Листя самшиту, пещене м’яким весняним подихом, дарувало витончені пахощі повітрю, а вправний композитор тутешніх природних парфумів, прибережний легіт, додавав до цієї чудової основи аромати від білих квітів лавровишні, рожевоцвітих каштанів та кущів бузку, що натхненно мріяли, геть самі в собі, десь за велетенськими розігрітими стовбурами кедрів і платанів. Найдивовижнішим у феєрії повітряних трунків, які долинали до завсідників прибережного ресторану, був справжній морський запах вологих каменів і ріні на скосах Женевського озера.
На ресторанній терасі готельчика «Порт Житана», за столиком зі сліпучо-білою скатертиною, яку прикрашали пляшка вина та спеціалітети місцевої кухні, сиділа пара – чоловік і жінка, не юні, але й не старі, а такого віку, про який кажуть «активний».
До них долинав шум шосе Route de Lausanne і – часом – залізниці, яка пролягала подалі від траси, паралельно автошляху. Щохвилини чути було і протяжне гудіння літаків, що йшли на зниження зовсім поруч, за сусіднім містечком Жанто, на посадку до аеропорту Женеви.
Із тераси, оберненої в бік озера, нечисленні відвідувачі милувалися гладінню Лак Леман і далеким, неправильної форми, конусом Монблану, який саме сьогодні, у гожому дні, знову постав у своїй віковічній крижаній красі.
Незрушний Монблан мрів на оковиді, пишний і величний в іскристому леті. Гору цю можна було розглядати мов священну Фудзіяму і щомиті віднаходити ті сакраментальні сто облич п’ятитисячної вершини. Уважний спостерігач знав, що надвечір, хамелеонно змінюючи свої рожево-сірі тони, Монблан несподівано, на мить, виглядатиме зеленавим – то улюблений митцями хвилинний зелений промінь призахідного сонця освітлюватиме альпійський масив і надаватиме горі неймовірного відтінку білил, укритих білястою ж крем’яною плівкою іншого забарвлення, подібною до кольору молодої патини на чищеній міді. А поки що неймовірно принадний краєвид розкошував під небесною твердю, у чистому повітрі теплого безхмарного дня.
– Ти читала Домонтовича? – усміхнувся чоловік. – «Щодо мене особисто, то я людина міста! Я витримую природу виключно тоді, коли її пристосовано вже для людських вигід. Краєвид повинен розкриватись з тераси ресторану. Природа повинна бути подана при столикові кав’ярні: добра кава, тістечка й довкола кольоровані тканини далечини. Асфальтовані пішоходи в цілинному лісі. Заплачений вхідний збір і поруччя, на які можна спиратися, зазираючи в безодню. Природа повинна бути комфортабельною». Твої швейцарці це давно зрозуміли. Ось, скажімо, цей ресторан, «Порт Житана»…
– Ти що ж, напам’ять знаєш «Без ґрунту»? – не дала закінчити думку чоловікові його супутниця.
– Ні, звісно, – поклав виделку той. – Просто запам’ятав ці слова мало не як своє кредо. Приємно, що ти знаєш той роман.
– Бабуся свого часу порадила книгу. Але ти лукавиш, – примружилася жінка. – Ти не такий. Точніше – не тільки такий.
– А який?
Жінка промовчала, натомість узяла келих із вином і надпила, куштуючи криваво-вишневе течиво й не приховуючи задоволення.
Якийсь час вони їли мовчки.
– А що ж тепер? – нарешті тихо запитала вона.
– Гадаю, найліпше – нехай усе залишається так як є, цього дня весни чотирнадцятого року, – зітхнув чоловік. – Марко знову з нами. А я повертаюся.
Вона тривожно глянула на нього, але заперечити не посміла.
***
Увечері в четвер, 25 лютого 2010 року, у великій київській квартирі Аліка Канторовича гучно увімкнений телевізор безсоромно показував вранішню інавгурацію новоспеченого президента.
Сергій Коваленко із пісною фізіономією дивився то на екран, то на свого доброго приятеля Олександра, якого всі друзі називали не інакше як Алік. Та й він волів так себе іменувати.
– Ти мазохіст? – не витримав Сергій. – На фіга тобі дивитися цей маразм?
– Сірожа, – глузливо відповів Алік, трохи старший за Сергія, – ти нічого не зрозумів. Усе змінилося. До влади прийшли конкретні пацани, братва, бандити, коли говорити прямо. Утім, на відміну від мільйонів ідіотів, які обрали цього персонажа на царство і які тепер сидітимуть на жопі рівно й не сіпатимуться, для людей розумних, як це не парадоксально, відкривається вікно можливостей.
– Тобто – для тебе, хочеш сказати? – іронічно вставив Сергій.
– Ну окей, для мене. Але відтак і для тебе, бо ти непоганий хлоп, чи як там у вас кажуть.
– Алік, а чому ти говориш українською лише при нагоді, ну от зі мною, скажімо, чи з кількома іншими… з деякими художниками, наприклад. У тебе ж чудова мова…
– Слухай, Сергію, – посумнішав Алік. – Мені з моїм єврейством геморою вистачає, а ще вплутуватись у ваші справи… Вибач, я тебе не ображаю. Тим більше… зараз донецькі таке почнуть, що всі нормальні люди бігатимуть як наскипидарені.
– А як же вікно можливостей?
– Нарешті ти починаєш ставити правильні запитання. – Алік долив віскі до скляночки Сергія й до своєї. – Будьмо!
– Нумо до справи.
– Власне. Поясню зразу ж. У мене є велике замовлення від… Ну, тобі не варто всього знати. Формую колекцію – переважно живопису, але не лише – для одного нашого олігарха. У принципі непоганий мужик. Проте смаки банальні – хоче мати збірку картин ХІХ століття і, звичайно ж, перш за все – імпресіоністів. Звісно, що я знайду й такі… Але ж то будуть, як ти розумієш, не музейного рівня картини. Не з наявним нині ринком і не з ресурсами цього дяді купувати першорядні роботи. Та чорт із ним.
Алік засміявся і хильнув бурштинової рідини зі скляночки.