Серед них і найрезультативніший хокеїст в історії НХЛ – Вейн Ґрецкі, якого нарешті офіційно можна називати на український манір – Іваном Грецьким. Так, рекордсмен і голеадор (2857 голів і асистів за хокейну кар’єру) має українське коріння. Його дід Терентій родом з Берестейщини (село Огдемир, нині – Білорусь), а бабуся – з Тернопільщини, через що сталася плутанина з визначенням походження спортсмена. Зазвичай на легенд штибу Ґрецкі ведеться справжнє інтернаціональне полювання – «мій! – ні, мій!» – заявляють і росіяни, і білоруси, і ще бозна-хто. Але на камеру Ґрецкі визнає, що він таки українець, і хоч мови не знає, та все ж розповідає історію про свого батька – Волтера – котрий після аневризми і недовготривалої коми забув англійську і якийсь час розмовляв виключно українською.
Суперечки з приводу національності відомих українців почасти викликані тим, що у 20-х роках минулого сторіччя кордони української держави постійно змінювалися. Звісно, що канадцям у третьому поколінні не завжди цікаво розбиратися, ким були їхні діди: українцями чи росіянами. У фільмі також згадується Паспорт Нансена – документ, який Ліга Націй видавала біженцям без громадянства. Запрошений історик Роман Коваль оповідає про неодноразові прецеденти спрощеного отримання документа, якщо емігрант вказував країною свого народження Росію. Звісно, що не всі йшли легким шляхом: велика кількість емігрантів відмовлялася від цієї процедури, аби зберегти в офіційних документах відомості про те, що вони мають саме українське походження.
Першопроходці, які переселилися до Канади, вже давно описані Василем Стефаником, що вклав увесь біль еміграції в персонажа Івана Дідуха: людину господарську, роботящу та, їй-богу, завзяту. Найліпші землероби тікали з України, втомленої від постійних чвар і голоду, аби нарешті зажити спокійним життям деінде. Їхали зазвичай до безкраїх прерій Манітоби, Саскачевану, Альберти або до Онтаріо з його розлогими озерами. Уявіть, це кілометри пустих, ніким не заселених (ще й засніжених) степів. Щось схоже британці побачили на східному узбережжі Америки, коли вперше ступили на землю Нової Англії – місця химерного, чимось суголосного із карпатськими лісами, що, як завше, оповиті доволі містичним флером. Роберт Еґґерз у своїй «Відьмі» досить точно відтворив атмосферу одинокості та втрати віри, що ніби вшиті в генетичний код місцини. Залякані зовнішнім ворогом, персонажі там власними руками руйнують сім’ю зсередини. У схожій ситуації могли опинитись і українці-емігранти, потрапивши до Канади. У них, проте, сім’я посіла чільне місце, і саме через цю згуртованість і тяжку працю кількох поколінь ми отримали генерацію видатних спортсменів. Батько Вейна Ґрецкі видавав синові кишенькові гроші, навіть коли той уже став зіркою НХЛ, тоді як більшість молоді йшла у вільне плавання, тільки-но настане повноліття.
Хокеїсти, що згадуються у фільмі, постають у дуже різних образах: «відмінник» і легенда Ґрецкі; тафгай і забіяка Кен Данейко, котрий у Нью-Джерсі форсує Ukrainian Heritage Day (дні шанування української культури); «людина 600 шрамів» і легендарний воротар Террі Савчук і Едді Шах – ковбой на моцному маслкарі, що не витягує з рота сигари. До слова, у канадському місті Дофін, де близько 40% населення – вихідці з України, проходять свої Heritage Nights – справжнє свято вишиванок і борщів з пампушками, які передують офіційним зустрічам місцевих «Дофін Кінґз».
Насправді ж, якщо ви нічого не тямите в хокеї – не біда, кінокартину так хилить у бік соціокультурної та історичної проблематики, що спорт залишається трохи осторонь, даючи відчути всі патріотичні фібри. Усе ж авторам не вдалося не скотитись у занадто пафосну інтерпретацію та шароварщину, показуючи, наприклад, у авторських замальовках начебто діда Еріка Нестеренка: той походжає з прапором України та смиренно дивиться прямо в камеру, не боячись ламати «четвертих стін». Усе це під помпезну народну музику просто з бабусиного радіоприймача. Це кіно має свою дрібку пафосу, проте вона картини не псує, а навпаки – показує щирість намірів та оптимістичну наївність.
У якийсь момент, однак, навіть здається, що «Юкі» – це український дубляж якоїсь американської документалки про хокей, через що хочеться перевірити, чи справді фільм українського виробництва. Але сумніви зникають, коли під кінець картини ведучий телепрограми на CBC каже дружині, що «тут двоє українців приїхали брати в мене інтерв’ю». Фільм нібито ненароком стилізовано під телевізійні документальні програми 90-х: рух камери, ракурси, навіть запах (я впевнений!) – усе віддає духом минулого. Темп картини іноді «захекується», фільм несе, як неумійка на ковзанах – добре, що падіння не такі болючі. Усе ж є певність, що така стилістика віднайде свою ностальгуючу аудиторію.
Затяжний тріумфальний період українців у заокеанському хокеї – заслуга масової еміграції укупі з хорошою інфраструктурою та потужною спортивно-культурною традицією Канади. Саме тому всі найвідоміші українські хокеїсти – нащадки емігрантів, які навряд змогли би проявити себе, якби виступали в Україні. Винятком із правил є хіба що Руслан Федотенко – дворазовий переможець Кубка Стенлі, який у 16-річному віці транзитом через Фінляндію та Канаду переїхав до США.
Сказати, що якийсь народ «невдатний» до якоїсь гри – значить сказати, що у країні просто немає адекватних умов для розвитку саме цього спорту. Хокей, наприклад, передбачає повну сумку недешевого екіпірування та лід, гладенький, як щойно залитий бетон. Далеко не кожне місто в Україні має підстрижений газон на футбольних полях, а з льодовими аренами все набагато складніше – і дорожче (!).
На Балканах, наприклад, виросло своє золоте покоління «-ичів», але вже баскетболістів. Так, за середніми показниками, балканці вважаються одними з найвищих людей, що добряче помагає в баскетбольній грі, проте сценарій майже ідентичний українсько-канадському – декілька талановитих поколінь проторували шлях у Європу (Америку) та пустили коріння – тепер там владарюють Дончич, Йокич і Нуркич. НБА, на жаль, скупіша на українські таланти: Олексій Лень грає за «Вашингтон Візардс», а Святослав Михайлюк за детройтських «Пістонз». Є ще канадієць Келлі Оліник (Олійник), також український нащадок, що нині грає за «Маямі Гіт».
«ЮКІ» має все, щоб успішно зайти на іноземний ринок: фільм заздалегідь знятий англійською мовою, усі відео та архівні документи придбані у НХЛ офіційно. «Так, є у планах вихід на одну з великих стримінгових платформ у Північній Америці», – коментує таку можливість режисер, додаючи, що наразі зарано щось анонсувати, адже «це завжди делікатне питання в перемовинах».