Як історик, я достатньо добре знаю контекст і перебіг подій, щоб безпроблемно доштукувати собі усі ланки, яких може забракнути. Біда в тому, що я і мої колеги — не єдина аудиторія фільму, який задуманий як масовий блокбастер. Тому основна маса глядачів може мати після фільму завихрення в мізках.
Але не це найбільша проблема стрічки — зрештою, цілком можна припускати, що для частини глядачів “хаотичність” фільму стане приводом розібратися у тому, що ж, власне, відбулося на станції Крути у січні 1918 року. Найбільша її біда рівномірно розкинута по всій його тривалості, разом з помилками у “матчасті”, уже переліченими вужчими фахівцями.
На самому початку “Крут” Михайло Грушевський говорить про “толерантність”. Коли, у 1918 році? Факт, українські соціалісти були прихильниками миру без анексій та контрибуцій і всезагальної “революційної демократії”, що у принципі виглядало недоречним на фоні незакінченої Першої Світової та війни з більшовиками, яка розгорялася, але про толерантність вони не говорили — надто у сучасних сенсах.
Панна Софія, вона ж — мрія обох братів-суперників. Невже творці фільму не могли прочитати хоч якихось спогадів жінки з “доброго товариства” того часу, щоб уявляти собі манеру поведінки такої панни того часу? Почати з того, що нормою для молоді — а йдеться про діалог між сином генерала і дівчиною з хорошої сім’ї — було “Ви” і через звертання ”пан” чи “панночка”. Зачіска Софії у останньому епізоді — не могла дівчина чи жінка у ті часи вийти з дому без акуратної зачіски і капелюшка. Надто взимку. Розпущене волосся у кучері тоді було неприйнятним у принципі. Розмова Софії з матір’ю більше нагадує стиль спілкування сучасної дівчинки-підлітка з батьками, але не майже дорослої панни з 1918 року. Одна тільки деталь — у ті часи до батьків було прийнято звертатися на “Ви”. Та й не тільки до батьків — ритуали підкресленої ввічливості були нормою у середніх та вищих суспільних стратах.
Змушена пожаліти навіть Муравйова — все ж таки в очах колишнього офіцера царської армії набагато природніше звучало б “Уничтожить!’ а не чекістсько-сленгове “Ликвидировать!”.
Увесь цей — і далеко не повний — перелік ілюструє найбільшу проблему фільму. У цьому творчому безладі абсолютно незрозуміла “система координат”. За чим можна упізнати, що йдеться про 1918 рік? Що йдеться у конкретному разі про українців? Чи про більшовиків? Чи про небільшовицьких росіян? Правила ввічливості і загалом манера поведінки та висловлюватися — це не тільки про точність, як таку. Це про певне маркування соціальної приналежності.
Апофеоз “невпізнавальності” українців у фільмі про українську військову історію — образ генерала Савицького. У якийсь момент — круте невисоке чоло, зачіска з начосом над лобом, вуса. “Та це ж Сталін” — від такого відкриття я застигла з розкритим ротом у темноті залу. Одній моїй знайомій у генералі Савицькому привидівся Пілсудський.
Вибачте, панове, але коли свої генерали нагадують чужих авторитарних лідерів — це, делікатно кажучи, не дуже гаразд. З одної простої причини — своє має бути несхоже на чуже. Своє має бути таке “своє”, щоб будь-хто, від бомжа до Президента ідентифіковував його як українське на автоматі. Щоб не збивалася і не могла збитися система “свій-чужий”. Завдання якісного популярного продукту, крім усього іншого — формувати стереотипні образи. Матеріал для ідентифікації нефахівцем. Кажучи по-вченому, задавати рівень культурної ідентифікації.
Загал знає з фільму “Вогнем і мечем” про те, що поляки — це шляхта і “крилаті гусари”, які рубаються на шаблях і ходять у кунтушах; з “Анжеліки”, що Франція — це Версаль, вишукані придворні, барокові сукні і “Король-Сонце”; з фільму “Патріот” — що США — це колоністи, які готові боронити свою землю до останку. Знають, що з Німеччина — це не тільки Гітлер (вітання радянській кіноіндустрії!), а й Лютер та ряд блискучих науковців, які ходять у строгі шпилясті собори, живуть у фахверкових будиночках та пишуть готичним шрифтом. Знають, що Італія — це собори та палаци епохи Відродження, античні статуї, люди, які їдять маслини та піццу і запивають це все вином.
Навіть така річ, як стиль ручного письма, і та має свої “національне забарвлення”. Усі знають про готичне письмо і стабільно асоціюють його з Німеччиною. Значно менше знають про французьку “кароліну” - але чомусь округле акуратне письмо асоціюється з Францією. Так, як руни — зі Скандинавією. А при згадці про Давній Рим ми, крім усього іншого, згадаємо і “квадратні” латинські літери.
Найвідомішим випадком, коли кіноіндустрія допомогла національній самоідентифікації чи то її сплеску — “Хоробре серце”. Мало того, що після того увесь світ довідався, що Шотландія — це клітчаста тканина, волинки, Уоллес і боротьба проти англійців, то ще у самому Сполученому Королівстві демонстрація картини вилилася у сплеск патріотичних почуттів. Приклад “Хороброго серця” як демонстрації формування та підтримування національної ідентичності, навіть дочекався окремого дослідження — монографії Тіма Едензора, наприклад.
Що можна у контексті розглянутої вище логіки сказати про українців з фільму “Крути”? Що, навіть їдучи на битву, вони співають російські романси (і це ми згадуємо, що той, що прозвучав у фільмі, був написаний на початку 1930-х років?) Слабо віриться, щоб хлопці з українських родин того часу не знали жодної козацької пісні. А за таких обставин можна було б і стрілецькі пісні застосувати.
Що в українців військові командири виглядають як середньостатичні авторитарні лідери. Ну гаразд, у армії в принципі ціниться жорстка ієрархія зверху вниз, але цим військова субкультура у принципі не вичерпується.Тим більше, у випадку української військової історії матеріалу для малювання образів вистачає. Ті ж елементи козацького одягу у військах УНР, різного роду значки і кокарди, факт, що багато хто з масиву солдатів та офіцерів Армії УНР міг похвалитися козацькими предками — вистачило б просто згадок у репліках про таке родичання, і це вже справило б ефект.
Далі: 1918 рік — це епоха, коли особиста холодна зброя як обов’язковий елемент озброєння ще цілком в ходу. У спогадах того часу море алюзій до шабель, як свідчення спадкоємності козацької традиції. Зрештою, навіть самі колишні солдати та офіцери Армії УНР називали свої спогади, наприклад, “Спомини запорожця”, як Никифор Авраменко, чи “Літа козакування”, як Валентин Сім’янців.
Тим часом, таке враження, що козацтво у фільмі фігурує тільки у застільній сцені і розмові про козацькі застільні традиції. А тим часом історію двох братів, один з яких виявляється зрадником, можна було б розгорнути до шекспірівської висоти — якщо знати про трактування зради у козацькій культурі. Зрадників за козацьким звичаєм закопували живими в землю. Народна традиція зберегла великий пласт легенд з лейтмотивом покари за зраду — одна з них стосується Гната Галагана, який у 1709 році показав московському війську таємний хід до Січі, що неабияк допомогло полковнику Яковлєву виконати завдання Пьотра Пєрвого. За народним переказом, цей рід переслідували несподівані та ранні смерті, а сьоме покоління після зрадника стало і останнім. Що заважало обіграти момент кари і спокути у контексті козацького походження роду обох братів? Тим більше, що момент самопожертви як викупу за зраду, яку вчинив родич (нагадаємо, що, за народним повір’ям, за зраду карається весь рід, якщо тільки вину не спокутує хтось добровільно) маємо готовий — це участь у бою під Крутами молодшого брата.
Коли культурний пласт, який дуже символічно відгукнувся у тій епосі і загалом став одною з підвалин національної ідентичності, зводиться виключно до гастрономії, це видається діагнозом. Залишається задати запитання: звідки така глухота?
Це не просто глухота. Це симптом і навіть не невмілості чи неуваги. Це щось значно гірше — це обмовка за Фрейдом у контексті постколоніалізму. Це прояв інерції, що лідер має бути обов’язково з чуприною начосом, як в Сталіна, кущастими бровами, як у Брежнєва, не вилазити з військового строю, як нацисти, мати вуса, як у Пілсудського... Але. Усі перелічені фігури — позитивні чи негативні — чужі. Неукраїнські. “Крути” були чудовою нагодою показати цілий ряд українських антропологічних типажів. Чудовою — і не менш чудово змарнованою.
Якщо б шанс на виразне проведення у фільмі української системи координат реалізувався, то й Муравйов виглядав би не настільки неприродньо у загальній канві. Наркотичний шал головного ворога асоціюється не з “юродивістю” української культури чи “насланням”, а радше зі “спліном”, контркультурою, яка на персональному рівні виливається у самодеструкцію через вживання збуджуючих речовин та антисоціальну поведінку. Чудова алюзія до того, чим був більшовизм на рівні людських відносин і суспільних структур. Чудова — але “німа”, бо ж бракує тла для правильного відчитання.
Тут звертає на себе увагу факт, що раніше режисер фільму займався популярними серіальними проектами. Хоч не належить до доброго тону обсмоктувати факти біографії у контексті того, чим людина займається професійно, але фаховий досвід накладає на людину свій відбиток. І тут доводиться зробити невеселий і якоюсь мірою банальний висновок — українська масова культура значною мірою не українська. Не тому що вона російська чи пострадянська, а тому, що вона безлика. Це вінегрет. Вінегрет з елементів різних країн і епох, різних культурних шарів, скомпонованих за принципом “щоб покрасівше було”.
А тим часом є речі, які мусять бути відомі усьому суспільству. Особливо на масовому рівні. Мусять бути впізнавані з першого разу, автоматично. І архіважливу роль у цьому відіграє масова культура. Більшість тих, хто ходить у кіно, не читає монографій і слабо пам’ятає шкільну програму з історії. Тому впізнаваний “свій” образ на масовому рівні — це питання національної безпеки і маркер приналежності до умовних “своїх”. Чого, здається, переважна більшість причетних до безпосереднього виробництва масового українського історичного кіно, досі ще не зрозуміла.