Лист ста француженок викликав такий захват і таке обурення насамперед тому, що він насичений суперечностями. Так, неясно, де, на думку авторок, лежить межа між фліртом і домаганнями, на якій вони наголошують: якщо недоречні доторки чи занадто відверті повідомлення – це усього лише «незграбні залицяння», то як розпізнати харасмент? І як бути з ситуаціями, де такі дії можуть означати зловживання владою – надто у патріархальних суспільствах, де чоловік навіть поза формальною ієрархією має владу над жінкою? Наприклад, в західних університетах сексуальні стосунки викладачів та студентів заборонені, навіть якщо відбуваються за спільної згоди – просто тому, що структура цих інституцій така, що цю згоду складно довести. Так само, чи можна оцінювати дії чоловіка, який торкається незнайомої жінки чи надокучає їй, тому що знає, що вона не зможе йому протистояти, як флірт?
Така система стосунків передбачає, що жінки ніколи не знають, що може слідувати за «незграбними залицяннями»: можливо, цей чоловік перепросить і забереться геть, можливо, вирішить знічев'я помастурбувати прямо перед нею, а можливо, зґвалтує. Адже у багатьох випадках суспільство стане на сторону чоловіка, а більшість питань будуть адресовані жінці: у що вона була вбрана, як поводилася, чи не була напідпитку, чи пручалася і чи, бува, не отримала від ситуації якісь вигоди. Зрештою, жінок вчать бачити в чоловіках загрозу: не заходь із незнайомцем у ліфт, слідкуй за напоєм, не ходи пізно сама. Боятися чоловіків – це норма нашої культури. Як і відповідальність жінок за скоєне над ними насильство.
Саме тому більшість жінок сприймають як загрозу те, що для багатьох чоловіків і, очевидно, деякої частини жінок виглядає, як гра. У нас досі немає єдиного погляду на те, що називати зґвалтуванням – наприклад, у низці країн зґвалтування в шлюбі нормалізоване законодавством або слизьким визначенням «подружній обов'язок», а до сексу з непритомною або нетверезою людиною здебільшого не ставляться як до зґвалтування взагалі. Не дивно, що менш критичні травматичні чи неприємні випадки знецінюються ще більше.
Нещодавно мерка невеликого французького містечка Моретт Од Пікар-Вольф закликала своїх колег відмовитися від вітальних поцілунків – звичної норми французького етикету – й почати вітатися за руку. У своєму листі до них вона зізналася, що протягом багатьох місяців спізнювалася на наради, щоб уникнути поцілунків зі своїми 73 колегами. Це хороший приклад того, що норма змінюється, коли хтось заявляє, що статус-кво більше не працює. Під час флешмобів #ЯнеБоюсьСказати та #MeToo десятки тисяч жінок заговорили не тільки, що втомилися жити в світі, де сексуальні домагання – це норма, але й що деякі явища, про які зазвичай прийнято мовчати (наприклад, ексгібіціонізм, небажаний фроттаж у громадському транспорті або catcalling – коли хтось свистить або відпускає коментарі вслід), неприпустимі й мають тягти за собою покарання – просто тому що це страшно, неприємно й принижує гідність.
Для багатьох це, щоправда, не аргумент. Утім, доволі легко уявити, чому люди вдаються до різних форм заперечення цих свідчень. Нікому не хочеться уявляти собі світ, повний неочікуваних загроз та травмованих людей, а чоловікам, зокрема, не хочеться уявляти себе відповідальними за нього. Проте здебільшого описані в акціях досвіди, на жаль, реальні, як би критикам не хотілося вірити в всесвітню змову феміністок або жадобу тисяч жінок до сумнівної популярності. Це факти, які змінюють нашу картину світу. І так, це боляче, але це нормально. Як казала Сара Сильверман, «ви ж змогли якось жити після того, як дізнались, що Санти не існує».
Багато коментаторів «листа ста француженок» згадали про страх підписанток загубити здобутки сексуальної революції 60-70-х років, до якої вони самі долучилися. Зокрема, про право жінки не соромитися своєї сексуальності й бути настільки звабливою, наскільки їй хочеться. Однак та сексуальна революція так і не принесла жінкам можливість не лише зваблювати, але й зваблюватися: розуміти та досліджувати свою сексуальність та вміти отримувати насолоду від сексу – тобто бути не об'єктом бажання, а суб'єктом сексуальних стосунків. Найбільш переконливий доказ цього – те, що 3D-зображення клітора, органу, який у першу чергу відповідає за жіночий оргазм, з'явилися лише в 2009-му, а для розвінчання міфів про «таємничу» жіночу сексуальність знадобиться ще кілька десятків років (багато і цікаво про неї можна почитати, наприклад, в Емілі Нагоскі – для пришвидшення процесу).
«Ми переконані, що свобода сказати «ні» у відповідь на нескромну пропозицію не має сенсу без свободи зробити цю пропозицію», – пишуть авторки листа. Але у багатьох жінок і досі немає цієї свободи, бо їхнє «ні» або ігнорують, або розуміють якось інакше. І жахлива, на думку підписанток, перспектива бюрократизувати сексуальні стосунки, щоб уникнути непорозумінь – це спроба показати, що нинішні способи їх урегулювання застаріли. Ми досі настільки не вміємо говорити та домовлятися про сексуальну поведінку, що нам потрібні гіпертрофовані способи це робити – аж доки сторони перестануть хибно розуміти одне одного й «ні» будь-якої зі сторін буде просто «ні», без міфічних конотацій (до речі, прихильники БДСМ-практик можуть розказати, як чудово працює цей підхід).
Журналістка та експертка з французської літератури Тетяна Огаркова написала детальне пояснення контексту «листа ста француженок», у якому, зокрема, згадала, що ідейною авторкою тексту була зовсім не Катрін Деньов, якій адресували всю критику, а письменниця та психоаналітикиня Сара Чіче. За три тижні до оприлюднення листа видавець Чіче закинув їй, що в її літературних творах бракує «травм чоловіків та жінок». Лист став публічною відповіддю на ці зауваження. Це пояснює порівняння «наступу на сексуальну свободу» з цензурою в мистецтві, про які згадано в маніфесті: “У хвилі «очищення» немає берегів. У ній вони цензурують оголену натуру Егона Шиле на постері, у ній вони вимагають вилучення з музею картин Бальтюса на підставі того, що вони нібито виправдовують педофілію. Плутаючи особистість художника та його роботу, вони вимагають заборонити ретроспективу Поланскі і Жан-Клода Бріссо в «Сінематеці». Університетський викладач оголошує фільм «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні «мізогінним» і «неприпустимим»”.
Справді, як розцінювати твори мистецтва з огляду на те, ким є їхні автори чи авторки, – це нове етичне питання для нас. Цензура мистецтва в сучасному світі дивна й безпомічна, а от те, що ми змінюємо наше уявлення про ті чи інші явища культури відповідно до нових реалій, – нормально. Для молодших глядачів серіал «Друзі» вже виглядає дещо гомофобним і сексистським, і це говорить лише про те, що виросло уважніше та тактовніше покоління, яке помічає мову ненависті.
Відомим жінкам із захищених верств суспільства, які підписали лист, немає чого боятися – «окрім “пуританства” нового світу», пише Огаркова. Саме це дає їм змогу не лише заявляти, що травма (сексуальна, соціальна чи політична) стала «мейнстрімом» для європейської культури, але й протестувати проти різновиду фемінізму, який «перейшов на службу до культурного ревізіонізму». Чи значить це, що потрібно перестати публічно говорити про випадки домагань, тому що хтось неминуче експлуатуватиме цю тему в культурі?
Лист закінчується дуже тривожним пасажем: «Випадковості, які можуть відбутися з жінкою та її тілом, не завжди принижують її гідність, і абсолютно не обов'язково перетворюють її на жертву. Тому що наша суть не зводиться до тіла. Наша внутрішня свобода – це те, на що ми нікому не дозволимо посягати». Сотні випадків домагань, які відбуваються з жінками в усьому світі щодня, – це не випадковості. І бути чи не бути жертвою – це не ситуативний вибір жінок. Ба більше, у них немає вибору, опинятися в них чи ні.
Свідчення жінок, які світ змушений був почути останнім часом, не мають нічого спільного зі сферою приватного, вторгненням у яку стурбовані авторки листа. Всі вони висловлені в політичному контексті, всі вони – про владні моделі, в яких ми вимушені існувати і які мають змінитися. А значить, варто продовжувати про це говорити – і говорити набагато більше.