То ж пропоную главу про незабутню Лесю із своєї книги "Успішні жінки у чоловічому світі".
Трагедія і тріумф Лесі Українки (Лариси Косач) яскраво демонструє, як можна через прийняття свої долю жити попри смертельну хворобу. Жити насичено, немов кожен день дорівнює тижню. І жити так змістовно, ніби янголи підказують, що саме слід робити, а від чого відмовитися. Страждання ця видатна жінка зуміла перетворити на еліксир безсмертя. Її життя було трагічним поєднанням високих творчих поривань із постійними зусиллями у подоланні страждань та й самої смерті.
Коли інтелект, непримиренний дух, зіштовхується з неминучістю повільного вмирання, він не просто старається себе виявити, а й демонструє дивовижну послідовність. І поки тіло не здається смерті, в душі знову й знову спалахують іскри творчості, що дають енергію для боротьби за новий день заради нових творінь. Лише приречений на смерть, чудово знаючи, який шлях має пройти, здатний безсторонньо й водночас зачаровано долучатися до тієї величної філософії, яку легендарний психоаналітик ХХ століття Ролло Мей назвав «молитвою про безсмертя». Доля Лесі Українки як нічия інша може слугувати за підтвердження думки Мея: якби ми всі не були смертні, то навряд навчилися б так любити й творити, знаючи, що нашу долю визначено заздалегідь. Леся Українка могла б доповнити цю сентенцію твердженням, що особливо яскраво виявляє свої творчі здібності людина, якої вже торкнулася смерть. Саме так вона жила, творила інтелектуальні шедеври для своїх сучасників та нащадків, серед іншого, віртуозно формуючи справжню еліту нації.
Кожен з нас приходить із власного дитинства. У цьому Ларисі Косач, яку в родині називали Лесею, несказанно пощастило. Її мати, Олена Пчілка, відома письменниця, видавала альманах «Перший вінок». Вона змалку ввела дівчинку в розмаїтий, приголомшливий світ слова. У доньці свідомо формували тонку чутливість, уміння розуміти людську душу, трепетне ставлення до вічних цінностей. Дуже розвинена як на її літа дівчинка зналася на тонкощах національного питання, проблемах у соціумі, особливостях стосунків між людьми – і все розглядала через призму добра та зла. Цілком природно, що в неї у надто юному віці прокинулася здатність до ліричної поезії, а розвиток пішов «на випередження». Цьому сприяло відразу багато взаємно пов’язаних чинників. Свій перший вірш («Надія») дівчинка написала, коли їй було близько дев’яти років, причому зворушливий мотив – заслання рідної тітки в Сибір і її туга за Україною, – сам собою свідчить, що в Лесі надзвичайно рано склалося цілком зріле розуміння складного становища в державі.
Брат, на півтора року старший, у ранньому дитинстві фактично слугував для Лесі провідником у світ дорослих. Старшому синові в родині створювали умови для розвитку, а молодша сестра, змушена постійно дотягуватися до нього, із плином часу до цього звикла, навіть пройшла разом із братом удома програму чоловічої гімназії. Певна річ, то була не войовнича дитяча конкуренція, але багато знайомих і друзів родини помічали дивовижну здатність Лесі швидше за Михася вивчати мови. Уроки музики діти брали у дружини Миколи Лисенка, і вона зуміла назавжди зачарувати їх світом звуків. Леся відчула такий захват від органної музики, що за будь-якої слушної нагоди прагнула потрапити в кафедральний собор, аби послухати польського музиканта. Це глибинне проникнення в музику багато важить, бо звуки, якими всесвіт озивається до великих композиторів, завжди несуть у собі колосальний духовний заряд.
Не менш важливим чинником розвитку було й домашнє середовище: тут мовби саме повітря було насичене творчістю талановитих інтелектуалів. У домі часто збиралося стільки всебічно обдарованих особистостей – письменників, художників, музикантів, учених, що не піддатися чарівному впливові блискучих думок інтелектуальної еліти було просто неможливо. Особливо якщо врахувати особливості чуттєвого сприйняття реальності дітьми. Важливий тут і природний, органічний характер впливу, адже з дітьми поводились як із дорослими, приймаючи їх як рівних, а часом і провокуючи на висловлення власних думок. Розвиткові талантів сприяли численні літературні, театральні, музичні вечори, які нерідко переростали в кумедні домашні концерти. Читання вголос – чудодійна практика, забута в новому тисячолітті, – не лише оживляло Пушкіна й Гоголя, а й розвивало уяву, збуджувало фантазію, робило постійне долучення до одвічної мудрості в природний для дитини спосіб. Увага дітей, котрі підростали в такій атмосфері, мимоволі фокусувалася на філософських проблемах, легко торкаючись серйозних таємниць світобудови. А є люди, яким подібні таємниці не відкриваються за все їхнє життя.
Звісно, неабияк вплинув на формування світогляду майбутньої поетеси й рідний дядько – Михайло Драгоманов, визначний громадський діяч і вчений. Із ним дівчина особливо зблизилася, відчуваючи масштаб його мислення та енергію нових, ідей. Неможливо не враховувати також роль батька, який, хоча й називав себе «просто аматором» літератури, проте час від часу надавав неоціненну підтримку, яка вселяла дівчинці віру в себе. Стосунки з батьком були довірчими та емоційно насиченими, нітрохи не схожими на формальне батьківське виховання, скажімо, Софії Ковалевської, або роль наставника, яку відігравав глава родини в житті Софії Фредеріки, майбутньої Катерини ІІ.
Чимало важить і те, що мати Лесі була активною учасницею жіночого руху, і це сформувало особливе ставлення дівчини до ролі жінки в боротьбі за рівність. Інакше кажучи, за прикладом матері Леся рано дійшла висновку, що жінка, як і чоловік, передовсім є особистістю, причому з рівним чоловікові потенціалом. Деякі малі дитячі перемоги над братом закріпили її думку, що в головних питаннях буття не може йтися про вищість чоловіка над жінкою. Це багато від- крило жінці, якій довелося жити на межі століть, у соціумі, за духом близькому до вікторіанської доби в Англії.
Загалом, дім Косачів можна було б назвати розплідником талантів і впевнених у собі, змістовних особистостей. Особливо якщо додати до цього гармонійні, щирі стосунки як між батьками, так і між дорослими та дітьми. Ідеальна, взірцева родина. Якби ж не...
Крутий поворот у житті Лесі стався теж у дитинстві, коли їй ще не виповнилося й десяти. Допитлива, винятково обдарована дівчинка взяла участь у обряді Водохреща на річці Стир. Тут підтвердилося очевидне: часто масові заходи приховують у собі непередбачувані ризики й небезпеки як енергетичного, так і суто фізичного порядку, особливо для непідготованої, безпорадної дитини. Якоїсь миті під тягарем натовпу крига на річці почала непомітно просідати, і вода, що виступила з ополонки, залила ноги тим, хто стояв найближче. Леся виявилася в щільному натовпі мов у пастці. Врешті-решт її валянки так укрилися кригою, що почали нагадувати поліна. А ноги буквально вмерзли в них. Жорстоке й несподіване випробування для дитини, мовби призначене долею для кардинальних змін у житті!
Так почалася її довічна трагедія – туберкульоз кісток, який згодом у двадцятивосьмирічному віці перейшов і на легені. Леся важкими кроками рушила своїм життєвим шляхом у болісній боротьбі за право бачити сонце й вдихати повітря нового дня. З цією страшною недугою вона боролася довгі три десятиліття, аж поки хвороба, неначе невблаганна гільйотина, не розрубала лінію життя. Усе гірке існування її фізичного тіла можна визначити як нескінченну низку тяжких операцій та виснажливих лікувальних процедур. Але на тлі цієї надлюдської боротьби неймовірно міцний дух і незламна воля дали дівчині змогу здобути крила для здійснення неможливого.
Леся Українка зіткнулася із жорстокою дійсністю, і в десятирічно- му віці раптом стала дорослою. Часом ті, хто надто мало знає про цю жінку, думають про поетесу з жалощами та кривдять її співчуттям, тим часом як насправді вона була неймовірно щаслива. «Її щастя крилося в творчості та глибокій вірі в те, що своєю працею вона принесе користь народові, – так зазначав біограф Лесі Українки Анатоль Костенко, додаючи: – Щаслива була Леся ще й тому, що відкрила сенс життя та його мету. І ще тому, що здатна була збагнути неждану красу рухливого, мінливого, але вічного світу». Тут відчуття біографа та його єднання з героїнею сягають вершини: тільки приречений розуміє здатність насолоджуватися кожною миттю життя, значно багатшого за бездумне існування без сенсу й мети.
Можливо, кожен розуміє сенс життя по-своєму. Але в подоланні Лесею Українкою життєвої трагедії криються два визначальні уроки. Перший полягає в тому, що вона, щиро кажучи, не до кінця перемогла в фізичному сенсі, тобто не видужала остаточно, пішла з життя надто молодою, як на сучасний погляд, – у сорок два роки. Але з цим прямо пов’язаний другий урок-послання: Леся Українка, попри все, не лише зуміла впоратися зі страшними переживаннями, а й перетворила своє життя на блискучу місію, пов’язавши в єдине ціле лірику, громадську діяльність та наукову роботу. Це саме те, чого бракувало багатьом особистостям, які зіткнулися з хворобою-вироком (Фриді Калло, наприклад, яка малювала, щоби жити, мріючи про місію допомоги революції, але не дотягнулася до неї психологічно). Леся ще дівчинкою сформулювала власне призначення, при- чому саме внаслідок хвороби й близькості смерті це дало їй змогу дивовижно впорядкувати своє життя у відповідності до поставлених високих завдань. Це разом із нахилом до творчості дарувало щастя й відчуття виконання великої життєвої місії. Катастрофа та проблема вибору часто роблять людину дивовижно послідовною та зосередженою. Ось що написала сама поетеса з цього приводу: «Можливо, хвороба і штовхнула мене на шлях письменства. Адже я мріяла про фортепіано, про музику... А якби не ці трагічні обставини? Перетворилася б на міщанку?»
Справді, дуже часто катастрофа чи хвороба прискорюють реаліза- цію задуманого, стають каталізатором, звужуючи для позначеного долею індивідуума поле діяльності. У випадку Лесі Українки хвороба викреслила музику. Усе інше не просто відступило на далекий задній план і втратило значення, а й допомогло сконцентрувати енергію на єдиному. І, як наслідок, їй вдалося досягти результатів, які й досі вражають нащадків. Вона буквально вросла в цю єдину спра- ву свого життя й урешті-решт стала одним із найбільш шанованих представників українського народу в історії. Для таких одержимих проблеми подолання складнощів не існує, позаяк вони вже не бояться за власне життя, яке віднині невіддільне від мети. Але це і є те саме повноцінне буття – стан, у якому людина працює з одержимістю фанатика. Перемоги на обраних теренах щоразу дарували Лесі нове натхнення, сповнювали її працю високого сенсу, приносили відчуття виконання певної місії. А головне – немов повертали втрачене фізичне здоров’я.
У тринадцять років Леся почала друкуватися. Це визначило її подальшу долю. Але, звичайно, цей твердий крок до усвідомлення власної місії (тим більше зроблений невдовзі по тяжкій операції руки) дівчина зробила не без підказок із боку членів родини. Для недосвідченого підлітка видання власних віршів – завдання практично нездійсненне, та для Лесі, мати якої широко публікувалася й сама була видавцем, воно цілком логічне і вписується в нову організацію життя дочки. Перший крок у виконанні місії – вихід до широкої публіки з продуктом власного інтелекту – вона зробила досить легко. Дівчина природно ввійшла до спільноти майстрів слова, коли її батько, Петро Косач, привіз кілька примірників часопису «Зоря» (майстерно розігравши сцену: «Хто така Леся Українка?»), де були опубліковані вірші дружини й дочки. А ще батько привіз книжку оповідань Гоголя, перекладену Лесею та її братом Михайлом. Здається, саме в ті дні дівчинці сяйнула думка, що така діяльність, доступна лише рідкісним, тонким натурам, і є сенсом її життя в цьому світі.
Звісно, із визначенням життєвої стратегії не все так просто. Людина – це психіка, феномен вразливий і тривожний, тому Леся не раз подумки поверталася до певної початкової точки. Вона любила спілкування, її жвава вдача потребувала соціально наповненого життя, а хвороба і творчість зробили з неї відлюдницю. Самотність не тішила її, як Генрі Торо, Герберта Спенсера чи Ісаака Ньютона. Мандрівки частково рятували від туги, але, як і «останній романтик» Генріх Гейне у ті роки, коли його скував параліч, вона часто дивилася на власну долю доволі песимістично та з гірким скептицизмом. Лише перемоги, тобто видані й зустрінуті захопленими відгуками книги, статті, переклади, лише виношування нових ідей та їх подальша реалізація у творчих знахідках дарували спочинок її душі, наповнюючи сенсом болісне існування. У двадцять два роки за сприяння відомого й авторитетного письменника Івана Франка вийшов перший збірник віршів Лесі Українки «На крилах пісень», а за кордоном була надрукована книга перекладів із Гейне. Підтримувало дівчину й листування з Драгомановим, якого вона вважала своїм головним учителем. Та й прихильне ставлення Франка, критика, думка якого мала значну вагу в літературному світі, додавало впевненості в собі. Хай там як, а життя юної поетеси зводилося до виключно внутрішніх переживань, замкнутих на собі емоцій і вигаданих почуттів у процесі творчості, – все, що думала й відчувала, вона могла вихлюпнути в більшості випадків лише на сторінки своїх книг, статей і листів.
Гедонізм, світ земних насолод був недоступний дівчині, та вона не дозволяла собі думати про це. Леся завантажувала себе виснажливою роботою, перемикаючись лише з одного завдання на інше – із власних віршів на переклади, із перекладів – на публіцистику, із роботи над текстами – на читання, і так по колу, не збавляючи темпу. Але то була її терапія – як сам процес творчості, так і спостереження за життям власних творінь у суспільстві наповнювали її цілющими емоціями, притлумлювали біль фізичний і душевний.
Трагічне сприйняття світу, без сумніву, спричинила смерть багатьох близьких людей. Лесі, як і Альберу Камю, потрібно було блукати цвинтарями, нагадуючи собі про швидкоплинність власного існування – близькі люди невідворотно йшли з життя. Коли їй виповни- лося двадцять чотири, помер дядько й учитель Михайло Драгоманов, у тридцять вона втратила любого серцю Сергія Мержинського, у тридцять два – старшого брата Михайла, в тридцять сім довелося пережити смерть батька, що викликало в Лесі різке загострення хвороби. Кожна смерть породжувала відчай і тугу, водночас нагадуючи, що наближається кінець і її земного життя, отже має поспішати.
Мержинський помер у неї на руках, також від сухот. Братову смерть спричинило запалення легень, і це було ще одним нагадуванням, адже й вона хворіла на туберкульоз, який уже захопив легені. За плечима стояла смерть, порожніми очницями зазираючи в душу. І Леся часто повторювала слова Гейне про значення болю в житті творця та слова Лермонтова про страждання поета. Якщо застосувати до цього випадку висловлювання Торнтона Вайлдера про те, що поет як такий – це особлива форма гострої туги, то внутрішній світ Лесі Українки стає більш зрозумілим дослідникові.
Але її внутрішній біль час від часу посилювали фізичні страждання, подеколи просто нелюдські, нестерпні. У двадцять вісім, коли їй у Берліні зробили вкрай складну як на ті часи операцію на нозі, Леся писала: «Уже три тижні після операції... Тепер нога майже не болить... І перев’язки вже більш-менш можна терпіти, а під час перших – ледь не божеволіла. Останні три ночі спала з допомогою брому й сулфуналу, а раніше без морфію про сон годі було й мрія- ти. Марення та всілякі тяжкі думки не давали спокою ні мені, ні мамі». І це зізнання про страшні фізичні муки зовсім ще молодої жінки!
Звісно, життєва стратегія Лесі Українки формувалася в різні пе- ріоди – під тиском хвороби і з відчуттям, що над нею тяжіє смерть. І все-таки цю стратегію вивірено з усією ретельністю людини, наділеної тверезим і блискучим розумом. Поетеса і публіцист уміла враховувати інтереси аудиторії. Вибухові, емоційно насичені вірші призначалися одним читачам, публіцистика – зовсім іншим, а про «нероздільність правди та краси» авторка теж говорила з особливою публікою. Якщо у віршах Леся виступає як неперевершений лірик, який відчуває й переживає кожен найтонший емоційний відтінок, то в критичних статтях вона – чудовий, багатогранний аналітик. Щиро кажучи, якби нашому сучасникові показали два уривки – зі статті «Два напрями в новітній італійській літературі» та з драми-феєрії «Лісова пісня», – він би, найімовірніше, заявив, що це два різні автори. Різнобічне, яскраве, нетипове, часом парадоксальне мислення поетеси сяяло такою барвистою палітрою блискучого таланту, що Лесине слово не зачепило б, мабуть, лише людину без серця.
У неї знаходився час і на громадську діяльність, іноді доволі небезпечну, і це також частина життєвої стратегії, що знайшла один зі своїх виявів у чіткій громадянській позиції. Організація бібліотек, видань, гуртків, навіть такі неординарні заняття, як запис удвох із чоловіком, Климентієм Квіткою, українських дум у виконанні відомих кобзарів. Усе це ламало стереотипи, зміщувало акценти в сприйнятті українства з його всесвітньо визнаними досягненнями національного духу. Тому Леся Українка цілком природно, як і Тарас Шевченко, увійшла в історію. Це був не лише блискучий лірик, а й безкомпромісний борець за національні надбання українського народу.
Особисте життя Лесі органічно поєднувалося з творчістю, не пере- шкоджаючи їй, як це бувало в багатьох інших. Можливо, так сталося через те, що вона просто жила творчістю. Чутливий Климент Квітка, залюблений у музику, був, напевне, саме таким, як вона одного разу написала в листі: «Квіточку потрібно було б “узяти в руки”». Лесі було тридцять шість, коли вона таки зважилася «взяти Квіточку». Але це нітрохи не змінило поетесу та її роботу.
Леся до останнього дня міцно трималася за своє сповнене творчості життя: уже на смертнім ложі диктувала матері недописану драму...
Хоч це й блюзнірська думка, проте не можна не сказати, що зав- дяки своїй смертельній хворобі Леся Українка розкрила себе з усією повнотою, пізнала надзвичайно глибокі переживання, не доступні здоровій людині з поверхневим мисленням, не обтяженій жодними ідеями. Туберкульоз, який пожирав її тіло, став не так попередженням про ранню смерть, як інструментом самопізнання. Звичайно, як і кожен індивід у боротьбі за життя, вона була внутрішньо самотньою й часто сумнівалася в собі, та водночас і переживала глибинні емоційні вибухи. У психоемоційному плані Леся була відступницею від буденного порядку, абстрагувалася від «міщанського добробу- ту», хоч іноді саме соціальні зв’язки утримували її на плаву. Усі життєві уроки добрі для звичайного спостерігача, усе придасться як взірець для наслідування включно з надривним Лесиним героїзмом, бо саме з нього вона черпала енергію. Але через суперечливість емоцій він одночасно й забирав у неї силу. Однак спробуємо, наскільки це можливо, систематизувати специфічну спадщину Лесі Українки, що стосується подолання власної слабкості. Складно збагнути феномен особистості, яка виросла з трагедії, жила зі смертельною хворобою, щодня опираючись наступу смерті. Це багатий і розмаїтий спадок; він багато чого може навчити.
Погляд людини, яка займається творчістю, безперервно долаючи біль, завжди обернений у глиб власної душі. Така діяльність дає змогу вести духовно насичене життя, окрилене високим сенсом, висловитися до кінця, долаючи фізичні страждання творчою радістю. Поезія, живопис, музика, скульптура, архітектура чи будь-які інші форми самовияву в подібних випадках завжди є свідченнями уважного погляду на світ. Цього не завадить повчитися кожному з нас. Неможливо не дивуватися з невичерпного оптимізму цієї жінки, уміння рішуче відкидати смуток і жаль, топити в творчості «найгострішу тугу».
Мужньо вступивши в нерівне протистояння з хворобою, Леся роз- крилась як поет всесвітнього значення, і, можливо, саме поезія допомогла їй вистояти в тяжкій боротьбі. Часто прикута до ліжка, у гіпсі після чергової операції, вона залишалася невгамовним пілігримом у духовному світі, злітаючи до зірок у своєму творчому пориванні. По- при всі земні пута, які тримали тіло, душа її вільно ширяла в неземних просторах. «Крила пісень» довго тримали жінку над прірвою. Чи знала вона, що безсмертя духу починається від кінця земного існування? Леся це відчувала! У «Лісовій пісні» вона відверто заявила від імені Мавки: «Ні, я жива! Я буду вічно жити! / Я в серці маю те, що не вмирає». Трагедія життя таких борців робить їх послідовними у виконанні обраної місії. Леся Українка вважала своєю життєвою місією Слово, те саме, що є «твердая криця», те, що є «вогонь в подобі слова». А творчість дала їй силу, щоби витримувати земні страждання, скільки це можливо.
Такою ввійшла у масову свідомість Леся Українка, унікальний поетеса, яка, за висловом Ліни Костенко, «ішла сходами гігантів», тобто дорівнювала талантом Данте й Шекспіру. Вражений її незламною волею, Іван Франко назвав цю «слабосилу дівчину», яка перевершувала мужністю багатьох громадських діячів і політиків свого часу, «одиноким мужчиною» серед української ліберальної інтелігенції. Вона залишила величезний творчий доробок як поет, перекладач, літературний критик і публіцист, громадський діяч і просто неординарна особистість, взірець шляхетності та скромного життєвого подвигу.