Як виникла ідея скликати симпозіум?
Після того, як були знайдені архіви Берлінської співочої академії в Києві, професор Вольф подарував частину своєї приватної бібліотеки Україні – і вона опинилась у Львові. Коли я про це дізнався, то написав професору Вольфу, пообіцяв, що ми будемо розвивати його бібліотеку і запросив його до нас. В мене не було великої надії, що він відповість чи тим більше згодиться приїхати. Проте професор відписав того ж дня: «Дякую, я приїду». Це означало, що треба організувати подію на високому рівні. Адже професор Вольф – це дослідник-музикознавець з фантастичною репутацією.
Ми розробили концепцію симпозіуму: ініціювати зустріч українських та світових спеціалістів, музикантів і архівістів, для того, щоб активувати пошуки шедеврів світової класики і ретельне дослідження всіх українських архівів, та створення онлайн-каталогів.
Як тільки ми відправили оголошення про цей симпозіум, нам почали надходити заявки від іменитих професорів-дослідників. Вони приїжджають за свій кошт, бо розуміють: якщо буде професор Вольф, це – подія найвищого класу.
У одному інтерв’ю ви казали: «Ми запросили професора Вольфа знову до Львова, щоб відновити пошуки втрачених шедеврів. А можливо, безцінні манускрипти просто ховаються в когось вдома серед старих паперів?». Як будете шукати втрачені рукописи?
Ми хочемо мотивувати молодих дослідників не тільки ходити по архівах і уважно переглядати всі рукописи, а й також дати меседж приватним колекціонерам, мотивувати людей, які мають в себе старовинні документи і ноти, подивитись уважніше на свої колекції.
Як можна ходити архівами і знайти рукописи — піти і знайти? Як вони можуть загубитись?
Загубитись, певно, не можуть… Але справа в тім, що не всі архіви до кінця опрацьовані та внесені в каталоги. Так, наприклад, Архіву Співочої академії, який віднайшли в Києві в 1999 році, не було в жодному міжнародному каталозі! А йшлося про дійсно велику колекцію з десятків рукописних творів. Ця колекція, яку вивезли з Берліна під час Другої Світової Війни, знайшлася в Києві. Але віднайшли тільки 80% з того, що було загублено. Цілком можливо, що 20% ще лежать в одному з східно-європейських архівів. І таких маловивчених архівів ще є багато.
Наприклад я чув від колег, що є архів манускриптів і робочих партитур Львівської філармонії, який зараз лежить у фондах однієї із львівських бібліотек, ще зовсім не вивчений і не описаний. І серед цих нот теж може бути щось унікальне. У Львові гастролювали такі музиканти, як Франц Ксавер Моцарт, Ференц Ліст, Густав Малєр. Можливо, ноти, з якими вони працювали, або рукописи їхніх творів збереглися саме у нас.
Львівська філармонія передала їх Національному архіву ім. Стефаника і, наскільки я поінформований, цей архів ще не опрацьований. Тобто, він знаходиться у фондах, його захищено, але він недоступний і його нема в жодному каталозі. А таких архівів дуже багато.
Ноти яких композиторів ще варто шукати?
Син Моцарта все життя прожив у Львові. Учень Баха Філіп Кірнберґер був у Львові. Ференц Ліст, Кароль Ліпінський та інші музиканти світового масштабу мали стосунок до України. І очевидно, наші українські композитори Бортнянський, Березовський, Ведель та інші генії. Особливо це стосується українських композиторів радянської доби, оскільки їхня музика була під забороною. Наприклад, Василя Барвінського радянська влада вислала у Сибір, а за день до заслання призначила жорстоке покарання: на його очах у Львові спалили всі його твори. Коли Барвінський повернувся із заслання, називав себе «композитором без нот». Дещо йому вдалося відновити з пам’яті, але не все. За останні півстоліття деякі ноти композитора вдалося відшукати в копіях, які зробили його сучасники. Дещо знайшлось в архівах львівських опери та філармонії. А копію фортепіанного концерту знайшли в Аргентині! Від колег також чув, що є шанс знайти твори Барвінського в архівах колишнього КДБ.
Як визначити з віднайдених рукописів, що це дійсно Бах чи Моцарт?
Є така наука – музична палеографія. Спеціалісти можуть визначити, хто автор. Якщо композитор досліджений, можна визначити, в який період творчості він написав той чи інший твір з точністю до місяця.
Повернімося до історії 1999 року. Розкажіть детальніше, які манускрипти знайшли?
Це детективна історія. Під час Другої світової війни, коли Берлін бомбардували, національний архів намагались вберегти від знищення і переховували його частинами в різних місця. Зокрема, вивезли велику колекцію Співочої Академії до замку Ульсдорф, а потім до польської Сілезії. Це була одна з найстаріших європейських колекцій манускриптів. Там була і велика колекція творів Баха, його учнів та синів. Були твори і українських композиторів. Пізніше, коли цю частину Польщі окупувала радянська армія, архіви зникли. Були припущення, що ноти згоріли, але, тим не менш, вони дивом опинилися в Києві.
Хто знайшов ці архіви і за яких обставин?
Колекцію знайшов професор Крістоф Вольф у 1999 році. На той час він був директором архіву Баха в Лейпцигу. Треба сказати, що деякі українські музикознавці знали про цю колекцію, починаючи з 1969 року. Посилаючись на неї, писали деякі дослідження та дисертації. Але з різних причин на заході про це не було нічого відомо. У 1999 році професор Вольф приїхав до Києва і спільно з українськими музикознавцями опублікував інформацію про увесь цей архів у західних медіа. Це стало світовою сенсацією. По суті, вони просто зробили цей архів доступним. Крістоф Вольф та його колеги ініціювали, щоб його повернули на історичну батьківщину. Після цього відбулося дві сенсації: архів Берліна подарував Україні рукописи української музики, а професор Вольф — велику частину своєї особистої бібліотеки.
Як саме професор Вольф зміг знайти колекцію?
Найкраще розпитати його особисто, коли він буде у Львові. З того, що мені відомо, він мав контакти з колегами з Москви і Києва. Посилав запити на ті чи інші архіви. Питав, чи є щось з неописаного. Якщо було, то приїжджав сам або делегував когось із колег.
Київський диригент Ігор Блажков почав виконувати деякі твори з цієї колекції ще в 1970-80 роках в часи Залізної завіси. Про це просочилася інформація до західних дослідників. Тоді і почалися підозри, що втрачені архіви Берлінської Академії можна хоча б частково відшукати. Крістоф Вольф почав шукати їх у Москві. Не знайшовши, розширив коло пошуків і приїхав до Києва.
Можливо, варто було не розголошувати, що в нас є архів. Чи з цієї причини і не розголошували, бо забрали в Німеччину і що лишилось Україні?
Архів до того був доступний дуже малій кількості дослідників. Тепер він доступний всім. Він оцифрований і в інтернеті можна безкоштовно скачати повну копію. Це окрема тема – наскільки виправдано повернення тих рукописів до Берліна. Оцінки суспільства були неоднозначними.
Чи не вважаєте ви це розтрачанням культурних цінностей України?
Про це можна дискутувати. Це не зовсім культурна цінність України, бо архіви були вкрадені з Німеччини. Але є багато інших архівів, і це велике питання, наскільки вони доступні. Маю надію, що пан Вольф та його колеги, зібравшись у Львові, дадуть певний імпульс — питання актуалізуються та піднімуться на вищий рівень. Звичайно, більшість архівів, якщо не всі, мусять лишатися в Україні. З архівом Берлінської академії ситуація особлива.
Де гарантія, що колекції залишаться в Україні?
Симпозіум створюється, щоб всі архіви, які є в Україні, знайти, вивчити та оцифрувати. Ніхто не збирається щось кудись вивозити.
Коли певний архів оцифрований і доступний в онлайні, він захищений. А коли архів невивчений – є значно більша небезпека його втратити. Був великий скандал у Львові в картинній галереї. Виявилося, що велика частина картин з фондів музею зникла.
Розкажіть про свою організацію. Чому вона діє саме у Львові?
Я вчився у Швейцарії, в Музичній Академії Базеля, зокрема, у Schola Cantorum Basilensis. Це інституція, яка досліджує старовинну музику. Наприкінці навчання ми з однодумцями ми вирішили створити громадську організацію, яку назвали Haliciana Schola Cantorum, щоб розвивати давню класичну музику у Східній Європі. Хоча ми і назвались «Галіціана Скола Канторум», але фокусуємося не тільки на Галичині. Оскільки я сам львів’янин, мені сподобалась ідея взяти Львів і Галичину за певну відправну точку: за останні століття тут співіснувало багато культур, які впливали одна на одну, – і кожна з них залишила свій історичний слід.
Ваша організація зробила Фестиваль «Ніч» у Львові цього року, де виконували невідомі органні твори, симпозіум «Західної та східної музичної культури». Що ще?
Наші проекти можна умовно поділити на три групи: для музикантів-професіоналів. Це лекції, воркшопи, майстер-класи. Проекти для музикантів-непрофесіоналів або не музикантів: презентації, наприклад, про те, як працює орган, що таке бароко тощо. І соціальні проекти: ми кілька разів були з концертами в будинку для дітей-сиріт у Львові, де ставили виставу за швейцарською моделлю minimusic. Це формат дитячої педагогіки, якого в Україні ще немає: казковий сюжет, в якому головна дійова особа — класична музика. Родзинкою було те, що ми виконували органну музику. І для того спеціально везли наш орган на одну годину в сиротинець! Діти були в захваті.
Унікальний орган, що Вам подарували. Він єдиний в Україні такого типу. У чому його оригінальність?
Це цифровий орган німецької фірми Кіссельбах з міста Касель. Ця фірма виникла недавно, вони намагаються завдяки новітнім аудіотехнологіям імітувати звучання старовинних органів цифровим шляхом. Звичайно, що будь-яка імітація ніколи не замінить оригінал. Але оскільки в Україні немає старовинних барокових органів, то навіть добра імітація — краще, ніж нічого. Наш інструмент можна налаштувати так, щоб відтворити звучання багатьох конкретних органів Німеччини, Франції, Італії 16-18 століття. Він не має труб та міхів з повітрям. Проте має клавіатуру, педалі та потужну аудіосистему, що відтворює саме звучання. За останні два роки ми мали кілька виїзних концертів у Львові та Львівщині. Всі вони пройшли з величезним успіхом.
Як грати правильно на органі? Чи є якась специфіка? Чи потрібно грати у взутті?
Є багато методик. Можна грати і у взутті, і босоніж. Коли натискаєш на клавішу піаніно – запускається механізм, який приводить в дію молоток, що б’є по струні. В органі, коли натискаєш на клавішу, відкривається клапан, який блокує доступ повітря до труби. Це легко уявити, якщо знаєте, що таке шотландська волинка. Саме відчуття, коли натискаєш на клавішу, відрізняється від фортепіанного. Як би сильно на клавішу не натискав, звук від цього не змінюється. Неможливо на органі зробити тихіше чи голосніше. Для піаністів це найбільший шок.
А чому саме орган? Ви закінчили музичну школу по класу скрипки.
Я вчився у Львові у школі ім. Крушельницької і починав як скрипаль. Фортепіано було обов’язковим. У Базелі мені запропонували взяти ще один інструмент як факультатив. Дали «меню» на вибір: гобой, флейта, орган. Я відразу обрав орган, оскільки завжди захоплювався цим інструментом, а у Львові не було можливості вчитися на ньому грати. У мене було кілька викладачів: Фелікс Пахлатко, Вольфганг Церер і Андреа Маркон. Особливо знайомство з останнім перевернуло мої уявлення про давню музику і орган. Професор Маркон звернув мою увазу на забуту техніку виконання Ніклауса Брунса. Це органіст кінця 17 століття, який грав на скрипці і одночасно акомпанував собі ногами на педалях органу. Більшість вважала, що це неможливо, що це тільки легенда. Ми перевірили: виявилось, це легше, ніж здавалося. Моя магістерська робота була саме про забуту техніку Брунса.
На відеозаписі вашого виступу ви граєте Баха на органі, при цьому рухаєте корпусом, ніби «танцюєте». Що виражають ваші рухи при грі на органі? Чи свідомі вони?
Спогади сучасників Баха кажуть, що він був дуже стриманим, не виявляв емоцій. Це була мода того часу. Такі ж згадки про Генделя. Втім, для мене барокова музика дуже емоційна. Саме слово «бароко» означає «химерний». Це епоха, коли музика була максимально наближена до людської мови. Зрозуміла, прямолінійна та експресивна. Кожна фраза повинна «промовляти». Коли ми говоримо, ми рухаємось, жестикулюємо.Тому певні мої рухи під час виконання музики логічні і свідомі. Окрім того, коли багато займаєшся на органі, тіло активно працює: якщо грати занадто стримано, затиснуто і статично, то можуть виникати проблеми зі спиною.
Чи грали ви щось з рукописів? Як вам грається з рукописних варіантів?
Були ноти в рукописі. Я ще вчився у школі Крушельницької. Музикознавець Лілія Шевчук знайшла короткий твір Василя Барвінського, який востаннє виконувався ще за його життя у 1960-их. Мені випала честь його зіграти. І для того я мусив спершу «розшифрувати» самі ноти. Інший випадок – це твір, який я виконував на випускному екзамені в Базелі. Це була транскрипція першої Баллади Шопена для скрипки Ежена Ізаї. Твір ніколи не видавався, він існував тільки в рукописі. Уявіть, музична академія Базеля роздобула особливий дозвіл від Вашинґтонської бібліотеки і на моє прохання замовили для мене фотокопію рукопису, аби я міг зіграти цей твір в рамках мого маґістерського дослідження. Звичайно, це не рукопис часів Баха, але це той випадок, коли мені доводилось тримати перед собою оригінальний текст без модерної нотної транскрипції.
У рукописах можна прочитати багато інформації, яку не передасть жодне оцифроване видання. Кожного разу відкриваєш для себе щось нове. В часи Баха музична нотація була іншою. Здавалося б, такі самі ноти, тим не менш, це не подібне до того, що можна побачити зараз. Бах користувався різними ключами. Це перше, що шокує. Ставиш перед собою ноти і розумієш: «Ага, це ж не скрипковий ключ». Починаєш рахувати кожну лінійку з нуля.
Коли Бахові не вистачало місця в нотах (папір був дорогий), він малював спочатку нотний стан, а потім вписував самі ноти. Коли місця не вистачало, він часом позначав ноти буквами.
Можна зрозуміти щось більше, коли дивишся на рукопис?
Дивлячись на рукопис, відчуваєш характер людини. В нашій бібліотеці Haliciana Schola Cantorum маємо унікальну колекцію факсиміле Моцарта. Це більшість його опер, деякі його листи. Подивившись на них, розумієш, наскільки в Моцарта було мало часу. Він ніколи не вимальовував ноти. Писав дуже швидко і часом неохайно. Відкриваєш факсиміле Баха – зовсім інша людина. Впевнено, спокійною рукою писано, практично без виправлень.
Скільки потрібно часу, щоб без помилок зіграти з рукопису?
Якщо б я взяв ноти, які ніколи не виконувалися, я б спочатку переписав твір в нотацію та транскрипцію, які мені ближчі та комфортніші. Зразу зіграти – дуже важко. Це можна краще зрозуміти, якщо порівняти з літературою: в школі ми вчили «Слово о полку Ігоревім». Уявіть, вам дають рукопис з 11 століття і просять прочитати вголос. Ви ніби знаєте кожну букву окремо, і навіть впізнаєте окремі слова, але в цілому розумієте, що в розмовному темпі текст прочитати важко.
Так само і з давньою музикою.
Спочатку треба зробити грунтовну дослідницьку роботу, розшифрувати кожну ноту, скласти всі пазли докупи — і лише тоді можна побачити загальну картину.
Як ви інтерпретуєте композитора — маєте власний стиль чи дотримуєтесь того, як би грав композитор?
Треба намагатися грати так, як виконували Баха в часи Баха, Моцарта – в часи Моцарта. Ніхто не знає точно, як було, але є багато підказок. По-перше, ми точно знаємо, як не грали в часи певного композитора. Це вже багато.
Звичайно, я намагаюся грати, як грав би автор. Дізнаюся про його епоху. Коли я вперше прийшов на урок в Schola Cantorum в Базелі, мій викладач мене шокував. Він спитав, чи був я у національному художньому музеї в Базелі. Це був мій перший тиждень навчання і було дивно таке чути. Викладач пояснив, що перед тим, як грати Баха, я маю «побачити», зрозуміти і відчути його епоху, побачити світ його очима.
Як виклядає ваш робочий день?
Мій дім — це офіс Haliciana Schola Cantorum. Намагаюсь виокремити половину дня для занять, адже мушу постійно готуватись до виступів. Проект Haliciana Schola Cantorum наразі більше благодійний, не для заробляння грошей. Основна моя професійна діяльність – як концертуючого музиканта. Тому маю готуватися і підтримувати певну форму. Маю цифровий орган з навушниками та скрипку в іншому куті кімнати. Поруч лежать книги та документи — маю план самоосвіти та певних досліджень. Решту часу викладаю, організовую проекти, спілкуюсь з друзями.
Орган з навушниками! А я задавалась питанням, як реагують сусіди.
Сусіди не проти, навіть коли я граю без навушників і гучно. За останні 2 роки не було жодних конфліктів. Навпаки, просять запрошувати на концерти. Пощастило.
Не дозволяєте грати собі після 21.00?
Дозволяю, звісно. Регулярно. Проте роблю це або в навушниках, або тихо. Останнім часом не дуже і лягаю спати. Орган викликає залежність: сідаєш — і не помічаєш, як півночі проходить.
Ви половину часу витрачаєте на скрипку, половину на орган? Чи робите ухил на конкретний інструмент?
Приблизно порівну. Але буває зміщення в той чи інший бік. То скрипка «ображається», то орган. Складно.
Який він – європейський досвід? Що цікавого для себе Ви відкрили, навчаючись у Базелі?
Це інший світ. Вже в перший день там мене багато що шокувало. Наприклад, бачу, у музичну академію на самокаті заїжджає дідусь з бородою і в шоломі. Спершу я подумав, що це якийсь дивак. А потім побачив цього пана в академії і виявилось, що це… ректор.
Інший подібний епізод: у музичній школі в Базелі помічаю бабусю зі скрипкою. Думав, що вона водить онука на уроки, але дитини ніколи не бачив. Якось не витримав, підійшов і поцікавився. Виявилось, що вона сама бере уроки музики! Їй 72 роки, вийшла на пенсію і вирішила почати вчитись грати на скрипці.
Для мене такі історії були шоком, потім я зрозумів, що насправді це — нормально. Ніколи не пізно вчитися. І ніколи не треба боятися бути собою.