Про те, що в праві змінив 1945 рік, силу інституцій і Білорусь
Філіп Сендс, франко-британський адвокат, правозахисник, професор права, президент Британського ПЕН, автор книжки «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова»:
Не можна очікувати, що завдяки революції 1945 року у царині права (тобто Ялтинської конференції та Нюрнберзького процесу, які посприяли встановленню міжнародного права, зокрема щодо прав людини. – прим.) історія зміниться – і враз деспоти, автократи, диктатори і порушники скажуть: «Ні, ми більше не будемо, тепер ми чемні». Так у житті не буває. У всіх країнах є закони, які забороняють вбивство, проте чомусь вбивства вчиняють далі, і досить масштабно. Є закони, які захищають свободу слова, але і їх постійно порушують. Отже, одного закону недостатньо.
Також знаємо, що міжнародних інституцій недостатньо. Без сумніву, вони потрібні, вони – опора. Але ще важливіші за них – інституції національні. І понад усе, я усвідомлюю, нам потрібна незалежна судова гілка влади: незалежні судді і суди.
Революція в праві 1945 року мала «львівське коріння» (завдяки юристам Гершу Лаутерпахту і Рафаелю Лемкіну, пов’язаних зі Львовом, ввели терміни «злочини проти людяності» та «геноцид». Про них – книжка «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова» Філіпа Сендса. – прим.). Вона визначила, що люди мають права: кожна дитина і кожна людська спільнота.
Іронічно, що цю ідею переважно пропагували британці й американці. Іронічно, що через 75 років після Революції британці й американці нівелюють досягнення того моменту через уряди Дональда Трампа і Бориса Джонсона, допускаючи те, що по суті є наступом на саму ідею індивідуальних прав людини і верховенства права.
За останні кілька років США вийшли з ЮНЕСКО і в розпал пандемії покинули Всесвітню організацію охорони здоров’я. Це неймовірно сумно! Те, що відбувається, відображає деградацію.
Наскільки відчайдушною виглядає боротьба України за асоціацію з ЄС, в той час як британці (зі своєї мудрості чи не зовсім) голосують, щоб з вийти з нього. Як пояснити протилежні тенденції?
Микола Рябчук, український письменник, публіцист, перекладач, Почесний президент Українського ПЕН:
Революція 1945 року справді не розв’язала проблем. Вона впровадила поняття «права людини» для, скажемо так, «першого світу». «Третій світ» залишився й надалі безправним, у тому числі той третій світ, який є всередині першого, в тих же Сполучених Штатах Америки.
Дуже важливо, що ця революція впровадила поняття «прав людини» на нормативному рівні, встановила певну планку. Навіть якщо права людини порушуються в двох різних випадках, вже існує мірило, що дозволяє співвіднести ці порушення. Ми вже знаємо, що можна називати порушенням.
Це як Маґна Карта (Велика хартія вольностей, прийнята 1215 року в Англії. -–прим.), яка свого часу не створила Конституції, конституційної держави, але встановила певну модель розвитку; певну норму, до якої можна було протягом століть тягнутися, на яку орієнтуватися. Ми й сьогодні ще далекі від ідеалу – в тому числі й країни першого світу – але знаємо, що цей ідеал існує, до нього треба прагнути.
Я вважаю, що всі так звані «кольорові революції» – це революції гідності. У нашій частині Європи це ще й намагання завершити процес, розпочатий у 1989-1991 роках, така «навздогінна модернізація». Ми досі намагаємся надолужити і завершити ту антитоталітарну, антиавторитарну революцію, яку почали у 1991 році.
Сьогодні багато хто сприймає білоруські події, як свого роду аномалію. Мовляв, у Білорусі доти був стабільний авторитарний режим – аж раптом щось кардинально змінилось. Я вважаю, що навпаки: авторитарний режим був аномалією, бо Білорусь у своїй політичній культурі досить подібна до України.
Якщо ми згадаємо, що ці дві нації-держави виводяться з першої Речі Посполитої, з Польсько-Литовської аристократичної республіки, то нас не повинен дивувати наявний розвиток подій. Тому що політична культура і українців, і білорусів започатковувалася там, в рамках тієї республіки, того commonwealth (співдружності).
Почуття свободи, думаю, досить глибоко закорінене і в українців, і в білорусів. Інше питання, що ми не встигли зачерпнути почуття правової свідомості. В нас проблема з правом (зрештою, як і у всієї Східної Європи).
В Україні класичну працю Франца Фанона («Чорна шкіра, білі маски». – прим.) можна було б назвати так: «Біла шкіра, чорна мова». Історично нашою «чорною шкірою» була саме мова, упосліджена і принижена; за цією ознакою ми дискримінувалися протягом століть, – і до сьогодні є проблеми з відновлення прав української мови.
Це порівняння умовне, бо мова – шкіра, яку можна досить легко змінити. Багато українців протягом століть змінювали її, обираючи замість «чорної» «білу» мову. Таким чином проблема вирішувалася, принаймні для тих, хто робили такий вибір. Не для тих, хто цього вибору не робили.
Про неоколонізацію, ментальний спадок СРСР і «Black Lives Matter»
Кетлі Марс, гаїтянська письменниця, президентка ПЕН Гаїті:
Питання прав людини надзвичайно важливе, але не найважливіше. Я б навіть сказала, що це питання вторинної важливості.
Коли в регіоні гегемонія, як це є в Карибському та Латинському регіонах з боку Сполучених Штатів Америки – а ви щось схоже відчуваєте від свого північного сусіда – Росії, – питання полягає в тому, що диктатори залишаються, поки вони корисні. А коли вони перестають бути потрібними, тоді до них використовують аргументи прав людини, демократії, щоб цих диктаторів знести з місця.
Я вірю у молодих людей. У Гаїті 60% населення – люди віком до 25 років. Вони починають розуміти ситуацію і позбуватися ланцюгів.
Гаїті – перша чорношкіра республіка у світі. Ми виграли свою незалежність на початку ХІХ століття, у 1804 році, проти найбільшої армії світу – армії Наполеона. Хоч ці ланцюги були зрізані з наших ніг, але не спали кайдани з наших голів. Тепер, 200 років по тому, ми нарешті починаємо розуміти, що нам недостатньо допомоги. Нам потрібна власна воля; треба змінювати парадигму і рівновагу сил.
Неоколонізація – це щось дуже непомітне, багатолике. Опинившись в ній, вчишся думати її шаблонами. У нас уже 20 років існують різні структури миротворців ООН, які приїхали для стабілізації ситуації, демократії; щоб «захистити нас від нас самих» – з багатьох причин, які нам наводять. Ми вже звикли мислити, що якби цих людей-миротворців не було, наша країна заглибилася б у хаос.
Насправді – ні. Вони у Гаїті, бо мають певні цілі, певні завдання. Нас переконали, що вони необхідні для того, щоб ми жили в мирі. Отже, нам потрібно вчитися впізнавати неоколонізацію. Цьому мають вчити в школах, це має бути в підручниках. Замисліться, чому Гаїті має найбільше американське посольство? Як ми заслужили таку високу честь? Це питання, яке ми маємо ставити собі.
Оксана Луцишина, українська письменниця, викладачка української літератури у Техаському університеті:
«Момент 45» 1945 року не обов'язково був однаковим для всіх жителів планети. Якщо Західна Європа й можливо, якась частина Східної від чогось звільнилися, то Радянський Союз ніколи не мав Нюрнберзького процесу. Так сформувався досить особливий менталітет. І, на жаль, не тільки у Росії. Я думаю, це одна із тих важливих речей, які треба тримати в умі, як в математиці.
А друга – про те, як циркулює інформація і що ми знаємо про світ. Якщо ми повернемося, наприклад, у моє радянське дитинство (це 70-ті–80-ті роки ХХ століття) то про США ми здебільшого дізнавалися з творів Гемінґвея або книжки Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома». Розуміння рабства, ситуації чорношкірого населення в США, афроамериканців було позачасовим. Як-от у нашій літературі вічним було страждання кріпаків, які дуже хотіли володіти землею. Це не було ніяк контекстуалізоване.
Відповідно, коли Радянський Союз розпався, то не обов’язково розпалися радянські конструкти в голові. Коли людина дивиться новини зі США, то сприймає ситуацію через призму стереотипів. При чому ця ж людина чомусь вважає, що вона не є расистом. Чому? Тому що Радянський Союз усім казав, що ми добрі, ми допомагаємо всім пригнобленим. І в людських головах це відклалося без якоїсь внутрішньої критики. Людина формує оптику, яку потім застосовує.
Рух «Black lives matter» дуже наочно показало, що саме поняття людини й те, як ми його розуміємо, у різних суспільствах неоднорідне. В Америці існують ще і третій, і четвертий світи, з огляду на корінне населення, народ навахо і афроамериканців (серед яких, до речі, висока смертність від COVID). Думаю, що рухові вдалося показати саме ту неоднорідну Америку, яку зараз очолює «ґанґстер» зі своєю бандою, і їхні дії стимулюють рух білих супрематистів.
Втім, неоднорідним є і біле населення: з тих чи інших причин не всі люди вважають себе рівними.
Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, директор з аналітики в «Інтерньюз-Україна», головний редактор UkraineWorld.org:
Українці мали би бачити більше паралелей з рухом «Black lives matter». Інколи протест іде занадто далеко і починає геть усе заперечувати. Інколи його інструменталізують, кажучи: «Все, що стосується білої культури – погане». Так само ми кажемо «Все, що пов'язано з СРСР чи Росією – погано». Ми могли б порівнювати себе і вчитися на цьому, а натомість у нас дуже багато якогось емоційного спротиву.
Виходить, ми не можемо забезпечити дотримання прав людини тільки ліберальною політикою, нам треба якась соціально-економічна політика. Українцям складно прийняти, що якісь соціально-політичні питання, ліві ідеї можуть бути важливими, в тому числі і для нашого суспільства. Чи через злочини радянського тоталітаризму треба взагалі відкидати соціально-економічне мислення і ідею соціально-економічної рівності?
Право не може існувати без інституцій. Але зараз ми бачимо послаблення інституцій, які мають захищати права людини. Передусім я про Раду Європи, яка насправді проходить через величезну деградацію. Ми, українці, на жаль, на собі це відчуваємо. Бачимо кризу і в ООН, яка теж має захищати права людини; яка, власне, є інституцією, яка має захищати власну хартію. Чи справді ми маємо зараз глобальний відкат і можемо повернутися до ситуації, коли, умовно кажучи, геноцид турецьких вірмен буде знову можливим? Ми бачимо, що Росія зараз виходить, практично, з примату міжнародного права. Отже, це може статися і з іншими.
Без захисту власного суверенітету не буде прав людини, а без прав людин не буде суверенітету.
У 2014 році у нас, українців, була утопічна ілюзія, що ми підпишемо угоду про асоціацію, і все піде дуже добре. Прийдуть якісь міжнародні генії – судді, прокурори – і все змінять. Виявляється, що ні. Що все насправді має йти крок за кроком зсередини. Якщо суспільство країни не породжує в кожній своїй ділянці потрібних людей (не тільки інституції, а саме людей!), то воно не працюватиме.
Про права людини в час пандемії і війни
Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова правління громадської організації «Центр Громадянських Свобод»:
Із початком пандемії виявилося, що законодавство – і національне, і міжнародне – не готове до багатьох речей. Багатьом урядам, у тому числі українському, довелося швидко приймати рішення і обмежувати права людини.
Нагадаю, що в Україні вони були обмежені абсолютно неконституційно, на рівні постанови уряду, а не на рівні закону, як того вимагає Конституція. Ми опинилися у так званому «правовому шпагаті». Бо, з одного боку, зрозуміло, що діяти треба було швидко, і більшість цих обмежень мають право бути, вони необхідні задля збереження життя і здоров'я. З іншого боку, як ми маємо бути з тим, що наші права обмежили в абсолютно неправовий спосіб?
Дуже сподіваюся, що цей вибір, зроблений не на користь права, а на користь політичних рішень у час пандемії, тимчасовий.
Щось схоже відбувалося під час Другої світової війни: тоді був вибір не за гуманність – система прав людини склалась вже після її завершення. Я дуже хочу вірити, що ми відрефлексуємо цей досвід і зрозуміємо, що дуже небезпечно захищати безпеку такими методами, і дуже нездорово захищати здоров'я неконституційним обмеженням прав людини.
В Україні вже сьомий рік триває війна з Росією. Багато людей вже наче звикли до того, що є ув’язнені люди, є люди в російських тюрмах, донбаських підвалах. Вони починають ставитись до цього, як до якоїсь норми. Ми маємо визнати, що це не норма, що люди не мають бути незаконно засуджені. Нас це має обурювати, шокувати, ми маємо з цим боротися.
Коли ми поставимо собі це за виклик, відразу відкриються тисяча й один спосіб, що можна зробити. Найпростіший – написати листа політичним в'язням, щоб підтримати їх під час незаконного ув’язнення.
Підготувала Романія Строцька