«Вся історія культури – хроніка втрат і створення»
Почну з Києва, тема якого у твоїй творчості є тривалою та наскрізною. Ми часто проживаємо власне життя в багатьох різних стадіях одного місця. Скільки Києвів бачив Олесь Ільченко і чи можливо про них усіх написати?
Київ – досить містична, невловима сутність, яка змінюється постійно і постійно ж залишається собою. З архітектурного погляду вже зникло, наприклад, місто ХVІІІ і попередніх віків. На наших очах щомісяця зникає місто ХІХ століття – лишаються тільки окремі споруди, а не цілісна забудова.
За своє досить тривале життя я запам’ятав Київ певних періодів, які – суб’єктивно для мене – мають певні хронологічні межі: місто другої половини 1960-х років, місто 1970-х, 1980-х, потім – 1990-х. Місто перелічених часів різне: і в розумінні кількісних і якісних змін населення, і в інфраструктурно-транспортному, архітектурному.
Назви золоту добу Києва.
Золоту добу міста – в сенсі архітектурної розбудови, яка загалом збігається із загальноєвропейською belle époque, – я намагався показати в книзі про Городецького і його колег-архітекторів у романі «Місто з химерами». Там Київ і є головним героєм. Про деякі сторінки життя в місті за чверть століття, приблизно в 1968–1993 роках, можна прочитати в моїх есеїстичних «Збирачах туманів».
На жаль, поки що не видана моя давно написана нон-фікш книга про Київ у часових межах «застою» (1965–1984 роки), з досить несподіваного погляду. Шукаю видавця. По секрету скажу, що Київ 1920-х років буде в одній із майбутніх книг.
А от чого не буде, то це міста 1930–1950 років – ту епоху я «не відчуваю», – а також Києва ХХІ століття, бо це вже завдання для нової генерації письменників. Тобто написати про те, що я запам’ятав, можливо. І навіть про те, чого не бачив, але яскраво уявляю. Тож обіцяю не лінуватися.
Ти давно займаєшся фотодокументуванням «слідів», якщо говорити термінологією історика Марка Блока, старого Києва. Розкажи детальніше про це хобі і в що воно переросло?
«Сліди» старого міста мене дуже цікавили ще з юнацького віку. То було спонтанно-естетичне захоплення, яке народилося від споглядання нашої величезної, не спотвореної радянськими перебудовами-комуналками, п’ятикімнатної квартири в будинку 1914 року на вулиці Некрасовській.
У помешканні була ліпнина на стелях, дві чудові високі білі кахляні печі, які іноді виконували роль камінів, колосальний дубовий паркет, віконні еспаньйолети – справжнє, старе обладнання із обертовими ручками для закриття та відкривання віконних рам... і так далі.
У місті ще зберігалося автентичне литво – балконні і прибудинкові огорожі, брами, ґратки на засклених дверях «парадних входів» будинків (а були, звісно, і «чорні входи»). Вся ця дивна наочність минулої епохи візуально заперечувала радянський (а потім і пострадянський) несмак, художню убогість і тьмяний побут у більшості своїй незаможного населення. І от після того, як мій дід подарував мені пристойний фотоапарат «Зеніт», я почав фотографувати старі будинки, особливо ті, які вже були явно приречені на знищення, деталі фасадів.
Так утворилася невелика фотоколекція чорно-білих світлин Києва, який зникав щороку. Згодом, з кінця 1980-х років, мені вже було не до фотографування – через родинні обставини. Проте, на щастя, як я переконався, місто мало цілий гурт таких от нас – ентузіастів фотофіксації старої забудови. Тепер в інтернеті можна бачити сотні прекрасних світлин уже неіснуючого міста ХХ століття.
Юнацьке споглядання-фотографування трансформувалося в писання прозових текстів, виринало в поетичних рядках, народжувало асоціативні ряди і порівняння в тих книгах, де Київ начебто відсутній. Хоча, щиро кажучи, рідне місто, мов текст-палімпсест, прозирає мало не в кожному моєму тексті – явно чи приховано.
«Якби в Києва був свій Лувр, тоді б, можливо, світ повірив в існування українців раніше»
Тут доречно поговорити про втрати, зокрема у філософському сенсі. Що змушує нас «схоплювати» те, що зникає чи не витримує пресингу сьогодення? Наскільки ми програємо цю битву за власну культурну пам’ять, зокрема на рівні столиці?
Уся історія культури – хроніка втрат і створення. У цьому сенсі найперше значення має пропорція: скільки втрачаємо і скільки набуваємо. Скільки втратила і втрачає (в тому числі аналогічно бізнесовій потенційній «втраченій вигоді») українська культура, і скільки вона повертає, зберігає, набуває? З мого погляду, принаймні за останнє століття, баланс, на жаль, від’ємний.
І противага цій ентропії – пам’ять, тобто та невловима і докладно не досліджена з багатьох поглядів річ, яка і робить людину людиною, індивіда – цілком конкретним Анатолієм Дністровим чи Олесем Ільченком. Немає пам’яті – немає людини.
Улюблена історія для кінематографістів і письменників: людина, яка нічого або майже нічого про себе не пам’ятає. Далі – варіації на заданий мотив. Так само заяложена, проте хронічно-хвороблива тема про колективну пам’ять етносу, нації, групи людей. Між тим і тут пряма аналогія із однією людиною: ідентифікація. Хто я? Хто ми?
Доволі інстинктивний процес, який примушує людину переказувати дітям-онукам родинні історії, зберігати квитки до театру тридцятирічної давнини, переглядати художні й документальні кінострічки тих часів, коли дитинна пам’ять ще не могла вповні охопити і проаналізувати бачене-чуте, вглядатися у гігабайти відео- і фотоматеріалів, не зрозумілих за великим рахунком нікому, крім кількох, а часто тільки одній особі.
І тут абсолютно зрозуміла вага, сказати б, матеріальності, предметності пам’яті. Коли зникає унікальний рукопис, храм, артефакт, картина, будинок, навіть старовинна іграшка, неможливо пояснити-довести іншим націям, своїм дітям, пришельцям з інших планет, в чому ж полягає твоя, твого народу культура, її унікальність. Та й чи справді вона була? Немає ж матеріальних доказів. Немає в Києві Трьохсвятительської церкви, низки старовинних книгозбірень, будинку Гінзбурга, десятків творів живопису, Військового Микільського собору, Братського монастиря, багатьох скарбів Лаври, Гіппо-паласу… То, може, їх і не було? Це все міф, вигадка?
Так, є світлини, спогади, свідоцтва, уривки кіноплівок. Усе якесь непевне, непереконливе. От якби в Києва був свій Лувр, тоді б, можливо, світ повірив в існування українців раніше. Саме тут і йдеться про рівень, статус, реноме столиці. Про глибину пам’яті, яка вимагає збережених матеріальних доказів-артефактів (від дверної ручки 1901 року до собору ХІІ століття) з одного боку і невпинного розвитку модерних напрямів мистецтв і містобудівництва з іншого.
Байдужість і захланність – вороги не тільки сьогодення, але й майбутнього. Інша річ – чого бажає більшість суспільства: тільки їсти й розважатися? Можна, звісно, йти і таким шляхом. Але коли відсутня пам’ять – індивідуальна і колективна – то таке суспільство не спроможне передбачити, як саме і як швидко такий «серіал» завершиться.
У багатьох національних літературах тема столиці — це топ-жанр. Наскільки, на твою думку, зміцнився київський текст української літератури? Який твій особистий шорт-лист текстів про Київ?
Дуже точна заувага про тему столиці як топ-жанр текстів. Можу з приємністю відзначити, що творів про Київ щороку більшає. Місто в них постає або тлом подій, або навіть головними героєм, а хронологія прозових і поетичних текстів добра – від давніх часів до сьогодення. Для мене важливо, що зараз яскраво представлені київський час і люди ХІХ–ХХІ століть. Є всі ознаки, що осмислення феномена Києва, як незмінної і навіть сакральної столиці для українців, письменницькі дослідження всіх аспектів існування міста і трансформацій у ньому триватимуть, поглиблюватимуться.
А мій шорт-лист, скажімо, такий: Іван Нечуй-Левицький «Хмари», «Вечір на Владимирській горі»; Михайло Старицький – «За двома зайцями»; В. Домонтович – «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус»; Валер’ян Підмогильний – «Місто»; всі книги Дмитра Малакова про Київ; Олексій Нікітін – «Victory Park»; Марина Гримич – «Клавка» і «Юра». З поезій відзначу тексти Юрка Позаяка, неповторні за київським духом.
Тривалий час ти мешкаєш у Швейцарії. Як живеться письменнику без мовного середовища? Чи не відчуваєш певну психологічну напругу?
Та власне я живу не «без», а «в» – в цікавому мовному середовищі: абсолютна більшість людей на Женевщині розмовляє французькою, хоча іноді долинає й іспанська, португальська, італійська і навіть українська мови. І на слух всі вони звучать набагато приємніше, ніж чужинська мова «на нашій, не своїй землі». Один мій знайомий напівжартома зауважив, що поет має сидіти в кафе і чути довкола французьку мову. Чим власне я іноді й займаюся.
Щиро кажучи, жодної напруги не відчуваю. Коли щось не розумієш, тобі ввічливі швейцарці сто разів розтлумачать, що й до чого – аж поки ти не второпаєш. А коли лічити у відсотках до кількості населення (Женева – 200 тисяч, Київ – 3 мільйони), то тут я чую українську мову майже так само часто, як і в нашій столиці, скажімо. Таке коло спілкування.
З іншого боку – скайп, зум, вайбер, телефон, соціальні мережі щодня дають можливість спілкування. Жодної ізольованості, особливо в сучасному світі (попри всі тимчасові негаразди) не відчуваю.
Паралельно з Києвом у твоїй творчості відчутна тема мистецтва. Останній за часом публікації твій роман «Порт Житана» (видавництво «Meridian Czernowitz») поєднує різні географічні та часові пласти. Чи маєш нові задуми творів на мистецьку тематику, адже тема мистецтва в сучасній українській літературі, як на мене, присутня ситуативно?
Я завжди намагався, кажучи образно, saepe stilum vertas – писати щось, не зачеплене іншими. Чи про некрофілів, які живуть поруч, у великих містах («Моя кохана К’яра»). Чи містичну історію життя архітектора з його видіннями («Місто з химерами»). Або ж про чудових, визнаних у світі українських митців і наших сучасників, які не п’ють вечорами пиво, дивлячись телевізор, а активно живуть і діють – перша у нас історія про успішного українського митця за кордоном, яка відкриває цю невичерпну тему для інших авторів («Порт Житана»).
Зараз я закінчую писати роман, який можливо, стане несподіваним для багатьох – без страждань народних, віковічних плачів, нещасного кохання, «украденого щастя». Жанр цього роману в українській літературі «мало виявлений», як каже Вікіпедія, тобто практично відсутній. Тому мені цікаво спробувати заповнити таку лакуну.
Після завершення згаданого роману почну писати інший, де справді буде мистецька тематика, але не в царині образотворчого мистецтва: і я вже закінчив «підготовчий період», так би мовити, зібрав купу матеріалів. Той, майбутній роман також, коли подужаю, стане ще інакшим – і для мене, і для читача.
У моїй приватній книгозбірні є також чимало твоїх дитячих книжок, котрі мої діти сильно полюбили. На які новинки від Олеся Ільченка варто чекати наймолодшій читацькій аудиторії?
Приємно, що згадав про мої книжки для дітей та підлітків. Так, я знаю, що багато які з них подобаються юним читачам і не один раз перевидавалися. Пригодницьку казку «Таємниця старої обсерваторії» свого часу закупили для бібліотек країни, а потім ще й видали шрифтом Брайля для дітей із вадами зору. Для мене то велика честь і втіха.
Популярною є серія моїх науково-популярних книг про природу: «Наші птахи», «Дерева», «Жуки та інші поважні особи», «Риби», «Бджолині родичі»… А зараз у мене в роботі – паралельно – дві казки-історії: одна пригодницька, такий собі веселий «екшн», а друга – іронічно-філософська, коли можна так її означити.
На жаль, написання цих книжок просувається не так швидко, як того б хотілося, бо маю цілу низку згаданих тут письменницьких задумів, які хочеться втілити в першу чергу. Проте нові книги для дітей видаються мені цікавими і не банально-заяложеними за ідеями, тому хочу завершити їх неодмінно. Отож таки варто чекати – дітям і батькам…
«Лише літератори можуть описати наше майбутнє»
Як даєш собі раду з пандемією? Який твій прогноз щодо подальшої ситуації з COVID-19 і нашим сприйняттям неочікуваних змін? У соціальному та культурному плані це кінець старого світу чи початок чогось нового?
Парадоксальним чином пандемія мало що змінила в моєму житті. Той самий ритм праці й відпочинку. Адже моє «ходіння на службу» – то просто перехід до іншої кімнати, до робочого комп’ютера. Прикрий виняток – обмеження в пересуванні між країнами, відсутність мандрівок, скасування або відтермінування кількох дуже цікавих для мене подорожей, деяких – далеких і важливих. Звісно, нічого катастрофічного у «відкладеному подорожуванні» немає, хоча суб’єктивно така скутість неприємна.
Подальше «затухання», зменшення масштабів пандемії неминуче – і через масову вакцинацію у більшості країн, і через звичайну коеволюцію вірусу з організмом людини, коли COVID-19 стане в одному ряду з іншими видами гострих респіраторних хвороб, які несуть для людей (як популяції в цілому) низьку смертність і помірну заражуваність.
Поки що лихий COVID-19 у сенсі смертності не дорівнює, слава богу, до катастрофічної пандемії іспанського грипу 1918–1919 років, коли загинуло 5 % людей від тодішньої кількості населення планети. Звісно, нині економічні й моральні збитки від пандемії в постіндустріальному, цифровому суспільстві колосальні.
Щодо сприйняття ситуації, яка склалася, то воно в кожного своє. Є панікери, є «пофігісти», є «стоїки», які оцінюють і сприймають те, що відбувається довкола, спокійно-адекватно, «так, як належить». Для когось зміни у способі життя видаються неочікуваними й катастрофічними, а для тих, у кого присутній, сказати б, фаталістичний погляд на світ (як у мене, наприклад), ці «переміни» (коли ми говоримо про медико-біологічний аспект) – просто парадоксальний час, один з низки нескінченних епідемій-пандемій, не першої і не останньої. Для довідки: вчені оцінюють кількість різних видів вірусів десь у 100 мільйонів… Так що у людства все попереду.
Злам століть і тим більше, тисячоліть, – завжди і кінець, і початок. Але соціальні й культурні зміни відбувається в темпі, який пришвидшується, прискорюється щодня – і не зовсім від вірусної пошесті. Як на мене, за останні 20–30 років людина стала вже невід’ємною «складовою» різних ґаджетів, вона включилася в інформаційний, віртуальний простір, в якому й перебуває. Це справжній симбіоз людини і машини, штучного «розуму». Зрозуміло, що на Землі існують і, можливо, існуватимуть (як і у всі часи) «паралельні» спільноти, що перебуватимуть поза новим інформаційно-віртуальним світом-простором.
Проте глобальна тенденція, як мені бачиться, – це злиття людини з комп’ютером не лише у формально-дистанційному сенсі, як зараз, але і в буквальному, фізичному, і виникнення нової цивілізації людей, повністю об’єднаних, злитих у єдине ціле з комп’ютерами, які в певному розумінні стануть безсмертними – через вічне збереження своєї пам’яті.
Щодо майбутньої культури, її форм, ми й уявити не можемо, як вони виглядатимуть, скажімо, наприкінці ХХІ століття. Тут лише літератори можуть описати наше майбутнє. А деякі інтелектуальні прозорливці-візіонери (на кшталт Айзека Азімова) вже побачили те майбутнє, яке поки що поза межами уяви більшості людей, не усвідомлюється і не відрефлексовується нами.
Пандемії, епідемії і боротьба з ними, життя у напіввіртуальному світі вже певних – і численних – груп, прошарків людей, поступове відмирання безглуздого споживацтва і щоденна поява принципово нових технологій, стрімке зникнення цілих галузей промисловості, що якимось дивом пережили ХІХ і ХХ століття, трансформація агросектора, – все це ознаки тектонічних цивілізаційних зламів, які стрімко відбуваються просто зараз.
Відтак знання логіки, математики, філософії і вільне володіння принаймні однією світовою (англійською) мовою, крім рідної, безумовно, набувають величезного значення для тих, хто хоче жити в новому світі, а не животіти на маргінесах принципово нової цивілізації.
Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).