Короткометражні фільми – це період, коли ти пробуєш робити те, що тобі найближче. Як такого досвіду у тебе ще недостатньо, щоб брати невідомі теми, інтерпретувати та видавати їх уже у художній формі. Я намагався іти простим шляхом та розмірковувати про теми, які мені важливі та зрозумілі, напрацьовувати певний інструментарій, який зможу потім використовувати в повнометражній формі.
Коли я знімав перший фільм "Повернутись за світанком", це був період мого життя, коли я почав замислюватися, навіщо покинув дім та поїхав навчатися в Київ і чи треба воно було взагалі. Це розуміння рідного дому та намагання знайти краще життя там, де нас немає.
В другому фільмі – "Тебе кохаю" – історія міжетнічних відносин дівчини і хлопця, батьки яких були проти їхніх стосунків. Це конфлікт досить зрозумілий у кримськотатарських реаліях. У нас досить гостро на це реагують, тому що ми досі, як нація, в стадії виживання. Оскільки нас небагато, то є великий страх асимілюватися. Він був загострений під час депортації, коли люди жили в Узбекистані. Ця певна консервація, яка відбулася в кримськотатарському суспільстві, дозволила повернутися з якоїсь синтетичності на Батьківщину через 50 років.
Третій фільм "Без тебе" – посвята моєму рідному брату, який загинув 10 років тому в автокатастрофі. У мене було бажання відсвяткувати його життя. Я розумів, що то була остання можливість щось зняти в Криму. Був уже 2015 рік. З потугами я зробив цей фільм, тому що мені хотілося якось закарбувати пам'ять про свого брата.
Багато з цих тем перейшли в повнометражний фільм. Саме тому повний метр – певний екзамен після всіх тих робіт, які я зробив за час становлення.
Коли ти тільки починаєш щось робити, особливо у кіно, важливо знайти команду, яка тобі довіряє та вірить у те, що ти твориш. Дуже важко, коли за твоїми плечима нічого немає, знайти людей, які повірять та будуть з тобою щось робити разом на безоплатній основі, вкладаючи свої час і знання. Мої родичі – це ті люди, які завжди мене підтримували і головне – завжди довіряли. Вони не ставили непотрібних запитань. Якщо я казав, що треба зробити так, то вони робили. У Києві, щоб організувати один день зйомок, треба витратити півмісяця. Коли працюєш з рідними людьми, які готові допомагати, то просто кажеш, що потрібно, і все знаходиться.
Батькі давали кошти [на короткометражні фільми Нарімана – прим.] і займалися організаційними питаннями. Батько і звук записував, і водієм був. Мати готувала їжу. Усе перемішано. Робили те, що було потрібно у той момент.
“Додому” і конфлікт поколінь
Конфлікти батьків і дітей актуальні для всього світу. Не лише в кримськотатарському суспільстві між батьками та дітьми виникають суперечки. Це нормально, коли у різних поколінь своє бачення життя, майбутнього та минулого.
Образ батька в фільмі узагальнений, але повертає до того консерватизму, про який я говорив. Патріархальне, авторитарне бачення дозволило нації вижити, можливо, агресивно ставлячись до принципових речей. Я для себе розумію і позицію батька, і позицію сина. У кожного з них свої позитивні та негативні відтінки. Так, і у малого теж вони є. Для мене це кіно якраз про відсутність хорошого та поганого, і про те, що все має право на існування. Просто не вистачає певної комунікації та можливості проговорити те, що важливо.
Протягом усієї розробки проекту я асоціював себе з Алімом, але вже після монтажу зрозумів, що насамперед схожий на Мустафу. Протягом двох років працював над одним, а виходить, що насправді над іншим. Це дозволило підкорегувати фільм та з іншого боку на нього подивитися.
Якщо б в мене були варіанти серед професійних акторів кримськотатарського походження, які володіють мовою і які підходили б під типаж, я б вибирав серед них. Мого брата ми поставили перед фактом: спочатку сказали, що треба пройти кастинг, а потім, що він буде зніматися. Теж саме стосується й ролі батька. Не так багато у нас кримськотатарських акторів, які могли б претендувати на цю роль.
Про прем’єру в Каннах
Кіно – це дуже суб'єктивне мистецтво, як і будь-яке мистецтво. Кожен для себе зчитує те, що для нього важливо, близьке, і те, що йому дозволяють його загальні знання. Багато людей не розуміють бекграунду, що відбувається у нас в Україні – яка війна і з ким. Історія відносин батька і сина досить універсальна. Саме це дозволило людям з різних куточків світу підключитися до неї та пройти її разом з героями. Для когось це стало емоційним досвідом, а для когось ні. Усе індивідуально.
“Оскарівська” кампанія
В Американській кіноакадемії 9 тисяч членів, з них 300 відповідають за міжнародну номінацію. На першому етапі вони повинні подивитися від 15 до 20 фільмів, за які голосують. Це переважно люди похилого віку, тому що тільки в них є стільки часу дивитися все це кіно. Наша задача – привернути їхню увагу, що дуже важко. По-перше, ніхто не знає, хто ці люди та які саме фільми вони дивляться. Це закрита інформація. Ти працюєш над тим, щоб з'явився певний дискурс про твій фільм. Для цього потрібно залучати міжнародну пресу, робити презентації в Штатах, покази для членів Кіноакадемії. Найважче, аби люди просто дізналися про твоє кіно.
Ми влаштовували неофіційні покази. Був також закритий офіційний показ, на який не запрошують ані режисера, ані продюсера, тому вони не знають, хто саме дивиться фільм і як голосують. Дуже складна схема.
Українське кіно і глядачі
Кінофестивалі – це певна репутація, інвестиції. У мене немає якихось можливостей, великої промокампанії. Наше кіно не є таким, яке можна рекламувати на бордах у метро чи у мобільних додатках. Тому ми намагаємося просувати фільм за допомогою авторитетної професійної публіки. Потрапити у Канни, отримати нагороду чи увійти в лонглісти Європейської або Американської академій – це все інвестування у те, щоб люди просто дізналися про твоє кіно.
У нас культури перегляду немає як такої. Рівень розуміння різних кіномов, відкритості до різного кіно дуже малий. Але щороку кількість людей, які дивляться не тільки голлівудський мейнстрім, все ж таки збільшується. Усюди в світі подібне кіно [як “Додому”] не збирає мільйонну аудиторію.
Ніхто не відкриває сайт Кінотеатр.ua із запитом дізнатись, хто ж у нас сьогодні молодий український режисер. Обирають конкретний фільм. Тобто бачать "Додому" – ага, там кримський татарин – не підходить; “Заборонений” про Василя Стуса – плюс. Хтось читає кінокритику, хтось від когось почув, дізнався про Канни. Хтось у принципі не дивиться українське кіно. Але 10 років тому відсоток українського кіно в кінотеатрах дорівнював нулю. Просто нулю. Вихід українського фільму і прокат у кінотеатрі був величезною перемогою. Про це робили сюжети на ТВ, купу інтерв'ю записували, незважаючи навіть на якість кіно.
Минуло 10 років. Вихід українського фільму в кінотеатрах став звичайною справою. Уже аналізують, що краще, що гірше. З'явився дискурс з приводу фільмів. 2018 року 9% глядачів пішли саме на українське кіно. Це великий прогрес.
До 2014 року російський контент займав 15% українського ринку. Зараз його немає. Українська кінематографія нарешті починає займати свою нішу, тому що до цього російське кіно вважалося національним. Тепер це змінюється. За системної підтримки держави ми дійдемо до 15%, а потім виникне велике питання, що робити далі. Тому що вже є певна криза росту.
Чому українське кіно не окуповується
Потрібно багато коштів, щоб зробити кіно. Кінотеатральний ринок у нас не такий вже великий, щоб мати можливість повернути кошти. Останній “Джокер” зібрав мільйон глядачів в українському прокаті. Це багато. Але чи окуповують ці мільйони українських глядачів “Джокера”? Ні. “Джокера” окуповують покази у всьому світі.
Нам не вистачає нашого ринку. Можна порівняти з економікою. Чому ми не зростаємо на 10-15% ВВП щорічно? Тому що це неможливо. Для країн, які розвиваються, 3-5% ВВП – це дуже успішна економіка. Якщо хтось обіцяє 15% щорічно, то він обманює. Це неможливо.
Культурна політика за Зеленського
Є бажання і є певні гасла. Міністерство культури, молоді та спорту презентувало аналіз кіноіндустрії за останні п’ять років. Це було не про смисли, а про абсолютні цифри. Нам показали, що українське кіно не окуповується. Я завжди вважав, що держава – це інструмент, який повинен покращувати життя громадян в Україні, а не заробляти гроші. У кіно неможливо робити висновки за тим, що фільм коштує мільйон доларів, а зібрав 100 тисяч.
Я нічого не почув [від міністерства] про саморозвиток. Потрібно створювати конкуренцію? Так. Потрібно відстоювати проекти, які нерентабельні? Так. Але не потрібно віддавати перевагу лише тим, хто заробляє більше коштів. Кожен проект індивідуальний. Ніхто не може гарантувати ні великих зборів, ні Каннські кінофестивалі, бо мають значення дуже багато факторів. Якщо хтось прийде та скаже: “Дайте мені 10 мільйонів гривень чи доларів, я вам зніму фільм та виграю “Оскар”, він бреше. Може, він щиро в це вірить, але він бреше.
Показуючи абсолютні цифри, вони кажуть, що “Film.ua” та “Квартал 95” вміють робити кіно. Але у нас є independent, інді-кінематограф, який не має виходів на ТБ чи серйозного просування в медіа, не має бюджетів на промо, тому заробляє виключно на самому кіно. “Квартал 95” – це холдинг, який існує 15 років. Якщо я зараз зніму фільм за сценарієм “Кварталу”, але без їхніх акторів чи бренду, то не факт, що він збере ті кошти, які збере з їхньою плашкою. Ці бренди треба створювати. Так. Але не варто все зводити до цього. Треба давати кінематографу можливість розвитку. Якщо ти зробив погане кіно, ти повинен за це відповідати. Але, по-перше, дайте можливість його зняти.
Той факт, що “Квартал” вийшов з телевізору, додає впізнаваності його фільмам. Глядачі розуміють, що вони вже бачили цей контент багато разів і йдуть на те, що вже очікують. Вони знають Володимира Зеленського, Надю Дорофєєву та розуміють, про що буде кіно. Коли вони бачать фільм "Додому" кримськотатарською мовою, їм дуже важко пояснити, що це таке. Дуже важко. Ми докладали багато зусиль, щоб просто пояснити, що це за кіно. “Кварталу” не потрібно пояснювати. Навіть фільми "Крути" або "Іловайськ" зрозумілі для людей. Вони бачать назву та розуміють, про що це.
Життя в Криму і “на материку”
Не потрібно думати, як там. Треба думати, що тут в нас є і як ми можемо їм (тим, хто лишився на півострові – прим.) допомогти, щоб вони все-таки залишалися в українському контексті. Якщо ти дійсно піклуєшся про цих людей, то повинен робити все, щоб їм хоча б тут було комфортно. З цим у нас проблеми. І мені важливіше, що відбувається тут, аніж те, що відбувається там.
Мій двоюрідний брат нещодавно уперше за період окупації приїхав до мене в Київ. Йому вже виповнилося 25, і в нього немає фотографії в паспорті. Він прострочив період, коли міг її вклеїти. І що відбувається? Ми приходимо до ДМС, а йому кажуть: “Згідно з новими правилами, треба робити ID-картку. У вас є закордонний паспорт або водійські права?”. Він відповідає, що немає. У ДМС говорять: “Тоді ми не можемо довести, що ви громадянин України”. У нього навіть не прийняли документи. Він залишився з недійсним паспортом на руках. Йому навіть не видали документ, щоб він міг повернутися до Криму.
Який алгоритм доведення того, що ти громадянин України? Тобто паспорт нічого не доводить в цій країні? Вони сказали, що не мають баз. Це не повинно турбувати людей, які приїжджають. У них немає умов для життя тут.
Мій брат не хоче приїжджати більше. Він відмовляється від українського громадянства, тому що навіщо воно йому потрібно? Запитує: “Може, мене потім назад не пустять?”. І йому ніхто нічого не пояснює.
Це проблема нашого суспільства. Ми думаємо, що там щось відбувається погане, замість того, щоб запитувати себе: “А що зробили тут, щоб відбувалося добре?”.