Музеї — місце, де можна шукати відповіді на ці питання. Клочко також звернулася до музейних “шедеврів”, і на початку, за її словами, ці роботи здалися їй “сиротками”, які висять на стінах, і про які не так багато інформації. Може, це враження хибне, але останніми роками прагнення дізнатися, що відбувалося в українському мистецтві, стало більшим. І не тільки у тих, хто “вариться” у мистецтві як у своєму соку, але й у тих, хто заходить до музею набагато рідше й проводить там менше часу.
Часто перепоною між музеєм та глядачем є відсутність інформації, або сором’язливість, коли глядачеві хочеться поставити питання щодо тієї чи іншої роботи. Книжка Діани Клочко — це своєрідний альтернативний гід українськими музеями та роботами, який популяризує та пояснює українське мистецтво, а також його положення у музейній справі. Обравши популярний жанр есею, авторка розповідає про мистецькі твори різних епох, починаючи з української ікони, зокрема “Святі Сергій і Вакх” (VII ст.) з Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, та завершуючи “Чаклункою” Георгія Якутовича (1990 р.) з приватної колекції Павла Гудімова.
Як пояснила сама Діана Клочко, книжка починалася з 50 робіт, про які хотілося написати і пояснити самій собі, чому ці твори варті уваги. Згодом цей перелік трансформувався, і у книжку увійшло загалом 46 есеїв про 65 робіт – як з музейних колекцій, так і з приватних збірок.
В анотації зазначено, що книжка описує роботи, які раніше не вважались “канонічними” або “вартими уваги” з різних причин. І дійсно, вибір авторки не є тривіальним — поміж відомих робіт розміщені історії про менш знані шедеври. У книзі вони розказані не лінійно, а за темами та поділені на блоки/розділи: Згадати міф; Серед своїх; Французький слід; Візіонери ідей; Тонкий штрих. Серед згаданих імен авторів — Марія Башкірцева, Олександр Богомазов, Михайло Врубель, Юрій Єгоров, Василь Єрмілов, Борис Косарєв, Федір Кричевський, Віктор Пальмов, Анатоль Петрицький, Ілля Рєпін, Тарас Шевченко, Тетяна Яблонська та інші.
Деякі автори представлені кількома роботами. Такі тематичні блоки показують “кураторський погляд” Клочко, її бажання систематизувати інформацію більш комфортно для читача, аби той не загубився серед переліку назв. Крім того, деякі твори утворюють між собою рими. Такими римами, наприклад, стали автопортрети Федора Кричевського та Тетяни Яблонської. Обидві картини належать Національному художньому музею України.
Автопортрет Кричевського створено між 1926-1932 роками, автопортрет Яблонської — у 1946-му, за декілька років до її відомої картини “Хліб” (1949). Ці портрети — вчителя та учениці. Кричевський — співзасновник академії (нині — НАОМА), ректор, викладач, після війни переїхав до Ірпеня, у якому він жив в останні роки свого життя, коли його позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв. Яблонська єдина, хто приїжджав до майстра у навідував художника у складні часи. Та й її мистецька історія теж не легка. При житті вона стикалася з перепонами та складнощами. Зокрема, її картину “Життя триває” зняли з виставки “за ідеологічно невірний підхід” та на деякий час зняли з усіх посад.
Або ж інша пара — “Портрет дочки” Олександра Богомазова (1928 р.) та “Батьківство” Зої Лерман (1965 р.). Якщо перша картина — це портрет дочки очима батька-художника, то друга — це погляд художниці-матері на чоловічу любов до своєї дитини. Сьогодні у часи дискусій про роль батька, його можливість та право на декретну відпустку ця ніжна та тонка робота як ніколи стає актуальною.
Працюючи з архівом та з роботами сучасного мистецтва, я стикаюся з браком технічної інформації щодо робіт, детального мистецького контексту створення, додаткових даних. Зокрема, це стосується мистецтва 1990-х, коли був брак документації та не велось необхідне архівування. А скажімо, державні архіви такою інформацію теж не володіють. Проте, у своїй книзі Клочко у першу чергу звертається до музейної та експозиційної історії цих щедеврів. Як зауважила авторка, при підготовці книжки їй бракувало не знань, а елементарних відомостей про ту чи іншу роботу: коли вона надійшла до музею, чи була в постійній експозиції, як її реставрували та інше. Здебільшого, такі відомості надавалися, але часто вони не містили повної інформації, або ж факти були досить розмиті.
У своїй книзі Діана Клочко нанизує інтерпретації та асоціації, як коралі на намисто. Символічне окреме місце у книзі відведено Скіфській пекторалі, історію про яку авторка наводить у передмові. Її образ як графічний елемент відтворено у дизайні обкладинки та розділів.
Чи про все написала Клочко, чи всі шедеври згадала? Кажучи про українські “шедеври” здається, що їх може бути мало. Що вони можуть бути вписаними у невеличку книжку та й на тому все. Але книжка Клочко зовсім не про розподіл на більш та менш хороші твори. Пошук, чи то історичне чи мистецтвознавче дослідження — це завжди різома, яка все більше розростається та перетворюється на велику мережу логічних та інтуїтивних зв’язків, оприявлених та загадкових історій. А тому у таких книгах ніколи не може бути представлене “виключно все”, універсальне знання, яке дасть ключик до розуміння всього українського мистецтва. Та й сама Клочко зізналася, що не змогла написати про все, що хотіла, але й разом з тим вона включила в книгу те, що виникло в ході піврічної роботи над нею.
У своїй книзі авторка ніби “висмикує” з тихих спокійних музейних стін роботи українських авторів та розміщує їх на окремих сторінках, акцентуючи увагу на тій чи іншій картині чи творі мистецтва.
Книжка Клочко дійсно схожа на путівник українськими музеями, який пропонує авторський погляд на прочитання робіт. І ця суб’єктивність дійсно виправдана та підкреслена у кожному тексті, де між рядками читається присутність авторки як провідника. Але цей путівник пропонує поглянути не тільки на українських авторів з іншої сторони, але й на українські музеї загалом, їхні колекції та експонування робіт, їхню відкритість до мистецтвознавців та (чи) авторів книг. Тому з цією книжкою варто ходити до музею, як з подругою, яка може вам розповісти невеликі секрети про українські шедеври.