Книжка «Собакоїди та інші люди» (Die Hundeesser von Svinia, 2005) щойно почалася, і про все те вона і буде. Про чужинців, які намагаються інтегруватися в закриті спільноти. Про спільноти, які ігнорують свою залежність від «інакшого» оточення. Про їхні цінності та пріоритети, котрі так само «інакші». І про місцини, що дають тим «іншим-серед-нас» притулок в буремні часи.
А простіше кажучи, австрієць Карл-Маркус Ґаус здійснив поїздку Східною Словаччиною середини 2000-х і розказав, що там побачив.
Його маршрут був таким: Торнал, Кошице (точніше: Лунік ІХ в Кошице), Солівар, Прешов, Яровніце, Германовце, Якубовани, Вітковце, Свінья. Останнє поселення і є метою його подорожі (зверну вашу увагу на оригінальну назву книжки). Якщо ще не очевидно, то: Ґаус мандрує ромськими поселеннями. І то цікавлять його не стихійні селища (чи є ще такі у Європі?), а організовані Словаччиною – цілеспрямовано і стратегічно – спецпоселення для ромів. Аби стурбована Європа не перелякалася міграції неблагонадійних громадян на свої терени після відкриття кордонів.
Так, саме так. Головні герої цієї книжки – роми, цигани і «собакоїди»: все це соціально-кастові групи всередині спільноти словацьких ромів (кажуть, що тільки словацьких). Магістральний простір «Собакоїдів» – гетто. Упереджений спостерігач (бо репортажистика не є етнографією) – білий немолодий гетересексуальний чоловік із середнього класу, така собі «статистично універсальна людина». Має бути цікаво. Тим більше, Ґаус в цій справі не новачок: із двох із половиною десятків його книжок-репортажів щонайменш п’ять присвячені спостереженням щодо етнічних меншин в Європі.
Лунік ІХ в Кошице, наприклад, – це один із районів міста, навіть не самий віддалений, два десятка шестиповерхових будинків. Але окрім ромів, які там живуть, в Лунік ІХ ніхто добровільно не їздить. Через нього є пряма дорога в інші райони, але воліють користуватися мережею об’їздів. Це буквально і за визначенням гетто: в обох значеннях – і закриті посилення для якоїсь етнічної групи, і повне зубожіння (почасти добровільне, пише Ґаус) людей, якій живуть в нетрях. Автора «Собакоїдів» привертають речі і явища, які просто на наших очах ідуть на спад, втрачають цінність і вартість. Він часто то тут, то там згадає: ремесла, з яких жили роми, втрачені; достатньо двох-трьох генерацій, щоб осілі цигани уже не пам’ятали, як шити і що яйця несуть кури. Втім, ті з ромів, які отримали освіту і соціалізувалися настільки, щоб мати стабільну роботу і стабільний дохід, свої ж зневажають. От у Луніку ІХ – в гетто – вони живуть окремо: є там на околицях району для них спеціальні будинки.
Лунік ІХ, між тим, виник як наслідок Декретів 1958 року, який надавав ромам статусу, рівного з іншими громадянами Чехословаччини. На позір «правильний» документ привів до примусової соціалізації цих верств населення. Їхні традиції, їхня культура, особливості їхнього побуту вважалися соціальною відсталістю, і їх треба було чимдужче подолати. Тут є одна відчутна паска (якої, здається, не уник і австрійський репортажист). Виходячи з декрету 1958 року, роми маркувалися не як етнічна група, але як соціальна – майже клас: «Тепер виявлялося, що насправді вони – ані етнос, ані раса, а лише реакційний суспільний прошарок, люмпен-пролетаріат, покликаний упевнено влитися в панівний робочий клас». І от в 90-х почалися погроми – не расистські за своєю природною, а саме мотивовані класовою ворожнечею.
В не так давно виданих українською «Акварелях» Лідії Осталовської авторка описує ромські погроми в Освенцимі. Вона каже: в 90-х на тлі зубожіння поляків роми виглядали заможними, позаяк підтримували контакт із родичами з більш економічно стабільних країн. Ті їм допомагали. Полякам допомоги такої не було. Різниця в рівні життя спричинила колосальний виплеск агресії. Може, не в таких масштабах, але з тих самих причин, щось подібне відбувалося і в Словаччині 90-х, – уже Ґаус пише. Тому «знадобилися» гетто. Він питав у всіх «інших людей» у Словаччині 2000-х, чи мають вони знайомих-ромів. І не отримав жодної позитивної відповіді. Ініціатива «зверху» стабільно підхоплюється діями «знизу». Є вказівка про примусову середню освіту для романів, наприклад, щоб інтергувати дітей у «суспільство благ». І є спеціальні ромські класи, створенні за наполяганням батьків із «титульних націй».
Якщо читали інші книжки Ґауса (а він перекладений, гляньте), то знаєте, як цей репортажист працює. Він чергує попередні заготовки з історії питання (юридичної історії, кримінальної, соціальної, інтелектуальної тощо) із безпосередніми спостереженнями. Так, наче перед подорожжю уважно прочитав все і тепер «звіряє» книжні знання із безпосередньо пережитим досвідом. Книжки його відтак пишуться напруженими, якраз на стику цієї граничної упередженості спостерігача-туриста й утопічної об’єктивності науковця-антрополога. Ця напруга не робить «Собакоїдів» авантюрним чи бодай захопливим твором, відзначу між тим.
Книжка ця радше меланхолійна: то тут, то там проривається через «чорнуху» глибоке почуття провини – голос винуватого європейця.
(Ну, то чого б він так часто говорив про критику міжнародної політики Австрії в книжці про романі Словаччини? Хто йому Гекуба?).
1977 року в Словаччині вийшла (і почала діяти!) директива про стерилізацію ромок. Жінок стерилізували або без їхнього відома, або примусово – жодна скалічена довести своє право в суді змоги не мала і не має досі. З 657 жителів-ромів одного селища 450 мають менше як шістнадцять років. Це факт.
Цінністю для ромів є діти. Не тільки жіноча фертильність визначає її місце в соціальній структурі: чи виконала жінка своє призначення? Чоловік – тут насамперед теж батько. Ґаус звертає нашу увагу кілька разів, що під час знайомства цигани першочергово називали, скільки мають дітей. Один із його респондентів – підліток із Прешова, який не може дати відповідь на питання: «Ким ти станеш, коли виростеш?», він просто не розуміє питання. Це спостереження.
Єдиний тип комерсантів, які процвітають в гетто, – це лихварі. Боржники розраховуються натурою. Їх вивозять у Стару Європу, де вони жебрають і так відпрацьовують позичене. Висновок: «Зневага, від якої потерпають роми, давно переросла в самозневагу». Це факт.
Ґаус зустрічає трійку словацьких юнаків, майбутніх правників, котрі літом працюють в Америці. Вони мають гібридну і складну ідентифікацію: європеєць, американець, словак, русин – все одночасно. Висновок: людина, яка втратила вроджений зв'язок із своїм народом, може відтак належати до нього, не втрачаючи власної, скажу так, субстанціональності. Це спостереження.
Ви вже зрозуміли, що автор «Собакоїдів» послідовно притримується «лівих» поглядів? Для нього питання етнічних меншин в Європі – це суто класова проблема. І в книжці це – очевидний лейтмотив: «Перетинаючи Спіш із півночі на південь, зі старими знімками краєвидів у руці й новими краєвидами перед очима, я збагнув, яким тяжким є співжиття ромів і не-ромів, як жалюгідно було б симпатизувати одним перед другими чи навпаки». У Торналі, скажімо, найбільша національна меншина – не роми, а угорці. А в Прешові він споглядає службу в уніатській церкві і теж доходить до висновку про меншину, за віросповіданням наразі. Ясно, що знайдеться в «Собакоїдах» місце і для роздумів про русинів – і про те, що русином рік від року стає бути модніше. Нам про все це розкажуть.
Але, наприклад, слово «апартеїд» теж говорить вголос сам автор «Собакоїдів». До речі, саме на це слово відгукнулися більшість читачів оригінального німецькомовного видання, і понеслося книжковими ревю: «Апартеїд в ЄС?!». Втім, репортаж Ґауса не є книжкою про расову дискримінацію. Це важливо. Десь в середині твору виникне наче необов’язкова згадка: в Словаччині на державному рівні визнано п'ятнадцять різних національностей громадян. І таке: сьогодні в Словаччині діють щонайменш дев’ятнадцять ромських партій.
Собакоїди, як дали назву книжці, – це одна з каст ромів. Поруч із ромами і циганами. Це такі собі недоторканні. Звідси такий розподіл, можна припустити більш-менш переконливо, але не можна довести. Але уже малі діти в ромських гетто в своїх іграх відтворюють цю ієрархію. Хоча сторонньому спостерігачу, – каже Ґаус, – все те скидається на «великий безлад». І тут же сам себе корегує: виринає словацький юнак, котрий з легкою погордою говорить, що сучасних міських ромів-злодюжок годі порівнювати зі «скромними циганами минулого».
Расове питання в «Собакоїдах» є підводним руслом головної течії (вкраду і переакцентую чужу метафору).
Ґаус нас щедро запрошує у власну голову: його робота як автора, зокрема, рефлексувати ті стереотипи, котрими він керується сам.
От, скажімо, має зустріч з експерткою, з котрою буде обговорювати, чи різняться за антропометричними показниками різні касти ромів. І перше, що відзначає у співрозмовниці: вона – викапана француженка. Е ні, – осмикує себе, – не треба оцінювати людей за зовнішністю. Хороша робота над собою, корисна. Тільки читаймо уважніше. Коли він намагається порівняти ромські гетто з американськими нетрями, він описує свої враження від Брукліну. Значить, таке десь: іду я районом, а там італійці дискутують про мамині спагеті, жінки-арабки гуляють в чаршафах, в карибських кварталах тусуються растафарі, єврейські громади формують свої штетлі. А коли він хоче показати, наскільки різні люди прийшли на сповідь, наприклад, він ставить поруч дві символічні постаті: чоловік-заклопотаний бізнесмен і юна жіночка-мажорка, яка грається смартфоном. І в цих описах нема іронії. Робота зі стереотипами, кажете?
Пишучи про етнічні меншини, ми все одне керуємося власними уявленнями про «них» – про те, як має виглядати Інший-серед-нас. Коли читаємо – зрештою, відбувається те саме. І починається саморефлексія уже не автора чи читача, а самого тексту. Фрагмент, хоча б заради якого цю книжку треба читати: «Головна ознака гетто – не бідність, не насильство, не безробіття, не занепад. Ключове в гетто – його невидимість».
Село Яровнице: три тисячі ромів і вісім тисяч не-ромів живуть одні напроти одного і між ними протікає якийсь умовний струмок. Селище Свіньї: у словацький частині – 1300 мешканців, у циганській – десь 657. За офіційним опитуванням, 95% словаків не хочуть мати за сусідів ромів.
Сліпа цятка?
Кажуть, без неї не міг би працювати зоровий аналізатор. При чому ця сліпа зона в різних очах знаходиться в різних місцях – хоч і симетрично, тому можемо користуватися зором на здоров’я, не помічаючи того, що чогось не помічаємо. Не «Касабланка», звісно, але теж символ. Бо здається, опанувати мистецтво жити з кимсь поруч безпосередньо, без допомоги символів і стереотипів, і симетричних сліпих зон, у нас поки що не дуже складається.
Карл-Маркус Ґаус. Собакоїди та інші люди / Переклад Люби-Параскевії Стринадюк.
Львів: Човен, 2017. 120 с.