Практично всі жінки, які свідчили проти Харві Вайнштейна за останні кілька тижнів, розповідають моторошно однакову історію: як їх запрошували на зустріч з продюсером, яку в останній момент переносили до нього в номер, як туди їх супроводжувала менеджерка, яка потім несподівано зникала, і як Вайнштейн з’являвся перед спантеличеними акторками напівголий і пропонував їм зробити йому масаж або піти з ним в душ. Деякі жінки розповідали про атаки з боку продюсера та зґвалтування. Частина з цих випадків, за словами акторок, відбулася ще в 80-х.
Сексуальні домагання були передбачені контрактом Вайнштейна. Один із пунктів його договору передбачає, що у випадку звинувачення в харасменті, щоб працювати в компанії далі, йому досить виплатити вартість мирової угоди та штрафи в 250, 500 та 750 тисяч доларів за перше, друге та третє провадження відповідно, й далі – по мільйону доларів за кожен наступний випадок (тож, фактично, компанія не мала права звільняти Вайнштейна). Так, Роуз Макгоуен розповіла, що Вайнштейн зґвалтував її та, зрештою, заплатив їй 100 тисяч доларів за мовчання.
Одночасно з масовим озвученням звинувачень на адресу Вайнштейна, заговорили й про численні випадки домагань і зі сторони інших чоловіків. 38 жінок звинуватили режисера Джеймса Тобека в харасменті. Рой Прайс пішов з посади генерального директора Amazon Studios через заяву продюсерки Ізи Хакетт. Модель та активістка Кемерон Рассел розпочала в Інстаграмі флешмоб #MyJobShouldNotIncludeAbuse («У моїй роботі не має бути насильства»). А акторка Аліса Мілано запропонувала всім, хто пережив сексуальне насильство, написати в соцмережах #MeToo – до акції долучилися десятки тисяч людей. Все – щоб індустрія та суспільство загалом нарешті побачили масштаб проблеми. Й щодо останніх двох акцій звучало зауваження: мовляв, чудово, що люди діляться своїм травматичним досвідом, однак доцільніше було б називати імена. Бо домагання не «трапляються» з кимось, чоловіків та жінок домагаються такі самі чоловіки та жінки.
Адже, попри кількість свідчень, багатьом важко повірити в такий масштаб проблеми. Або в правдивість цих свідчень взагалі – хоча є, наприклад, аудіозапис моделі Амбри Гутьєрес, де Вайнштейн підтверджує, що домагався її. Це не нова історія. Психотерапевтка, дослідниця та феміністка Джудіт Герман у своїй книжці «Психологічна травма та шлях до видужання» пише, що коли Фройд почав шукати причини істерії в пережитому сексуальному насильстві, то просто не зміг зрозуміти, як сильно воно вкорінене в повсякденність дітей та жінок. І переконував пацієнток, що їхні свідчення – це хворобливі фантазії, які спричиняють невроз. 60 років потому серед психіатрів досі вважалося, що подружнє насильство, зокрема, сексуальне, задовольняє «мазохістичні потреби» жінок, поки жінки-лікарі не домоглися змін у психіатричному каноні.
Співчуття до кривдника та звинувачення жертви – також доволі поширені реакції на оприлюднення свідчень про сексуальне насильство. Вуді Аллен, наприклад, коментуючи скандал з Вайнштейном, сказав, що не хотів би, щоб це «перетворилось на полювання на відьом» і що «погано, що тепер життя Вайнштейна зіпсоване». Масові звинувачення на адресу продюсера називають цькуванням, хоча останнє, за визначенням, – насильство, спрямоване на невинного та слабшого. «Існує велика спокуса стати на бік зловмисника, – пише Герман. – Все, що злочинець просить від свідка, – нічого не робити. Жертва ж, навпаки, просить розділити тягар болю».
Дуже легко заперечувати реальність, маючи уявлення про певну «вторинну вигоду», яку жертви нібито переслідують у своєму статусі. В американської комедіантки Анни Акани є скетч про те, як виглядає неправдиве звинувачення в зґвалтуванні, яке так часто закидають справжнім жертвам. «Я мусила переїхати в інше місто, бо мене цькують сусіди, а мій батько більше не дивиться мені в очі, але я отримую стільки уваги!» – захоплено розповідає вона у відео.
Є, однак, інше, складніше запитання, яке ставлять жінкам, які почали говорити про домагання: «Чому ви мовчали весь цей час?».
71% жінок, які стикаються з домаганнями на робочому місці, нікому про це не розповідають. 22% людей вважають, що жертви вигадують або перебільшують випадки сексуального насильства
За статистикою, 71 відсоток жінок, які стикаються з домаганнями на робочому місці, нікому про це не розповідають. Жодна з 38 жертв того ж Тобека не звернулася в поліцію, а більшість з них взагалі побажали зберегти анонімність. Можливо, причина в тому, що щонайменше 22 відсотки людей вважають, що жертви вигадують або перебільшують випадки сексуального насильства. Отже, жертви почуваються винними завжди: коли мовчать – бо суспільство трактує це як «співпрацю з ворогом» та зраду, й коли говорять – бо їх питають, у якому одязі вони були, або радять радіти «чоловічій увазі». Так, акторка Мелісса Сейджміллер ніколи не приховувала домагань Вайнштейна до неї, однак її свідчення не брали до уваги. «Всі сприймали це як «це ж Харві», – розповідає вона.
«Ґвалтівникам складно протистояти з багатьох причин: по-перше, тобі можуть не повірити, по-друге, зізнання може загрожувати твоїй кар’єрі, – розповідає акторка Еван Рейчел Вуд у своєму відеокоментарі до ситуації з Вайнштейном. – І, нарешті, суди коштують величезних грошей. Особливо, якщо ти виступаєш проти дуже впливових людей».
Саме фінансове питання часто не враховують ті, хто вимагає від жертв невиправданого героїзму та вважає, що вибір на користь кар’єри виправдовує їхній травматичний досвід. Реалії сучасного Голлівуду такі, що більшість рішень там досі ухвалюють чоловіки. Жінки ж отримують набагато менші гонорари, ніж їхні чоловіки-партнери на схожих ролях – іноді навіть у кілька разів. Так, багато жінок, які працювали з Вайнштейном справді отримали ролі після його домагань. Але не тому, що погоджувались на них, а тому що змовчали про них.
«Вайнштейн міг зробити так, щоб жінки, які посміли б його принизити, більше ніколи не працювали, – пише в своїй колонці на TheAtlantic акторка Брит Марлінг, якої теж домагався продюсер. – Він міг знищити вас не просто творчо або емоційно, але й економічно». Згода чи незгода – це функції влади. Більшість ресурсів сьогодні розподілені між чоловіками, а ще 50 років тому американки не могли розпоряджатися коштами без письмової згоди чоловіка, зауважує Марлінг. Тож про який вибір жінок може йтися, коли їм критично бракує цієї влади – й фінансової в тому числі?
Перші позови проти Вайншейна вже з’явилися, а щодо контрактів, які укладала The Weinstein Company, розпочали розслідування. Лишається сподіватись, що ця історія й справді стане переломною в боротьбі проти сексуального насильства. І, все ж, часом здається, що скандал набув таких масштабів не через те, що робив Вайнштейн, а через кількість жінок, які знайшли сили про це заговорити, відчувши солідарність та підтримку, якої їм бракувало доти. Чи була б реакція такою бурхливою, якби свідчень було менше? Що, якби це були свідчення однієї жінки – хай навіть із доказами? Скільки разів взагалі потрібно сказати, що домагання неприпустимі, щоб їм перестали шукати «раціональні» пояснення? І коли за сексуальне насильство перестануть відповідати жертви? Поки що ці питання, на жаль, – риторичні.