У дебютних стрічок іноді буває репутація занадто амбітних, ніби їх автори хочуть розповісти про все одразу та вирішити всі проблеми світу водночас. Саме такі стрічки опиняються у полі зору фестивалів, глядачів та спричиняють цю оптичну оману стосовно перших фільмів. Більшість дебютів натомість – це зовсім не “Донні Дарко” й ніяким чином не “громадяни Кейни”. Звичайний дебют, який починає свої оберти у фестивальних колах, – це скромна робота, в якій художні та технічні аспекти нечасто бувають на однаково високому рівні.
"Дикий" Камійя Відаль-Наке, який отримав Гран-прі фестивалю, розповідає про 22-річного Лео, який палить свічку з обох боків та не хоче нічого міняти. Йому подобається жити фактично на вулиці, продавати та роздавати себе всім навкруги – тим хто заплатить та ні. Ця робота у жанрі натуралістичного репортажу, насправді, є вже третьою ітерацією "диких" героїв, народжених сучасною цивілізацією. Перші "дикі" бешкетники, асоціальні злочинці та покидьки з’явилися у французькому кіно ще за часів «Нової хвилі».
Напевно, Жан-Поль Бельмондо у годарівському “На останньому подиху” був першим з них. Ці герої були симпатичні глядачеві, тому що вони не йшли на компроміс із зіпсутим сучасним світом, сповненим лицемірства. Але "Дикий" – дитина другої хвилі дикунів у французькому кіно, а саме героїв режисерів Cinéma du look Жана-Жака Бенекса та особливо Леоса Каракса. Звісно, у стрічці Відаля-Наке вже відсутній той самий “look”, а за хаотичною енергією фільму, яка хоче здаватися спонтанною та природною, визирає чітка структура.
Насамперед цю цікаву у багатьох вимірах роботу визначає декоративність створеного світу та герою, якого стрічка романтизує вже, здається, просто так. Якщо ще Каракс використовував своїх «дикунів» задля історій про любов, що ранить, привласнює та перетворюється на чудовисько, то Відаль-Наке використовує бруд клоаки, у якій існували герої "Коханців Нового Мосту", щоб написати ним на стіні щось на зразок гламурного віршика, який понад усе славить чуттєвий досвід.
Південнокорейський "Колібрі" режисерки Кім Бо-ра, який отримав нагороду як найкращий фільм повнометражної програми, – майже повна протилежність "Дикого". Це тиха, стримана, нюансована історія декількох тижнів із життя 14-річної дівчини у Сеулі у 1994 році, яка за декілька тижнів знаходить та втрачає друзів, зустрічає близьку собі людину, отримує перше нагадування від вічності, що можна померти в будь-який момент, та переживає втрату.
Хоча це не зріла робота та досить типова для дебютів історія дорослішання, "Колібрі" – досить майстерний фільм. У нього є сюжет та все, що потрібно, щоб зватися історією, втім, його найбільш цікаво розглядати як створення різноманітних середовищ (родина, школа), у яких розміщується героїня, у якої життєвих сил та витривалості поки що майже як у колібрі. Але саме тому вона може бути дзеркалом, у якому одразу відображаються соціальні паттерни в країні, яка робить перші кроки як демократичне суспільство.
Грузинський "Сусіди" (спеціальний диплом журі) – несмішний анекдот із центру Тбілісі, який розповідає, як до мешканців старої будівлі приходять інвестори та пропонують викупити квартиру кожного, щоб побудувати тут новий будинок. Зрозуміло, що знаходиться єдиний, кого не влаштовує ціна, тому наступні тижні у внутрішньому дворі дому, звідки фільм жодного разу не виходить, буде досить неспокійно.
Подальша ескалація напруги та нарешті нерівна війна Гії із мешканцями дому – насправді, є війною між теперішнім та примарами минулого, і реальність цієї війни, напевно, схожа у більшості пострадянських країнах. Режисер та сценарист фільму Ґіґіша Абашидзе досить прозорий у своїх етичних вподобаннях, але остаточної моральної переваги не надає жодній сторін, створюючи, скоріше, побутову трагікомедію про прорву між поколіннями та їх небажання вести діалог поміж собою. Головна чеснота «Сусідів» - сценарій, впевнено перенесений на екран за допомогою цілої низки відомих грузинських акторів, які із великим задоволенням розігрують цю історію у регістрах від фарсу до драми та сприймаються природно навіть у гротескних сценарних перебільшеннях. Втім, стрічка Абашидше могла б піти далі за матеріалом та бути хоч трохи креативнішою та менш візуально статичною.
Ще один володар спеціального диплому журі – стрічка з Ізраїлю "Наступного дня як мене не стане" Німрода Ельдара. Вона розповідає про відносини батька та 17-річної доньки, яка одного дня (однієї ночі, якщо бути точним) намагається покінчити собою.
У фільмі перш за все приваблює антропоцентризм, який не фіксується на одному герої. Він існує десь поміж головними героями, вивчаючи зв’язок між батьком та донькою, який майже ніколи не зникає, але й не стає очевидним настільки, щоб бути вираженим у словах. Хоч батько - із глибин свого нерозуміння того, що коїться, - намагається майже наосліп віднайти заново той зв’язок та коїть зрозумілі лише йому банальності, це не призводить до голлівудського катарсису – тільки до гепі-енду у реальності, де діалогу та порозуміння немає. Хоча "Наступного дня як мене не стане" – досить посередня робота, вона чи не найбільш точно відображає тему половини робіт у повнометражному конкурсі цього року: їх герої відчайдушно шукають зв’язок з іншою людською істотою та любов, але чи можуть вони самі, занурені у страждання своєї суб’єктності, дати те, чого шукають у інших, – велике питання.
Бразильська стрічка “Грета” Армандо Праси найбільше запам’ятовується кольоровими рішеннями, відчайдушною сміливістю виконавця головної ролі та музичним номером у гей-барі, знятим одним кадром. Це історія про 70-річного санітара у лікарні, який допомагає втекти з-під варти чоловіку, щоб звільнити місце для подруги, яка вмирає від хронічної хвороби нирок; привозить його додому, виліковує від поранення та потім не може та й не має бажання його вигнати. Логічно вважати латиноамериканське кіно взірцями антропологізму та тілесності – це досить оманливий стереотип; але не в цьому випадку. Це історія тілесних взаємодій між людьми, у яких є дивні фетіши, жорстокість та об’єктивізація, але герої, перш за все головний, шукають у них ліки від самотності. Цей фільм перевантажено чуттєвим, тілесним та емоційним ексгібіціонізмом, але попри нього та сценарні незрозумілості він все ж таки спромогається справити враження та залишитись у пам’яті.
Німецька “Руйнівниця системи” Нори Фінгшайдт – майже повна протилежність останнього. Замість декадентського кемпового світу “Грети” ця стрічка пропонує потужну двогодинну істерику, яка проходить переважно у дитячих притулках. Дев’ятирічна Бенні - проблемна дитина та, як це називається у Німеччині, – руйнівниця системи. Тобто вона саме та дитина, яку вся створена в країні система захисту та забезпечення дітей без батьків постійно викидає.
Ця психотична дівчинка, від якої фактично відмовилася мати, ламає кожне коло цієї системи та не вписується в жодний притулок, стаючи загрозою для інших. Хоча Гелена Зенгель у головній ролі – це, мабуть, найпотужніша та найбільш вражаюча роль з усіх фільмів фестивалю, сама стрічка таких епітетів не заслуговує. “Руйнівниця системи” могла б бути гарною статтею у журналі психологічних штудій чи цікавим есе у соціально-політичному журналі. У якості фільму – це не більш, ніж робота соціального працівника, який дуже прискіпливо поставився до відтворення феномену. який впав йому в око. Можливо, його виправдовує тільки те, що таким чином дійсно можна звернути увагу більш широких верств суспільства на ту чи іншу проблему.
Наостанок хотілося б сказати про фільм, який отримав чи не найгіршу оцінку критиків на фестивалі, однак одну з найкращих у глядацькому голосуванні. Стрічка "Юля" американської режисерки українського походження Роксі Топорович розповідає про кохання між дівчиною-студенткою з Карпат та ветераном АТО з Донецьку, які зустрілися у військовому шпиталі у Києві.
Нелюбов саме критиків до цієї стрічки можна легко пояснити. “Юля” є колекцією заяложених банальностей та любові до листівкової України, прояви якої у головної героїні починаються від фотографування на Андріївському узвозі, продовжуються замріяною посмішкою під час прогулянок на Майдані Незалежності та закінчуються десь у Карпатах. Дмитро Ярошенко у ролі солдата, який повернувся з війни не додому, тому що він більше не має дому, відіграє суворого «справжнього чоловіка», але, мабуть, не в типовому українському сенсі, а, скоріше, у фентезійному. Головна сюжетна лінія фільму трохи нагадує "Стрімголов" Марини Степанської – вона має від’їжджати у Німеччину (але навчатися, а не існувати при чоловіку) та вирішує, що для неї важливіше – хлопець чи її майбутнє. Вибір легко уявити, тому що це, насправді, не українське кіно, тому він буде у дусі всіх фільмів конкурсної програми.
Але яким би лубком не здавалася б "Юля", цей фільм має цікаву рису, яка теж характерна майже для всіх фільмів конкурсної програми та якої бракує майже всьому, що знімають в Україні. Це дуже органічне ти природне існування акторів у кадрі. Вони розслаблені, а середовище навколо них іноді навіть починає працювати як таке, у яке можна почати вірити. Навіть Дмитру Ярошенку у просторі кадру іноді вдається не виживати, як у тій ж "Брамі", а жити. Ця звична за міжнародними стандартами риса на українському ґрунті виглядає свіжою та, може, й важливішою для глядача, ніж глибокі занурення наших авторів у контекст української реальності.
***
Хоча й застарілий та, мабуть, вже недоречний вираз Томаса Едісона про те, що геній складається з 99 відсотків поту та 1 відсотку натхнення якраз найбільш підходить дляцьогорічного конкурсу повнометражних робіт. Ті самі 99 відсотків в них можна побачити наочно. Кожен рік саме ця програма - це пошуки того самого 1 відсотку – готовності піти на художні ризики, відчайдушності та спроб чогось більшого, ніж взяття фестивальної висоти, яка дозволить вписатися в істеблішмент. Якщо звузити до однієї фрази – готовності зняти свій перший фільм як єдиний та останній.
Та якщо в цьогорічному конкурсі нічого беззаперечно схожого на той самий один відсоток не було, деякі фільми підтвердили не тільки те, що в перших роботах все-таки рідко трапляються шедеври, а й те, що праця – це також багато.