Чия ініціатива була створити цей музей?
Ініціатива зробити музей модернізму була давно, в 2015 році і вона моя. А ініціатива реалізувати її саме тут належить Тарасу Возняку. Це єдина людина, яка побачила реальність цього об’єкту.
В 2015 році ми разом з Наталкою Космолінською зробили великий виставковий проєкт в Палаці мистецтв на другому поверсі. Виставка тоді називалась «Екзистенціякосмос: вектор львівського модернізму». Тоді ми вдруге виставили всього Звіринського разом з його колом. До нас, як я потім дізнався, в 1996 році це зробив Юрко Бойко. Тільки він це називав «Духовна школа Звіринського».
Тут у Львові також?
Так. Але контекст був інший і приміщення теж.
На тій виставці ми також виставили Олександра Аксініна, сюрреалістичні роботи Івана Остафійчука, всі ранні твори Олега Мінька і Зеновія Флінти, велику підбірку робіт Карла Звіринського, Богдана Сороки, також роботи Лисика. Тож можна сказати, що ми вперше тоді зібрали львівський модернізм на одній виставці.
Наталка мені допомогла дізнатись про художників, про яких я знав мало – про Володимира Пінігіна, Галину Жегульську, Юрія Чаришнікова і так далі. Але це вже неомодернізм.
Тоді ж ми зробили «Дні модернізму» у Львові. Я працював в Академії мистецтв, яка частково це фінансувала. Академії було цікаво це явище для себе відкрити, адже багато хто з художників-модерністів там викладали.
Потім я ініціював відкриття бюджетної теми «Некласична візуальна культура» в науково-дослідному секторі Академії, але вона проіснувала лише два роки. На другому році її існуванням завдяки Корсакам я зробив масштабний проєкт в їхньому музеї – він називався «Герметичне коло Карла Звіринського». До нього зробили видання, в якому є перший аналіз модернізму, зі згадкою про львівський авангард та прослідковуванням спадкоємності модернізму, про світогляд художників.
Чи можна назвати це видання академічним підґрунтям цього музею?
Так. Музей дуже довго визрівав. До 2015 року я збирав матеріал в майстернях художників і приватних колекціях, працював з архівами. А до цього, десять років працював із цим матеріалом на експозиціях в національному музеї імені Шептицького. Ще раніше, у цьому ж музеї керував відділом мистецтва ХХ ст.
Наш проєкт про Звіринського у Луцьку побачив Тарас Возняк, тому що Львівська галерея мистецтв давала туди роботи з фондів. На той час я опрацював всі львівські фонди і знав, де що знаходиться. І пан Тарас запропонував зробити музей, тому що виставка у Корсаків – це тимчасово і не у Львові.
Треба було зібрати виставку масштабнішу за коло Звіринського – показати львівський модернізм. Тим більше, у фондах галереї є ранній львівський авангард, неактуалізований, і він є частиною історії львівського мистецтва.
Експозиція цього музею починається з авангарду?
Так, ми починаємо з «Комітету паризького», з історичного моменту, коли львів’яни поїхали до Парижа, будучи студентами Краківської академії. В академії викладав такий Юзеф Панькевич, який мав свою філію в Парижі, куди приїхали Сельські, Роман Турин, Ян Цибіс та інші. Ця тусовка принесла до Львова нову живописну культуру, вільну малярську форму. Ясно, що тут вони отримали спротив – це окрема історія, про яку ми будемо говорити на екскурсіях. Повернувшись енний раз з Парижа, Сельський з одногрупниками засновують тут угруповання «Артес» – понаднаціональне, понадполітичне. Власне, це перше авангардне угрупування тут. «Артес» мав концепт – створити оригінальну версію європейського авангарду. Інше і більш масштабніше у виразі — було угрупування АНУМ («Асоціація незалежних українських мистців»).
Кожна кімната музею львівського модернізму матиме класифікацію – формальну і світоглядну. Зала авангарду матиме три контрапункти: «авангард і прогрес» (в застосунку до медіа та до прикладної графіки), «авангард і ідеологія», адже авангард намагались використовувати різні політичні режими, та «авангард і екзистенція», яку ми розуміємо як противагу ідеології.
Другий зал – це неоавангард, коли після сталінського режиму, в хрущовську відлигу мистецтво прокидається у відновленні авангардної традиції.
«Авангардна традиція» – чи це не є трохи оксюморон?
Звучить як оксюморон, але у Львові це дуже вживано. Чому традиція? Тому що треба було згадати, що ж робили у Львові перед 60-ми. Цей оксюморон має місце.
Людьми, які відновили авангардне мислення, були, як я їх називаю, «старі авангардисти», авангардисти старої генерації – Роман Сельський, Леопольд Левицький, а їхні учні стали маяками неоавангарду. Який протривав до 1965-67 років, до закручування гайок. В 1966-мі уже не існує підпільної школи Звіринського, по тюрмах сидять Горинь, Шабатура, Заливаха та інші.
І третій зал – це екзистенційний бунт, спротив художників тому, що робилось, закручуванню гайок. Це фаза герметичної культури, мистецтво закритих кіл. В цей світогляд попадають «Маски» Мінька, які були вперше виставлені лише в кінці 80-х років, екзистенційні форми Лисика, дадаїзм Медведя. В кожного екзистенційного бунту була своя історія.
Після цього створення герметичної культури, є фаза розбудови внутрішнього світу і початок структуралізму, коли людина шукає зв’язки між собою і світом, між особистістю і космосом. Це четвертий зал. Я донедавна думав, що в Україні цього мистецтва не було, але знайшов у фондах роботи, які відповідають цій фазі. Тут знову роботи Мінька, ранні роботи Ігоря Шумського.
Всі роботи в експозиції – з фондів Львівської галереї мистецтв?
Ні, тут лише 30% з фондів. Все інше – з приватних колекцій львівських і київських колекціонерів.
Тобто вони подарували музею роботи з колекції?
Дали на зберігання на два роки.
Чому лише на два роки?
Тому що через два роки експозиція буде змінюватись, як в усіх європейських музеях. Навіть Лувр, якщо я не помиляюсь, кожні два роки переглядає постійну експозицію.
Ми хочемо, щоб цей музей був динамічним, працював з дітьми, студентами. Хочемо, щоб за ці два роки Львів навчився розуміти нон-класику, некласичну візуальну культуру. Не всі ж люблять слухати Кофлера та Штокгаузена, не всім заходить. Чому? Тому що немає традиції слухати таку музику. Ми хочемо створити таку традицію в мистецтві.
Тож це більше освітній проєкт.
Ви могли б назвати колекціонерів, які дали роботи зі своїх колекцій?
Зі Львова: родинні колекції художників, із київських – це аукціонний дім «Дукат» та академік Борис Гриньов.
Чи музей готовий сам купувати роботи художників?
Не можу цього сказати, це має сказати генеральний директор. Мене сюди запросили лише для того, щоб зробити цей проєкт. У мене угода на пів року.
Я мрію про те, що це приміщення – лише прелюдія до музею, що має бути окремий музей в новому збудованому або реконструйованому спеціально під музейні потреби приміщенні, з серйозними фондами. І ця експозиція має бути там постійною, і мають бути змінні виставки, які відкриють нам окремо персони кожного художника. Уявіть собі, якби такий музей існував – йому потрібно було б 2 тисячі квадратних метрів на постійну експозицію і тисяча «квадратів» – на виставки.
Наразі музей львівського модернізму займає лише других поверх цієї будівлі. Є плани зайняти і перший?
Там зараз зали музею книги і наразі шукають місце, куди він мав би переїхати. Тоді на першому поверсі ми б зробили залу про перехідну фазу між модернізмом і постмодерном та під тимчасові виставки.
І наостанок. Якщо узагальнити, яким є основний наратив цього музею?
Коли я готував проєкт Музею модернізму, посеред інших я написав такий пункт – «актуальність цього музею». Я думаю, що нам дуже не вистачає музею, який би зв’язував традицію з прогресом. А модернізм – це дуже добрий рецепт того, як мислити сучасно. Всі ці художники-модерністи випереджували свій час на покоління. Те, що робили вони, не робив тоді ніхто. Я б сказав, що це мейнстрім львівського мистецтва.
Основний меседж – створити конструкт історії львівського мистецтва другої половини ХХ століття, який би пов’язував нас з процесами у Західній Європі. Це дуже важливо. Ми кажемо, що нам треба створити тут Європу? У нас європейські цінності давно є, просто їх треба відчитати. Музей модернізму дуже чітко витягує ці цінності з мистецтва другої половини ХХ століття, яке нібито було радянським.