Переклад: Софія Волковецька
...
Як вітаються Анна та її матір? Вони обіймаються? Чи Анна скидає поспіхом пальто і капелюшок, чи кладе їх на стілець біля дверей, визувається з калош, чи поправляє волосся перед потьмянілим дзеркалом трюмо? Які рухи та інтонації переважають у перші хвилини присоромленої зустрічі матері й доньки в тісній кімнаті з вікном, що виходить на подвір’я шляхетно тихого пансіону фрьокен Нюландер того березневого дня, коли кружляють сніжинки і на вулицях сльота? Десь у дворі плаче дитина. Що б не сталося, але мусиш знайти сили жити далі — ти мусиш, мусиш... Як це принизливо — зустрічатися в тісній кімнаті пансіону фрьокен Нюландер!
— У мене мало часу. Генрік приїздить потягом з Упсали о п’ятій. Він мав би взяти таксі, до того часу я хочу бути вдома. Що сказав професор Турлінґ?
— Небагато. Він уважно мене вислухав і запевнив, що дуже зважено прочитав твого листа. Але, з очевидних причин, не хоче давати відповідь, поки не поговорить із Генріком.
— Але ж він міг би сказати хоч щось?!
— Не будь такою нетерплячою, Анно. Професор Турлінґ — лікар досвідчений. Хіба можна сподіватися, що він прийме на віру наші свідчення? Крім того, він чітко наголосив на одній умові: професор не покладе Генріка до лікарні всупереч його волі. Адже для так званого «вимушеного лікування» є чітко визначені підстави: його застосовують, якщо пацієнт становить загрозу для себе або інших.
— Тобто він не втручатиметься, доки щось трапиться?
— Професор недвозначно дав зрозуміти, що досі не дістав жодних доказів того, що Генрік божевільний у юридичному сенсі.
— Але ж завдана шкода!
— Шкода?
— Завдана мені, дітям. Хіба це не рахується?
— Анно, підійди, сядь переді мною, і ми спробуємо розважно поговорити. У нас ще є трохи часу.
— Я не можу, не хочу.
— Не стій коло дверей. Бо здається, ніби ти збираєшся втекти.
— Скільки ще я повинна це терпіти?
— Сядь. Отак.
— Мамо! Вам відомо, що все рухається по колу. Починається з того, що ми обговорювали вчора, і позавчора, і день перед тим: як може священик, котрий втратив віру, проповідувати щонеділі? І що ця його втрата віри — це моя провина. Як же я можу бути відповідальною за те, що ніби-то доводжу його до руйнації і розорення? І! Йому негайно потрібне снодійне. І. Якщо він не засинає, Генріка опосідають злі думки, від яких його так трясе, що він починає плакати. Тоді я мушу запалювати лампу. А далі… Далі? Що буде з дітьми? Вічно хворий батько, який не в змозі опанувати себе? Священик, який не може проповідувати? І що буде, коли він стоятиме на казальниці, перед ним аж чорнітиме люду, і обличчя всіх звертатимуться до нього? А йому ж нíчого сказати. Бо насправді він мав би сказати правду. А правда в тому, що я, Анна, його дружина, чи як там мене можна тепер назвати, що його дружина перетворила його, Генріка, на таку жалюгідну істоту, аж він навіть не в змозі відповідати за власні проповіді. Ось так усе, мамо, й триває! А потім снодійне… І Генрік не витримує, не витримує. Що б я не говорила, що б не робила — все отруєне. Він дивиться на мене цим своїм порожнім поглядом, його очі наповнюються слізьми, слізьми жалю до себе, і він каже, що недостойний. Що передати таке дітям у спадок — це жах, що їхнє життя перетвориться на пекло. Він каже, що хоче померти. Але це неправда. Помирати Генрік не хоче. Він боїться смерті, я це знаю, тож усе зводиться до того, щоб принизити мене, принизити! Врешті, провина справді на мені, але водночас, мамо, коли він принижує мене і знущається, я повинна втішати його.
— Анно, я маю запитати дещо у тебе. І хочу, щоб ти відповіла відверто. Коли ти супроти моєї волі й супроти волі родини вийшла заміж за Генріка, я завбачала, що тебе спіткають труднощі, боротьба та сльози. Але тепер щось не так. По-правді, в одному я була певна — Генрік любить тебе. То що ж сталося? Що розбило його почуття? Відомі нам причини не є достатньою підставою для такої жахливої переміни.
— Не розумію, що ви, мамо, хочете сказати.
— Усе ти розумієш. Я хочу запитати, чи немає за тобою вини у такому вашому становищі? Поглянь на мене, Анно! І відповідай так чесно, як лишень зможеш. Чи винна ти в тому, що зараз відбувається, в тому, що роз’їдає вас обох
і загрожує дітям?
— Так, винна.
— Тоді скажи, чим саме ти завинила.
— Я не можу стерпіти, що мене позбавляють свободи, не можу стерпіти, що мені забороняють думати так, як хочу, відчувати так, як прагну. Наш добрий друг, близький друг, Карл, ти його знаєш — Карл Алдерін. Він готується до випускного іспиту з юриспруденції. Так от, якось він сказав, що не закінчить навчання цієї весни, та воно й зрозуміло — Карл такий лінюх. А потім сказав, що й до Різдва не встигне. Тоді Генрік, не тямлячись з люті, пише йому, що за таких обставин він небажаний гість у нашому домі. Карл телефонує мені і слізно бідкається, що нічого не розуміє. А я змушена зачинити двері свого дому перед цим бідолахою.
Анна замовкає. Вона бачить, що цей аргумент не дуже подіяв на матір. «Так — і…» — лише вимовляє та, пильно дивлячись на доньку темно-синіми очима. В Анниної матері кругле обличчя, високе чоло, вольове «подвійне» підборіддя, акуратно зачесане блискуче сиве волосся. Її невелика постать напроти доньки випромінює енергійну уважність.
— Так — і?..
— Мамо, невже ви не розумієте? Мені раптом не можна приймати друга, який зазнав невдачі. Нашого спільного друга. Бо він буцімто заслуговує на покарання.
— Це привід для роздратування, але не для трагедії. То в чому ж причина, Анно?
— Я наче у в’язниці до кінця свого життя і розумію, що мені ніколи не звільнитися. Але я борюся! І не збираюсь коритися. Я не прощаю, не розумію, я більше не люблю цього чоловіка.
— Є хтось інший?
— Ні… ні.
Анна відповідає, не роздумуючи. Твердо, без тіні сумніву витримує погляд матері:
— Як ви могли подумати про таке?
— Вибач, що запитую.
Мовчання.
— Це ж ви, Ма, виховали мене волелюбною. Ви наполягли, щоб я отримала добру професійну освіту. Ма, це ж ви разом з тіткою Сіґне говорили про право жінки на власне життя. А що ж тепер?
— Троє дітей змінюють обставини — власні інтереси стають другорядними. Тобі про це відомо.
— Так.
— Ти відповідальна за життя дітей.
— Саме цього я хочу. Хочу піти, забрати дітей з собою, створити здоровий нормальний дім. Хочу знову повернутися до своєї професії. Якщо я загину, діти також загинуть.
— Ти не можеш знехтувати їхнього батька.
Знову мовчання. Мовчання, мовчання.
— Ти нічого не кажеш.
— А що казати?
— Ми ж мали відверто поговорити.
— Коли ви, Ма, наводите такі аргументи, мені відбирає мову.
— Можливо, на це є причини.
— На це є причини, але вони не мусять бути правдою.
Мовчання, мовчання. Тепер це важко.
— Мені важко, Ма!
— Так, важко. Тому що ти обманюєш. І мені соромно за твій обман. Мені соромно.
— Що я повинна сказати?
— Нещодавно я дізналася, що у тебе майже три роки триває зв’язок з молодшим чоловіком. Я знаю, як його звати, знаю, хто він, я знайома з його батьками. Але не буду називати його імені.
— Як ви про це довідалися?..
— Не має значення. Півтора року тому ти про все розповіла Генріку. І через це розпочалися проблеми. Майже через рік після того в Генріка стався зрив, його поклали до лікарні. Згідно з діагнозом — через перевтому. Так усе було?
— Так.
— Ти далі підтримуєш цей зв’язок?
— Так.
— Генрік хоче зберегти ваш шлюб. Хоче повернутися до роботи, хоче постаратися…
— Так. Я знаю.
— Тобі огидна сама думка, що це триватиме, і ти збираєшся розірвати шлюб?
— Так.
— Відповідно до твого плану, потрібно, щоб Генріка вважали хворим. Ти стверджуєш, що він душевнохворий. Хочеш, аби його запроторили до лікарні, тоді в очах оточення ти будеш безневинною.
— Так.
— Ти залучаєш мене до свого плану. Говориш неправду і хочеш, щоб я допомогла тобі.
— Це був єдиний вихід.
— Я не маю наміру коментувати твою поведінку. Врешті-решт кожен сам відповідає за свої вчинки.
Анна коротко й безрадісно сміється.
— Ви, мамо, завжди так кажете.
І ось — відстань між ними, сутінки, бліді обличчя, і все-таки є дихання, все-таки б’ється пульс. Невиразний гнів: ти — моя матір, ти ніколи не любила мене. Я вибрала свій шлях, шлях, на який мені вказала саме ти, моя матір, але коли я повірила твоїм словам і пішла вказаним тобою шляхом, хоч ти про це й забула, ти вирвала мене зі свого серця, не захотіла бачити мене. Я марно любила тебе і захоплювалася. Так було тоді, так є і тепер.
А по інший бік: он сидить Анна, моя дівчинка, моя дитина, і не зводить з мене невдавано похмурого погляду. Я мала б простягнути руку, торкнутися її — це ж так просто. Мала б обійняти її — це ж просто. Бо ж її рани — то мої рани. Чому ж я завмерла і дивлюся на неї відсторонено, як на чужу? Чому закам’яніла, чому зводжу перепони, чому другорядні причини перетворюю на вирішальні? Чому я не можу?.. Вона збилася зі шляху. Дитя моє любе, чому я не обійму тебе? Моя дівчинка завжди йшла своєю дорогою, ніколи не слухалась, поривала зв’язки, відверталася, замикалася від мене. Я була безсила й розлючена. Невже це помста? Чи відчуваю я задоволення, коли бачу її горе? Ні, жодного. Але так само і жодної близькості.
Сутінки, повільний мокрий снігопад за вузьким вікном. Чутно фортеп’янну музику, уривками, кілька тактів то тут, то там. Анна дивиться на матір, та відвертає обличчя до сутінкового світла з вікна. Так, це все не насправді. Тут, у чужій кімнаті, з чужим негоримуром і чужими почуттями невідь-звідки. Звичні інтонації, буденні доторки і звертання віддалилися, майже зникли. Що відбувається, де я перебуваю? Та ще й ця любов — зношена і спаплюжена, тепер це лише біль. Тягар, страждання, біль. Невиліковна хвороба. Я ж хотіла бути… я думала, що мене не здолати, що я — гросмейстер своєї реальності... І плач, але без сліз…