«Нове життя Гогіти», Леван Когуашвілі (2016)
Документальний фільм грузинського режисера розповідає історію Гогіти, який після 14 років тюрми повернувся додому. Він намагається якнайшвидше призвичаїтися до нового життя: допомагає матері і брату по господарству, будує хату і активно шукає собі дружину.
«Добудую будинок – одружуся! Як не добудую, то все одно одружусь», – заявляє герой і відправляється на зустріч з своєю дівчиною, яку знайшов через соціальні мережі. Вона виявляється майстринею на всі руки і турботливою дочкою. Та є одна перепона їхньому щастю – Мака (так звати обраницю Гогіти) має зайву вагу. Це не влаштовує, в першу чергу, матір героя. Ну і не в останню, його самого. Перша зустріч не вдалася. Ображена дівчина повертається додому. Та після довгих роздумів і самотніх прогулянок, Гогіта вирішує все владнати і спробувати налагодити стосунки.
Левана Когуашвілі навчався кінорежисурі в Росії і США, але він, безперечно, глибоко укорінений в традицію грузинського кіно з його епічним розмахом і в той же час увагою до деталей, але без зайвої експресивності і театральності. Це сумна комедія про красу і святковість буденності, про рутинність і звичність свят. Здається, що на екрані за півтори години пройшло не півроку, а півжиття героя, з зустрічами і розставаннями, з жартами і драмами, з похоронами та весіллями.
«Завтра свято», Сергій Буковський (1987)
Радянський виробничий фільм про зразкову птахофабрику під Києвом. Здавалось би, що з цього може вийти цікавого? Але надворі 1987 – рік «перебудови» і «гласності», коли, здається, повіяв вітер свободи. Фінансування кіногалузі залишається на високому рівні, а цензурні лещата дещо послабилися. Документалісти ринулися критикувати систему. «Завтра свято» взагалі можна вважати початком соціально-критичної української документалістики.
Фільм починається з дітей, які репетирують пісеньку про маленьких курочок, про те, які вони чудові та як гарно бути курочками. Далі на екрані постають робітники, що брутально закидають курей в машину і везуть на фабрику, де з них зроблять курятину. А невинна дитяча пісенька продовжується. І з перших кадрів ми розуміємо, що перед нами не така вже й проста виробнича історія.
На підприємстві панують буденність і одноманітність праці. В комунальних квартирах - не найкращі умови життя, а для робітників відсутній будь-який організований відпочинок. Хоча з організованим якраз все в порядку, а от з відпочинком - проблеми. Після зміни на фабриці потрібно ще відстояти чергу на кухню і пральну. А кранів всього два на тридцять п’ять сімей і гаряча вода - лише взимку. Робітниці зізнаються, що після фабрики їм не потрібні ніякі паради і свята, от тільки б виспатися.
А завтра Перше травня! І вони мають пройти радісною ходою і показати, які вони щасливі. «Завтра свято» - про те, що стоїть за плакатами і кольоровими кульками, про радянське індустріальне виробництво і роль робітника, який давно вже не хазяїн на ньому, а лише гвинтик індустріальної машини.
«Головна роль» Сергій Буковський (2016)
Новий фільм Сергія Буковського вже встиг отримати нагороду на Одеському кінофестивалі, а також був відзначений Першою українською кінопремією «Золота Дзиґа».
Це камерна інтимна історія про актрису і матір режисера – Ніну Антонову. Буковський не вперше робить кіно про своїх рідних. Так, в картині «На Берлін» 1995 року він зняв свого батька і дядька, які відправились з Києва до Берліна – місця, де в останнє вони були під час війни. Та подорож тривала всього декілька днів. Ніну Антонову знімали протягом двох років: на роботі, вдома, під час репетицій і підготовки до ювілею, в гарній вечірній сукні і в домашньому одязі.
Режисер мав доступ до всіх закутків її квартири і душі, пильно вглядався в її життя, але навіть максимально наближуючись, керується правилом, що головне - не нашкодити і не образити. Він з гумором, дещо іронічно розповідає історію харизматичної особистості і трохи правди про самого себе.
«Без назви», Міхаель Главоггер, Моніка Віллі (2017)
Об’їхати світ за рік, знімати все, що бачиш і з цього всього створити фільм про суть подорожей і природу руху. Таке амбітне завдання поставив перед собою відомий австрійський режисер Міхаель Главоггер.
Австрія – Угорщина – Боснія і Герцеговина – Хорватія – Сербія – Чорногорія – Албанія – Італія – Марокко – Мавританія – Сенегал – Гвінея-Бісау – Гвінея – Сеєрра-Ліона – Ліберія. 22 квітня 2014 року Міхаель Главоггер помер від малярії в Ліберії. Фільм закінчила його постійна монтажерка Моніка Віллі. Світова прем’єра відбулася на Берлінському кінофестивалі в 2017 році.
Він знімав бідняцькі квартали, промислові зони, сміттєві звалища. Знаходив у цьому особливу красу, не розділяв на гарне і огидне. Кожна сцена і деталь виглядають однаково естетичними і вводять в стан медитативного замилування.
«Без назви» не має чітко вираженої теми і звичного лінійного сюжету. Структурною зв’язкою слугує закадровий текст – дорожні нотатки самого Главоггера. Документальне кіно тут є не інструментом для декларації своїх переконань і принципів, а виступає способом життя і спостереження за ним. Це авторська спроба охопити світ у всій його багатогранності і продемонструвати це все глядачу.
«Війна химер», Анастасія та Марія Старожицькі (2016)
Особиста історія Анастасії Старожицької і її хлопця Валерія Лавренова, який відразу після Майдану пішов добровольцем в АТО, потрапив до «Іловайського котла» і вийшов звідти живим. Та після пережитого чомусь хоче повернутися туди, де загинуло багато його товаришів. Анастасія, яка виступала як режисерка і протагоністка в фільмі, намагається зрозуміти причини цього і відправляється з ним на фронт.
Кадри обстрілів, зняті на мобільний телефон, мирне життя Києва, зруйновані після бомбувань приватні будинки в прифронтовій зоні - цей дуже різний візуальний матеріал об’єднується закадровим текстом у формі монологів двох головних героїв. Кожен розповідає свою історію, але так і не вступає в діалог. Складність комунікації між тими, хто лишився на мирній території, і тими, хто прийшов з війни, – саме в цьому драматизм, а може навіть трагізм, цієї та інших подібних історій.
«Війна химер» - про тих, кого називають героями в постгероїчному часі й просторі. Тисячі солдат повернулися з фронту фізично, але психологічно залишилися там. Вони зіштовхуються з посттравматичним синдромом, з яким їм, як і Валерію, складно впоратися самотужки.
«Ленінопад», Світлана Шимко (2017)
Анастасія та Марія Старожицькі розповідають про суспільно-політичні зміни через призму особистого досвіду. Світлана Шимко для того, щоб розказати про не менш важливі процеси, а саме про проведення декомунізації в нашій країні, обирає абсолютно протилежний підхід. Вона відходить від індивідуальностей - у її фільмі відсутні герої і закадровий текст, в якому б нав’язувалася певне ставлення до того, що на екрані.
Натомість в «Ленінопаді» вдало поєднано в авторське іронічне зауваження, фрагменти хроніки 20-х років, на яких більшовики руйнують церкви, кадри встановлення пам’ятників Леніну і відео з Youtube, на яких в різних містах України їх зносять.
«Ленінопад» - не про життя і смерть одного пам’ятника, а про Історію з великої літери і про її циклічність. Режисерка ставить питання, що робити з радянським спадком, як з ним працювати і переосмислювати? І чи достатньо лише скинути з постаменту всіх кам’яних вождів? І, здається, навіть дає відповідь. В одній з фінальних сцен пам’ятник переплавляють на церковні дзвони. Він практично потонув в розпеченій червоній масі, на поверхні лишилось обличчя. На думку відразу спадає відома з сцена з «Термінатора» і легендарна фраза, що він ще повернеться.
«Dixie Land», Роман Бондарчук (2016)
В 2010 році для фестивалю Docudays був знятий короткий ролик за участю херсонського дитячого джазового бенду «Dixie Land». Та історія на цьому не закінчилася, а продовжилася на 7 років. Ролик виріс в повнометражний документальний фільм, а з ним і герої. Хтось за цей час припинив заняття музикою, помер їхній незмінний керівник і засновник колективу Семен Ривкін. Це стало чи не найсерйознішим викликом для дітей.
Лев, найстарший в колективі, перший постає перед складною дилемою - чи залишитись в рідному місті та очолити Dixie Land, чи поїхати вчитися і будувати власну кар’єру. Одна з найдраматичніших сцен, коли він каже молодшим колегам про своє рішення.
Це історія не лише про веселі і безтурботні дитячі роки, а, в першу чергу, про вибір свого призначення в житті і відповідальність за нього.
Українська прем’єра стрічки відбулася на цьогорічному фестивалі Docudays. Судячи з переповненої зали і довгих-довгих оплесків після фінальних титрів, режисеру вдалося вловити атмосферу легкості і дитинства, і передати її в близькій і зрозумілій для глядачів формі.
«День звільнення», Уґіса Олте та Мортена Траавіка (2016)
Кожен документальний фільм про таку закриту державу, як Північна Корея, викликає цікавість. А якщо сказати, що це фільм про перший концерт там західного рок-гурту? А якщо це виступ словенського гурту «Лайбах», які працюють з тоталітарною естетикою? Здається, вже цього достатньо, щоб зацікавити глядача.
Чому вибір падає саме на цей колектив, пояснює один з північнокорейських дипломатів. Виявляється, що і гурт і країна опиняються в схожій ситуації неправильного розуміння зовнішнім світом.
Фільм починається з кадрів, на яких співставляються реакції публіки на виступи рок-гуртів і різних диктаторів. Таким чином глядачів ніби провокують до роздумів про різницю між Північною Кореєю та, умовно кажучи, демократичним світом.
Деяких учасників гурту можна навіть запідозрити в симпатії до режиму. Тричі повторюється фраза «Тут скрізь щілини, через які віє вітер». Ніби натякаючи на вітер свободи, який дме куди хоче. Але те, що знаходиться за туристичними маршрутами і вдаваним демократичним тоном офіційних прийомів, теж можна побачити в цих щілинах. Десяток людей в сірому, які скрізь супроводжували колектив, при цьому ніяк не допомогали в організації, а лише пильнували. Коли один з учасників гурту самовільно вирішив прогулятися містом, то це не на жарт всіх налякало, оскільки це загрожувало серйозними санкціями не лише для нього, але й всім членів знімальної групи.
***
В цьому і є сила документального кіно, де реальність може пробиватися навіть поза волею авторів. Воно може бути інструментом соціальної критики, способом самоаналізу, можливістю пильніше подивитися на буденні речі і знайти в них красу епічного масштабу або ж нагадати про щасливі роки дитинства. А головне, що уважному глядачу, це кіно може відкрити нові горизонти реальності.
Покази програмі Docu/Хіт стартують 14 вересня в кінотеатрах Києва, Одеси, Львова, Харкова, Сум, Дніпра та Херсона. Подробиці та розклад - на сайті програми.