Перша частина ГаліціяКульту видалась надзвичайно складним за своєю внутрішньою логікою та структурою заходом. Шість творчих резиденцій, розрізнених тематично та методологічно, мали за спільну ланку ідею взаємодії між українськими Заходом та Сходом. На тринадцять днів вони захопили Харків, будуючи різноманітні шляхи як внутрішньої кооперації, так і безпосередньої взаємодії з самим містом. На перший погляд, стихійна програма, яка мала великі лакуни між резиденціями і тому позбавила можливості налагодити комунікацію між всіма учасниками проекту, виявилась гарним приводом для отримання досвіду, яким би він в результаті не опинився.
Заявлені на початку цілі кожної з резиденцій стали лише теоретичними припущеннями організаторів проекту, які не брали безпосередньої участі в процесі роботи шести груп. На практиці ж кожний/а куратор/ка чи ментор/ка самостійно визначали логіку співпраці, ставили завдання та тематично окреслювали подальшу взаємодію. В такій ситуації ключовою була особистість того, хто ставав на чолі резиденції і визначав вектор руху учасників.
Безпосередньо з міським простором працювали тільки дві резиденції – «Турбоарт» та архітектурно-соціальна резиденція «Громадський простір будинку «Слово»: creare vita». Центральним об’єктом останньої став легендарний будинок «Слово», заселений в 1930-х роках письменниками, поетами та культурними діячами. В сучасній Україні це звичайний житловий будинок, розташований в тихому центрі міста, який не виділяється нічим від десятка подібних старих і занедбаних будинків, чиєю долею не опікуються ані мешканці, ані міська влада. Метою резиденції, ментором якої був архітектор Олег Дроздов, а координаторкою – активістка Ірина Сальник, були відновлення історії, що склалась навколо дому, та спроба налагодити взаємодію з мешканцями. Якщо цей будинок стане приводом для глибинного соціологічного та культурологічного аналізу, це може насправді змінити фокус ставлення до історії свого дому, вулиці, міста. На даному етапі роботи майстерні було прийняте рішення створити інтернет-ресурс, який має зібрати всю інформацію щодо будинку, його відомих мешканців та їхні історії.
Відмінною від всіх була анімаційна резиденція Романа Дзвонковського та Олени Бец, які були єдиними представниками західної України в своїй групі і також єдиними дорослими учасниками. «Відкрита тема» стала взірцем плідної та повноцінної роботи з дітьми, адже, поклавши на себе функції помічників та порадників, а не суворих наглядачів, Роман та Оля надали можливість дітям самим розпоряджатися долею мультфільму і самостійно пройти всі етапи – від створення сценарію до самих зйомок. Учасники не відчували тягар заборони або страху зробити щось неправильно, зате відчували зацікавленість та щиру, не нав’язану, відповідальність за свою роботу.
Ще одними прикладами плідної, але вже не дитячої взаємодії стали дві резиденції: майстерня графіка Павла Макова та майстерня документалістики харківської режисерки Люби Дуракової і львівського музиканта та режисера Остапа Костюка. В рамках двох резиденцій, які діяли ізольовано одна від одної, вдалось перетворити певний матеріальний об’єкт (арт-бук чи фільм) на інструмент, за допомогою якого набувається досвід. Він став фінальною, але не визначальною точкою резиденції. Постійна орієнтованість на результат, формула «швидше та більше, незважаючи ні на що», тягар необхідності у звітності, у презентації перед громадськістю – саме ці формальні моменти здатні знищити зміст таких резиденцій. Але в цих двох майстернях орієнтиром став взаємообмін та комунікація, результатом яких у майбутньому може стати певний творчий доробок.
Лише дві резиденції – «Турбоарт» (на заводі Турбоатом) та «Коло спілкування» (в ЄрміловЦентрі) визначили своєю головною ціллю появу певного творчого матеріального продукту, на що і була спрямована їх щоденна робота. В резиденції «Коло спілкування», координаторкою якої була директорка ЄЦ Наталя Іванова, головний акцент був поставлений саме на кінцевий результат, а саме виставку, де 7 митців з Харкова і 6 зі Львова візуалізували своє бачення теми «Капсула». Кожному художнику/ці у своїй власній манері вдалося віднайти уявлення про зовнішні чи внутрішні обмеження, але ця ізольованість набула не лише візуального вираження, але й буквально проявлялась в робочому процесі. Митці працювали незалежно один від одного, не маючи таким чином змоги вийти з власної зони звичних робочих процесів. Фінальна виставка – це яскраве висловлення на задану тему, вираження кожного окремо, без втручання іншого “я”.
Як і резиденція, що розгорнулась навколо будинку «Слово», майстерня муралістів працювала з місцевим об’єктом – харківським турбінним заводом «Турбоатом», в основі якого виявилось не розвінчання, а підтвердження міфів про харківську владу та неможливості вільної робити з публічним простором.
Резиденція як форма організації роботи може бути направлена або на задоволення потреб художника, або на врахування потреб місцевості, де вона відбувається. Але у випадку резиденції Турбоарт були прийняті до уваги навіть не потреби, а виключно вимоги адміністрації заводу. Кураторка ж резиденції Дар’я Хрисанфова в даній ситуації перетворилась на чиновника, ставши провідником цензури, який слухняно виконує вказівки зверху і відноситься до художника як до дешевої робочої сили. Таким чином мурали на Турбоатомі перетворились на звичайне комерційне замовлення, адже художникам було поставлене завдання з чіткими вказівками та вже готовим баченням того, що має бути на зображеннях.
Знову гра в старий патерналізм, де керівник знає все краще за всіх, не спитавши поради ні у художника, ні тим паче у працівників заводу, які тепер, після надзвичайного важкого робочого дня, виходячи з цехів мусять бачити ті ж самі турбіни та станки, кожну деталь яких вже давно знають напам’ять. Звичайно, не можна відкинути того факту, що Турбоатом – це режимний державний об’єкт, а Харків – місто, що твориться за смаком і принципами міського голови, і тому умови праці з таким об’єктом апріорі були дуже специфічними. Тоді постає ряд питань: чому учасники не були попереджені заздалегідь, чому ці умови не були частиною попереднього релізу проекту, чому більша частина художників прийшли з власними ідеями та ескізами, які їм сказали прибрати в перші ж дні.
Через ситуацію цензурування проект покинули Олександр Брицев та Олександр Гребенюк – учасники стріт-арт групи «Добрі люди». Мінімальною ж формою протидії тих, хто залишився, стала невелика модифікація початкового ескізу на стадії завершення роботи над муралом.
Безперечно, всі резиденції виконали функцію певної платформи для зустрічі та спілкування, що дозволило подолати ізольованість не тільки між регіонами, але й обмежений простір власних комун, на які розбиті місцеві культурні простори. В той же час проект став ілюстрацією типової ситуації української дійсності, де може існувати пропозиція нової форми взаємодії, подолання стереотипів, створення нового культурного та соціального базису та – одночасно – використання старих схем взаємодії, де основою є контроль, цензура та підпорядкування чиємусь особистому смаку.
Такі проекти, як ГаліціяКульт, у своїй багатофункціональності та багатовекторності будуються на тому, що колективне формується з особистого і приватний досвід кожного може в майбутньому мати вплив на більш глобальні процеси. Довіра до думки та дії в дитячій резиденції, відкритість досвіду в резиденціях графіки та документалістики, ізольованість художника та його роботи, яка мусить знаходити зв’язок з навколишнім світом в «Колі спілкування», цензура та страх протидії «Турбоарту» та спроба осягнути минуле з однієї точки будинку «Слово» – окремі, дуже різні, але типові теми, що зустрічаються в сучасній українській культурі. Вони перемішані між собою та розмиті, не мають чітких граней. Тому в результаті проект став символічною ментальною мапою соціальної та культурної адекватності, що проходить свій шлях від невігластва та опортунізму до розуміння цінності досвіду та поваги думки іншого.