ГлавнаяКультура

Софія Київська – територія розбрату

Ситуацію, яка виникла внаслідок спроби уряду передати Церкві одну із споруд ансамблю, що входить до списку Всесвітнього надбання людства ЮНЕСКО, можна було б навіть не обговорювати. Достатньо діяти відповідно до чинного міжнародного та українського законодавства і тема буде вичерпана. Проблема у тому, що наші посадовці не люблять діяти за законом. Тож створену одним розчерком пера проблему акуратно посунули із чіткої юридичної та пам’яткоохоронної площини у розпливчасто-емоційний світ етики й політики. І почалися обговорення.

Українські інтелектуали швиденько розділилися на два табори. Одні вважають, що церква – споруда для молитви, і взагалі відновлено історичну справедливість: нарешті хоч не у головному храмі країни, Софійському соборі, але, принаймні, поруч із ним буде Українська Церква. Ну, і щоб була певна рівновага з Московським патріархатом, який виробляє, що хоче у Києво-Печерській лаврі. Інші, а це переважно фахівці пам’яткоохоронної справи, музейники та реставратори, впали у відчай від такого кроку одіозного Мінкульту.

Трапезна церква на території Софії Київської
Фото: new.sophiakievska.org
Трапезна церква на території Софії Київської

Символічне володіння і справедливість

Кожен школяр нині знає, що Софійський собор від початку і програмно будувався як символ держави, та ще й із прозорим натяком на спробу Русі дорівнятися до Візантійської імперії. Тут не тільки коронували князів, але й присягали на виконання політичних договорів. На початку XVII ст. митрополит Петро Могила почав ремонтувати підупалий собор та відновлювати й «розкручувати» його символічне значення як символу державності. Утвердилася думка: хто володіє Софійським собором, той і головний. Відтоді у храмі в різний час правили службу Божу і уніати (так у XVII ст. називали греко-католиків), і православні єдиного на той час для українських земель Московського патріархату, і священики новоствореної у ході Визвольних змагань Української Автокефальної православної церкви. Зауважу, що усі вищезгадані конфесії існують і донині, більше того з’явилася ще одна – Українська православна церква Київського патріархату. Три з чотирьох програмно обстоюють українську державність.

Але річ у тім, що Україна зламу тисячоліть не є всуціль православною. Протестанти і юдеї, мусульмани і буддисти, атеїсти і послідовники новітніх язичницьких культів – далеко не повний перелік громадян, більшість яких є патріотами своєї країни, цінує її минувшину і шанує символи держави, одним з яких і є Софія Київська. Тож коли у перші роки незалежності храми роздавали громадам, стосовно Софії Київської вирішили знову взяти за взірець Константинополь, тобто Стамбул.

Софія Константинопольська встигла побути і церквою і мечеттю, тому, щоб не створювати зайву напругу у суспільстві та краще зберегти пам’ятку, турки перетворили її на музей. От і Софію Київську залишили заповідником.

Єдина служба, яка тут може відбуватися – екуменічна молитва за Україну під час інавгурації чергового президента.

Фото: www.president.gov.ua

Тому запустити хоч не у собор, а у Трапезну церкву на закритій території комплексу одну з православних конфесій (при усій повазі до УПЦ КП) є не надто етичним кроком щодо вірян інших конфесій та віросповідань, адже йдеться про символ нашої спільної держави. Ну, а не узгодити з ЮНЕСКО зміну функцій споруди – це, як то кажуть, нижче плінтуса. Міністр Кириленко назвав це політичним рішенням. Цікаве рішення, що сіє розбрат у країні та демонструє її у найгіршому світлі на міжнародній арені. Міністр культури хоч в курсі, що за такі штуки весь ансамбль Софійського собору може потрапити у «Червоний список» пам’яток під загрозою, або й зовсім вилетіти із Списку всесвітнього надбання?

А от позиція керівництва Національного заповідника Софія Київська подиву не викликає. Директор Неля Куковальська за Януковича дала можливість правити службу Божу у Софійському соборі московському патріарху Кірілу, тепер часи змінилися – пустимо у трапезну більш патріотичну конфесію. Звісно, збереженість пам’яток нікого не турбує, черговий провал біля стін собору засипають піском, замість дослідити і укріпити підземні приміщення.

Хіба можна цю ситуацію вважати відновленням справедливості? Справедливість потрібно відновлювати передусім за допомогою законів. І не тільки пам’яткоохоронних.

Просто закон

Етичних проблем довкола Софії Київської вдалося б уникнути, якби урядовці різних відомств діяли відповідно до чинного законодавства. І з розумінням того, що Україна – світська держава, а громадяни різних віросповідань та їхні конфесії перед законом рівні. Отже, нам не подобається діяльність московського патріархату в нашій державі, ми хочемо справедливості? Тож для початку давайте притягнемо до кримінальної відповідальності московських попів, що агітували (і, підозрюю, продовжують це робити) за сепаратизм і насаджують «рускій мір». Давайте з’ясуємо, що за «казакі» вештаються Почаївською лаврою (пам’яткою архітектури національного значення) буцімто заради її охорони. І як ці люди великими групами потрапляють з Росії аж на Тернопільщину теж цікаво. СБУ це не бентежить?

І давайте врешті примусимо УПЦ МП (а також усіх в країні) шанувати пам’яткоохоронне законодавство. Зруйнували дзвіницю, набудували гаражів у Межирічі Острозькому? Слідство – суд – вирок (багатомільйонний штраф і примусове відновлення зіпсованого власним коштом). Щось самотужки знову копають-будують на території Києво-Печерської лаври? Слідство – суд – вирок. Влаштували самостійну реставрацію Троїцької церкви у Почаєві та вирубали навколо неї дерева? Хтось в курсі, що за кожне зрубане дерево має бути сплачено штраф? Я вже не кажу про невідповідність позолоченого купола та побілки первинному задуму архітектора.

Фото: hram-ua.com

А де там наші київські борці з незаконно встановленими МАФами? Щось не схоже, щоб жахливі хатки навколо Києво-Печерської лаври та на її території, за якими не видно пам’яток, були встановлені легально. Чому б їх не знести?

І найголовніше – пам’ятаймо, що пам’ятки архітектури є загальнонаціональним надбанням. Тобто кожен громадянин незалежно від віросповідання (чи взагалі атеїст) має право оглянути пам’ятку. Не повинно бути ніяких табличок «Только для молящіхся» на вході у найдавніші й найцінніші храми лаврських печер. Нас не повинна зустрічати на вході заборона фотографувати і «прогулюватись територією», як у Зимненському монастирі. За туристом з фотоапаратом не повинна бігати черниця з вимогою «просити благословення (тобто дозвіл) на фотографування» у «матушкі», як це трапилося зі мною у Дермані.

Зрозуміло, що міжнародне законодавство також має діяти по-справжньому і усі приписи ЮНЕСКО та ICOMOS щодо пам’яток світового значення мають виконуватися чітко й бездоганно.

Для того, щоб все це зробити, Мінкульт повинен не руйнувати, а розбудовувати пам’яткоохоронну службу, яка б, своєю чергою, стежила за дотриманням закону і вчасно робила подання до прокуратури. Але це ж роботу робити треба! Ні, наш міністр культури так не звик. А от зімітувати діяльність – залюбки. Це ж не займатися проблемами чергового провалу ґрунту поблизу стін Софійського собору. Власне, спроба передати трапезну Церкві і є імітацією бурхливої діяльності, причому не без вигоди для себе.

Кому вигідно?

Це питання корисно задавати у будь-яких конфліктних і каламутних ситуаціях. Отже, може здатися, що найбільшу вигоду мала б отримати Українська Церква. Насправді ж її вигода від участі у цілком світському конфлікті, який тепер може тривати роками (якщо рішення Мінкульту не буде скасоване) вельми сумнівна. Міністр Кириленко з невеликого розуму пробалакався, що рішення є політичним. Тож тепер УПЦ КП може бути використана як пішак (даруйте, але за всієї поваги це так) у політичних провокаціях найдивовижнішого змісту.

Хтось пам’ятає похорон Патріарха Володимира у 1995 р? Тоді після відспівування у Володимирському соборі ієрарха-правозахисника, справді визначної людини, жалобна процесія «чомусь» повернула не у бік Байкового кладовища, де все було підготовано до похорону, а у бік Софійського собору. У натовпі було декілька відомих політиків та члени вельми каламутної організації УНА-УНСО. Перші закликали процесію звернути з домовленого заздалегідь маршруту, а другі влаштували масштабну бійку з міліцією, у якій постраждало чимало простих вірян. Нині вважають, що у такий спосіб президент Кучма «підставив» прем’єра Марчука, який мав президентські амбіції, але що і як було насправді і досі не зовсім зрозуміло. Чи потрібно Церкві, що користується довірою мільйонів людей, потрапляти у подібні ситуації, підривати свій вплив та ще й вносити розбрат у суспільство?

Фото: Ольга Якимович

Найбільшу вигоду від акції отримають прем’єр Яценюк та міністр Кириленко. Крісла під обома хитаються із щоразу більшою амплітудою, тож підтримка такої важливої інституції як Церква буде для них вельми доречною. І після такої великої послуги, як можливість врешті потрапити на територію заповідника, вони цю підтримку матимуть довіку.

Не залишаться без «пряників» і дрібніші учасники процесу, як от адміністрація Національного заповідника "Софія Київська". Адже для того, щоб перетворити софійську трапезну на храм, потрібно зробити зворотне перепланування: колись церкву перетворили на експозиційне приміщення, а на другому поверсі влаштували конференц-зал, тепер потрібно все знову переробити. Мільйони гривень можна буде пустити через рахунки фірм, що належать керівництву заповідника – щось до ручок і пристане. От тільки чи витримає будівля XVIII ст. другу за півсотні років ґрунтовну перебудову?

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналістка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram