«Спочатку я багато читав, тепер багато живу»
Французький автор Філіпп Соллерс в інтерв’ю Беґбедеру сказав, що для того, аби вміти писати, треба вміти читати і вміти жити, «тож якщо хочеш багато написати, треба багато читати і багато жити». Як це у твоєму «рецепті» поєднується?
Спочатку я багато читав, тепер я багато живу. Це «тепер», щоправда, триває десь двадцять п’ять років. Тобто до двадцяти п’яти років я багато читав, а потому став більше жити. Мій підлітковий час, юність були дуже активним читацьким періодом, а потому книжок у моєму житті ставало все менше і менше. І тому я, як та склеротична бабця, добре пам’ятаю, що було в дитинстві, але не знаю, що було вчора. Ті книжки, які я прочитав давніше, лишаються в моїй пам’яті і далі, але я не прочитав більшості «необхідних» видань, як би їх назвали Оксана Забужко чи Ярослав Грицак. Я не опанував усіх тих книжок, які були б потрібні, щоб довго займатися літературою в Україні. Тобто я не знаю українського літературного процесу і не найкраще знаю, що в той же час діялося в літературі за кордоном.
Це важливо для письменника?
Я думаю, що неважливо. Важливо, щоби такі люди були в літературному процесі, але, виходячи з моєї теорії комбінаторики, найціннішою є певна комбінація всього, що сходиться в авторі. Тому писання без читання теж може бути цінним. Але такий підхід не може бути для загального вжитку. В літературі передовсім цінний автор як жива істота, а не стиліст. Ясно, що я це говорю з урахуванням факту, що цей автор більш-менш нормально викладає свої думки.
Якщо ми вже почали говорити про книжки, я запитаю, як ти читаєш і чи змінювався з роками твій спосіб читання і сприйняття тексту?
У дитинстві й молодості я читав довше – більшими дозами за один «прийом ліків». Тоді я читав, більше зважаючи на то, про що розповідається в книжці. Потому був такий період, коли я читав великі твори дуже швидко: я в них просто пірнав і повертався на «поверхню» з відчуттям щастя, що я побував на цій екскурсії чи на цьому атракціоні, але за якийсь час я би вже не зміг ретельно переповісти, про що ішлося в тих книжках. Це було не поглинання інформації, а просто занурення в текст. У психолога Ґрофа є такий метод, коли людині затикають очі й вуха і занурюють у воду такої температури, яка не відчувається шкірою. Напевно, все ж не тридцять шість і шість, хоч нібито мало би бути саме стільки, але підозрюю, що тут, як і в літературі, – для того, щоб не відчувати, треба трошечки іншої температури. Так ось людині в такому стані дають змогу тільки дихати, і з часом вона починає переживати галюциногенний «тріп» – повернення, як казав Юнґ, у земне знання всього. І ось певний час я саме так читав. Той період почався в армії, коли читати треба було дуже швидко. Мені пощастило з армійським часом: то була вже досить розкачана «пєрєстройка» і, як тоді казали, епоха толстих журналов. Наша армійська бібліотека їх усі передплачувала, хоч їх ніхто й не читав. Але я читав і читав переважно так звану «шухлядну» і «забуґорную» літературу, яку друкували в «Ниве», «Дружбе народов», «Новом мире», «Юносте» і «Иностранной литературе». В «пєрєстройку» спочатку почали друкувати так званих «модерністів» ХХ століття, яких у Радянському Союзі було не бажано читати. Власне тоді я й почав, читаючи, входити у той особливий галюциногенний стан. Так у БТРі взимку я прочитав «Доктора Жеваго», і тому, коли й досі рубаю на холоді дрова, щоразу згадую цей роман, і мені від того стає дуже класно (сміється). Але більше нічого я з книжки не пам’ятаю, хоча, якщо довше помедитувати навколо тих дров, я би напевне ще навпомацки прогулявся б тим текстом. Але в пам’яті нічого не лишилося, такий був період життя.
А потому я почав читати літературу для розширення горизонту, щоб побачити, як люди пишуть. І тоді я вже взявся за нових європейських і американських авторів. Скажімо, Гандке і Бахман я прочитав у цю епоху серйозного читання, тому вони обоє надійно лишилися зі мною. Ще за якийсь час я почав читати найновіших авторів – Барнса і йому подібних. І це вже було читання не для тріпу, а для оптики – ці книжки були для мене просто мікроскопом чи біноклем, крізь які я дивився на пункт бачення: що бачить автор, на що він наставляє свою оптику? А далі почався період, який триває досі: я почав читати для насолоди – фрагментами. Я не хочу читати цілої книжки, яка би вона славна чи інформативна не була, якщо, продивляючись її, на базі мого попереднього читацького досвіду, бачу, що вона не для мене.
Я би хотіла попросити тебе повернутися в той період, коли література була для тебе тріпом, коли ти найбільше вбирав у себе під час читання, і спробувати вибудувати якусь систему із тих авторів і текстів, які на тебе впливали. Я помітила, що часом ти називаєш різні прізвища. Хоча в тій системі точно будуть Грабал, Данило Кіш, Шульц, Гемінґвей (обов’язково в українському перекладі)…
Ці всі залишаються, але треба додати ще Бахман, яку я останнім часом почав частіше згадувати. Як не дивно, ніколи не згадував, а сьогодні згадав уже Гандке – все ж таки він був дуже для мене важливим. Але найважливішим для мене, про що я дуже часто казав, був Монтень…
Ніколи не зустрічала у твоїх інтерв’ю згадок про Монтеня (сміється).
Нє? (сміється)
Тоді не розумію, чому ти його не згадав, коли ми говорили про філософів?
Я не вважаю його філософом. Він мені близький ще й тим, що він теж був анальфабетом у філософії і скрізь про це писав. В середині 2000-х вийшов тритомник Монтеня в українському перекладі під назвою «Спроби», і я навіть кільком людям, яких дуже поважав, подарував його на якісь урочисті події. Для мене Монтень є епохальною постаттю в літературі, філософії і культурі. Я вважаю, що він був однією з поворотних точок – саме з нього виросла сучасна література. Цілком можливо, що ми ще живемо в епоху Монтеня.
Також на початках для мене були важливими Стівенсон і Конан-Дойл – вони мене підштовхнули до розуміння того, що таке красне письмо, і спонукали полюбити літературу. Страшенно важливий для мене Довлатов, а ще колись був важливим Чехов. Найцікавіше, що моя тета Міра дуже любила Чехова, і в неї в бібліотеці було кілька останніх томів з його повного видання («Острів Сахалин», якісь запісниє кніжкі), яке вийшло десь у 1960-ті. Я не міг повірити, що Чехов стільки написав – ми ж усі думаємо, що він написав дуже мало. І ось ці книжки Чехова стали для мене більшим потрясінням, ніж його оповідання. До речі, також для мене дуже важливими на певному етапі були записні книжки Пушкіна, які я читав у Києві на розгаряченому піддашші дивовижної хатинки біля «олівця». Тоді мене з журналістом Богданом Сковроном викликав до столиці хтось із керівників національного телебачення, знявши нам на тиждень ту хатку і давши завдання написати десять серій українського серіалу, який би був подібний на «Мєнтів» (сміється). Ми написали, отримали гонорар – і на тому кінець.
Серіал про українських міліціонерів?
Швидше про мєнтів, слідчий відділ….
Дивно, що цей епізод не зазначають у твоїй біографії.
Немає що зазначати, бо з того сценарію нічого не вийшло. А ми того матеріалу не маємо, бо віддали його начальнику каналу. Його заступницею тоді була донька співака Мозгового – через неї це питання теж якось вирішувалося. Так ось у тій хатці на Куренівці була книжка із записками Пушкіна, які мене дуже вперли.
А взагалі важливих авторів багато. Не можна не згадати Стефаника, а ще ж українську поезію – Антонич був дуже для мене знаковим.
Памва у «Від чутті при сутності» начитував на мікрофон улюблені вірші Бродського.
Так, він теж був страшенно для мене важливим.
Як у тебе складалися стосунки з його віршами в контексті ставлення Бродського до України?
Це мені не перешкоджає. Я захоплювався творами багатьох людей, які не знали про Україну, або які не були друзями України, або навіть були її ворогами. Я говорю, звісно, не про нинішній час і якогось Прілєпіна. І ще я точно знаю, що для Бродського то не було важливо, тому такі випадки не можуть мені зіпсувати радість текстів. Я не є фанатом постаті Бродського і його щоденного життя – я не прибивав би собі над ліжком його знимку. Але поезія Бродського, незважаючи на той його антиукраїнський вірш, мені дуже пасує.