Звукорежисеру-фрілансеру та музиканту Вадиму пропонують роботу – запис звуків українських тварин для канадської компанії, яка робить християнські відеоігри. Нова гра буде присвячена потопу та ковчегу Ноя, й саме для цього знадобилися голоси тварин. Священний Грааль місії Вадиму – пісня «крижня метушливого», рідкісного виду качки, який живе у єдиному озері на кордоні Румунії та України. Саме цим зумовлена подорож головного героя з Києва до Ужгорода, де живе його родина, а потім – разом із матір’ю – по Закарпаттю до завітної цілі.
Фільм Лукіча – це комедія-подорож, яку можна віднести до помітного останнім часом тренду. Його минулорічні представники – фільм Лулу Ван «Прощання» та скромна фестивальна комедія Take Me Somewhere Nice Ени Сендіаревич. Це стрічки часів новітнього великого переселення народів, присвячені поверненню на історичну батьківщину людей, які мають вже нову ідентичність. У фільмі Ван героїня, яка є типовою мешканкою Нью-Йорка, повертається до Китаю, який залишила дитиною. У Take Me Somewhere Nice нідерландка їде до Боснії, звідки вона родом та де мешкають її родичі. Хоча це здається типовими історіями про знаходження коренів та місця сили, яких було завжди багато в кіно, вони такими не є. Це історії радше про прийняття, аніж про переоцінку цінностей.
«Мої думки тихі» – різновид саме такого кіно, з поправкою на те, у нас подорож між різними ідентичностями може бути реалізована у межах країни. Фільм Лукіча апелює перш за все до глядачів, фрустрація яких українською реальністю знаходить вихід у вигляді розпачу, ярості, непозбувної бентеги або просто ховається за іронією. «Мої думки тихі» – подорож абсурдною Україною із сюрреалістичними вторгненнями у її реальність західної поп-культури та споживчих стандартів з іншої реальності. І це перша українська комедія такого типу.
Це не сатира та і не висміювання за допомогою гротеску. Це антропологія дивного, як ще одна українська стрічка останнього року – «Божественні» Романа Бордуна – авторські щоденникові замальовки, в яких типове та знайоме виглядало як чудернацьке. Фільми Бордуна та Лукіча об’єднує ще одна важлива риса – в них герої залишаються собою після зіштовхнення з реальністю. Ми всі пам’ятаємо, чим закінчується протистояння героя та реальності у новому українському кіно – середовище поглинає героя («Вулкан»). У «Мої думки тихі» – ні. Мабуть, це одна з найважливіших причин, чому це кіно зваблює глядача симпатизувати йому.
Як би дивно це не звучало, але у «Божественних» та «Мої думки тихі» є ще одна спільна риса. Їхні герої – це відсутні людські істоти. У Бордуна це виглядає природно, бо його герой – це є режисер, який залишається за кадром. У «Мої думки тихі» головний герой – також режисер, але він відряджає у кадр персонажа на ім’я Вадим, який скидається класичним комічним героєм на зразок месьє Юло у фільмах Жака Таті. Подібні герої не проходять внутрішньої трансформації під час фільмів. Лукіч змушує героя вступати у комунікацію із мамою, але динаміка у цій комунікації йде лише з боку героїні Ірми Вітовської. Режисер знімає сцену із фінальною трансформацією героя, але вона не сприймається як справжня, а здається просто даниною стереотипу подорожного кіно, де подорож є інструментом внутрішньої трансформації героя. Через цю трансформацію подорожні комедії обертаються на драми. І саме тому «Мої думки тихі» заповнює жартами навіть не придатні для того сцени, бо його герой – не придатний до змін моноліт.
Але цей герой розміщений у кіногенічному середовищі. Перш за все тому, що «Мої думки тихі» приділяє увагу майже кожному епізоду та намагається знайти гумор у мізансцені, ситуації, підборі слів, чому завгодно. Його можна навіть назвати першим українським фільмом, в якому є культура set piece американського кіно – набагато ретельніше, ніж зазвичай, знятих сцен. В американскому кіно такі сцени іноді є найвищою точкою смислів, образів та емоційного заряду, як сцена прориву нафти у «Нафті» Пола Томаса Андерсона. Іноді вони є ключовими у трансформації героя, як сцена вбивства на пероні у нещодавньому «Джокері». Їх найпростіший та найдекоративніший різновид – музичні сцени із слоу-мо – типовий саме для комедій. Наприклад, сцена з гігантською пляшкою та жінкою-полісменом (серед безлічі інших) у «Де б ти не був» Паоло Соррентіно – фільмі, який, здається, безпосередньо чи опосередковано дуже вплинув на дебют Лукіча.
В тому, що можна назвати режисерським поглядом, а не просто фіксацією реальності будь-якими методами, у «Мої думки тихі» є лише один серйозний український конкурент у наших комедіях. Це «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової, в якому час від часу можна було побачити те, що весь світ називає режисурою.
Але багато у чому фільм Лукіча все ж таки залишається колекцією кіноскетчів різної ступені надуманості. Серед них є класні та режисерські, є незрозуміло-ніякові, але об’єднатися разом у єдину історію вони не мають змоги. Надмірна скетчевість робить з фільму стендап-подорож Україною, яка руйнує саму оповідь.
Бо «Мої думки тихі» насправді не шукає гумор в героях, а вичавлює його з героїв та ситуацій. Це дуже зручно – мати замість героїв набір тюбиків. Цілісність у фільмі можна знайти хіба що у його серці – стосунках Вадима із матір’ю, в сценах з якою деколи з’являється життя. Можливо, це відбувається завдяки Ірмі Вітовській, яка в українському кіно виглядає подарунком з іншої планети. Але зводити все тільки до неї було б теж несправедливо, бо хвилин двадцять фільму вдається все ж таки бути чесним і цілісним.
«Мої думки тихі» є справді українською комедією для глядача, якого досі не влаштовували популярні в широкому прокаті комедії. Цей фільм зняв талановитий автор, який бачить багато дотепного та вміє це показати. Цей фільм подобається, бо пропонує якщо не вихід, то хоч спосіб знайти хоч щось позитивне у тому, що відбувається з героями. Але є питання, чи це гарні новини. Бо «Мої думки тихі» – і є той самий крижень, що його шукає герой. Привабливе та добре зроблене кіношахрайство.