складно, якщо не неможливо. 

У нас і так є багато обмежень, зважаючи на специфіку музейних приміщень. Через наявність експонатів та історичні інтер’єри в більшості музеїв неможливо проводити тотальну дезінфекцію, як у медичних закладах чи закладах освіти. Для нас шукати нові форми роботи, які паралельно приносили б дохід, вкрай важливо. 

Значна частина колективу під час локдауну 2020 року потрапила у вимушений простій. Ситуація в музеї стала дзеркалом соціальної та культурної політики держави. 

Локдаун січня 2021 року пройшов легше, оскільки обмеження стосувалися тільки прийому відвідувачів, тобто простій (а отже і зменшення виплат) торкнулися меншої кількості співробітників. Січневий локдаун ми використали переважно для різних внутрішніх робіт, як-от укріплення підвісів для картин у залах, де зазвичай проходять виставки. У музейному господарстві завжди є що робити. 

Науковий колектив переважно готувався до щорічної звітної конференції "Ханенківські читання" (відбулася 21 січня) та до низки проєктів, що мають бути презентовані навесні. З них уже 5 березня стартує виставка одного з найцікавіших творів нашої колекції – триптиха «Спокуси Святого Антонія», виконаного в майстерні Ієронімуса Босха. Триптих щойно повернувся після тривалої реставрації, на виставці можна буде роздивитися і сам твір, і дізнатися про результати найновіших досліджень.

Які проєкти музею припали на локдауни?

Буквально за місяць до карантину 2020 року ми відкрили виставку «Дар Василя Щавинського (1868–1924)», про історію його колекції мистецтва північних шкіл (Нідерланди, Фландрія, Голландія) XVI-XVIII ст.ст. Василь Щавинський був патріотом України, був громадянином Української держави під час подій 1917-1921 рр. 

Через локдаун виставку було суттєво продовжено, і це дало змогу презентувати в її рамках картину, котру Україні повернули Сполучені Штати Америки. Це твір французького художника XVIII століття П’єра Гудро «Коханці (Блудний син з повією)». Він надійшов до музею у складі колекції Василя Щавинського і був втрачений музеєм під час Другої світової. 2013 року картину було віднайдено в США. Процес повернення тривав 7 років. До музею картина повернулася напередодні локдауну 2020 року.

Фото: Макс Требухов

Загалом ми змушені були переглянути весь графік виставок і публічних програм 2020 року, а також розуміємо, що суттєві зміни можуть відбутися й цього року, оскільки все залежить від епідемічної ситуації в Україні та у світі. Ця невизначеність багатьох людей виснажує. Усі хочуть повернутися до звичного плину роботи. Дистанційна робота для музейників – це дуже складно. Так можна вести частину наукових досліджень або писати статті на базі зібраних раніше матеріалів чи доступних оцифрованих архівних документів. 

Деякі музеї й заповідники відкрили свої території, наприклад «Софія Київська». Але в багатьох музеях з запуском після локдауну у 2020 році в умовах суворих протиепідемічних обмежень були відчутні складнощі, адже всі внутрішні процеси довелося перебудувати для можливості приймати відвідувачів у нових умовах і для більшої присутності музеїв онлайн. Ми ще минулого року ввели суворий внутрішній режим і дотримуємося його – обов’язкові маски на робочому місці, відкладені до кращих часів кава на нарадах, спільні обіди співробітників і багато інших звичних речей. Вважаю це виправданим, бо мова про безпеку людей. 

Наскільки необхідна державна підтримка у сфері культури?

У тому стані, в якому є наше суспільство, державна підтримка, безумовно, необхідна. Є закріплені Конституцією права громадян. І частина з цих громадян має складнощі з їхньою реалізацією. Держава мусить надавати свою підтримку там і тоді, коли хтось або щось потребує особливого захисту. 

Ми говоримо, що музейні пам’ятки, колекції самі себе не захистять. Це означає, що, з одного боку, має бути державна підтримка (у широкому сенсі), а з іншого боку – громадська підтримка, відчуття причетності до культурної та природної спадщини. На прикладі Одеського художнього музею бачимо, наскільки складно і наскільки важливо отримати цю підтримку. У деяких випадках з державною підтримкою трохи простіше. 

Від радянських часів у спадок Україні лишилася певна мережа музеїв, яку, власне, і підтримує державна та місцева влада. Ця мережа потребує трансформації, і з нею можна працювати. Але через відсутність сутнісних, глибинних реформ інерція рано чи пізно вичерпається, а інфраструктура безнадійно застаріє, власне, вона вже зараз руйнується, що також несе великі ризики втрат. Тому вкрай важливо виробити системний підхід і нарешті почати реформу галузі.

Які основні виклики стоять зараз перед музейниками?

Тут є і персональні фахові виклики, які впливають потім на якість твоєї роботи (і це починається з освіти, бажання змінюватися, розвиватися, створювати щось нове). І є група зовнішніх викликів, як-от уже згадана застаріла інфраструктура, відсутність реформ, низький рівень оплати праці. Останнє знекровлює царину і далося взнаки й під час локдауну. Наприклад, музейні доглядачі – люди, без яких поки що жоден музей в Україні не існує, опинилися на карантині. І вони отримували десь по 1300 гривень на руки на місяць. Добре, якщо в людини є ще пенсія, а якщо ні? І музей фактично не міг би ніяк допомогти. На жаль, чимало музейних співробітників мусять десь паралельно працювати, щоб дозволити собі роботу в музеї. 

Музейна справа багато чим завдячує саме ентузіастам. Але це ж не може тривати вічно. Науковці могли б давати набагато якісніший продукт за умови належної оплати праці, коли є можливість зосередитися на музеї, а не розриватися між кількома роботами. Також дуже важливі для нас усі ті, хто забезпечує нормальне щоденне функціонування музею – фінансові та господарські служби, але в них чомусь не лише менші оклади, ніж у науковців, але й відсутнє право на низку додаткових виплат, наприклад, за музейний стаж. Знайти кваліфікованих співробітників, наприклад, відповідальних за фінанси, на 3-4 тисячі гривень, навіть з обов’язковою доплатою до… мінімальної заробітної плати – як-то кажуть, «ви серйозно?».

Ще один виклик – це процес переосмислення ролі музеїв у розвитку суспільства. Музей – це про критичне мислення, а не про творення нової міфології. Це питання творчої свободи і відповідальності, питання дослідження, музеологічної теорії і кураторських практик. Не може бути якогось одностороннього, ідеологічно «правильного» наративу, як було в музеях у радянський час. Музей – це про академічну свободу та фахову етику. І повторюся – про критичне мислення і значною мірою про громадянське суспільство та права людини, навіть якщо це «просто» художній музей.

Перші п’ятеро директорів Музею Ханенків зазнали репресій або переслідувань чи тиску. Двоє з них були розстріляні у 1930-х роках. Репресії та утиски довелося пережити і низці співробітників музею. Скільки вони могли б зробити, якби жили у вільній демократичній країні? Тому сьогодні я підтримую бачення наших колег з інших країн, котрі вважають, що «кожен музей може бути музеєм прав людини».

Егор БрайлянЕгор Брайлян, Историк, редактор Toynbee Prize Foundation
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram