Знищення бойовиками ІД експонатів музею міста Мосул
Від Візантії до Пальміри
Терміном «іконоклазм» (нищення зображень з релігійних міркувань) ми завдячуємо Візантії, де ця неприємність трапилася вперше у VII – VIII ст. Не заглиблюючись у богословські матерії повідомлю, що духівництво дійшло висновку, буцімто ікони не відповідають настановам східного християнства (хоча формально на той час церква не була ще остаточно розділена на західну і східну) і підігріті проповідниками натовпи ринули нищити ікони та мозаїки. Щоправда, відбувалося це переважно у східній частині імперії. На Балканах іконоклазм не мав успіху, та й у столичному Константинополі натовпам руйнівників особливої волі не давали.
У ХVI ст. найбільш радикально налаштовані протестанти у Швейцарії, на півночі Франції та у країнах, що нині називаються Бенілюксом, вирішили, що у храмах не повинно бути скульптурного оздоблення та мальованих вівтарів, бо це пережитки ненависного католицтва. І знову фанатичний натовп ринув трощити мистецькі шедеври та навіть звичайні придорожні хрести. Щоправда, проти виступили цехи живописців та їхні грошовиті замовники. Не те, щоб їм вдалося вгамувати роз’юшений натовп, але Гентський вівтар та низку інших видатних творів таки врятували.
Був ще один не надто відомий широкому загалу рух. Не те щоб іконоклазм, а так – невеличке редагування. У Московському царстві ХVII ст. не толерували так звані ікони «фрязького письма». Фрязьке письмо – це невинна спроба іконописця, який десь колись побачив західноєвропейську картину, застосувати нову живописну манеру – використати світлотінь для моделювання ликів, надати їм об’єм. Це було неприпустимо з точки зору традиції, тож натовп із священиками на чолі вривався у будинки, вилучав крамольні ікони, виколупував очі зображень і носив спотворені лики вулицями людям на пострах. Потім недозволені ікони знищували.
Нині іконоклазм трапився втретє в історії людства, причому зображення нищать разом із будівлями. Від попередніх він відрізняється тим, що ніякої теологічної дискусії тут і близько немає – ну хто ж нині вірить у ассирійських чи античних богів? Ісламські фундаменталісти руйнують безцінні пам’ятки культури, для годиться посилаючись на релігійні настанови. Насправді ж зняті на відео акти вандалізму, що моментально розходяться мережею, мають те саме призначення, що й публічні страти – перелякати увесь світ і змусити про себе говорити. Тож питання, яке задав журнал National Geographic, – «Чому Ісламська держава (ІД) ненавидить археологію?» – є риторичним.
Отже, що втратило людство впродовж останніх місяців? Першими постраждали пам’ятки культури Дворіччя. Навесні цього року бойовики ІД знищили експонати музею міста Мосул, а потім підірвали пам’ятки архітектури біблійного Німруду в Іраку. Відео вандалізму викликало обурення переважно серед людей культури, бо для широкого загалу Дворіччя – це щось малозрозуміле зі шкільного підручника.
Треба було більшого ефекту! Тож восени настала черга Пальміри, античного міст-руїни, сама назва якого впродовж століть була синонімом краси й архітектурної довершеності. Пальміра – не тільки пам’ятка зі списку ЮНЕСКО, це відомий туристичний об’єкт, який чимало людей встигло побачити на власні очі, а ще більше мріяло побачити. Не побачать. Злітають у повітря величні храми, урочисті колонади та тріумфальні арки. Не усі одразу, а по черзі – щоб створити більше інформаційних приводів. А щоб було страшніше, перед брамою Пальміри демонстративно рубають голову старому і шанованому у світі охоронцю пам’яток, 81-річному Халеду Аль Асааду, який 40 років беріг Пальміру.
Не тільки ісламісти
«Ісламісти» – занадто широке, а тому неточне визначення для терористів та руйнівників. Можливо, для багатьох стане відкриттям, що бойовики ІД руйнують не тільки пам’ятки давньої архітектури, але і мечеті незалежно від віку споруд. Річ у тім, що ІД заснована сунітами, представниками найбільш чисельної течії у ісламі, тож все, що пов’язане з іншими течіями, шиїтами і суфіями, вважається неправильним і підлягає знищенню. Все це прикро нагадує діяльність однієї великої помісної церкви у православ’ї. Різниця лише у тому, що ця церква не підриває «неправильні» християнські пам’ятки, а спотворює їх перебудовами, що мало чим відрізняється від знищення.
Будь-який релігійний фанатизм, хоч мусульманський, хоч православний, несе загрозу культурі, тож не треба заспокоювати себе тим, що Пальміра далеко, до нас ІД не дістанеться. А нам і не треба, бо православна вибухова суміш із фанатизму, нахабства і неосвіченості руйнує пам’ятки не менше. Хтось пам’ятає обвали 2005 – 2006 рр. Ближніх печер Києво-Печерської лаври? Насельники лаври занадто старанно поливали квіточки у митрополичому саду, от ґрунт і розмок. Зараз печери укріплено державним (тобто нашим з вами) коштом, гаманець винуватців не постраждав. Споруди лаври у незадовільному стані, але вплинути на це неможливо – у нас пам’яткоохоронні закони зроду не виконувалися.
У Троїцькому монастирі в Межирічі Острозькому ченці зруйнували дзвіницю XVII ст., понабудували на території пам’ятки архітектури національного значення якихось гаражів та капличок, влаштували посеред села цвинтар і не перший сезон заважають археологам проводити дослідження поблизу монастиря. А кажуть, ІД не любить археологію!
Присутність представників УПЦ (МП) у пам’ятках архітектури національного значення елементарно ускладнює відвідувачам їхній огляд. У лаврських печерах відгороджено найдавнішу частину і вивішено табличку «Только для молящихся». Виходить, атеїст, чи громадянин України іншого віросповідання не має права оглянути пам’ятку? У Зимненському монастирі XV ст. заборонено «фотографувати і прогулюватися». А Почаївську лавру принаймні до минулої осені вартували завезені з Росії «козаки». Схоже, вони і досі якимсь чином потрапляють на Тернопільщину, тільки медальки познімали, щоб увагу не привертати. Залишилися у зловісній чорній формі і наводять порядок серед відвідувачів на власний смак. Куди дивиться СБУ?
В окупованому Криму керувати Херсонесом Таврійським (об’єктом ЮНЕСКО, який із незрозумілих причин досі не потрапив у «червоний» список пам’яток під загрозою) спробували поставити священика. Колектив заповідника, звісно, здійняв лемент, піп звільнився за власним бажанням. Але важко повірити, що це була остання спроба перетворити Херсонес на православний релігійний центр. Не можу не пригадати свій дзвінок у цей заклад наприкінці лютого 2014 р. Тоді на моє питання чи у безпеці Херсонес, працівниця заповідника роздратовано відповіла: «Це у вас в Києві небезпечно, а у нас все в порядку!»
Втім, у Києві теж є пам’яткоохоронець-священик, який, на відміну від кримського цілком комфортно почувається на посаді. Приятель міністра культури В’ячеслава Кириленка очолює славетний Музей української народної архітектури і побуту в Пирогові. І нічого, працівники закладу скаржаться, преса обурюється, а з міністра та директора – як з гуся вода.
Очікування нового порядку
Список ЮНЕСКО – до певної міри умовність, яка існує доти, поки в суспільстві існує домовленість визнавати саме ці архітектурні твори найвищим надбанням людства. Ні, я не ставлю під сумнів мистецьку та історичну вартість пірамід у Гізе чи Версалю. Просто у світі є чимало шедеврів, які волею долі не потрапили до списку чи стоять у щораз довшій черзі на прийом до нього. Черга довшає із зрозумілих причин – місце у омріяному списку надає пам’ятці статус, на який безвідмовно «клюють» туристи.
Дуже просто боротися з тими, хто визнає правила гри: от німці збудували без дозволу вкрай необхідний міст через Ельбу – і культурний ландшафт долини Ельби вилетів зі списку ЮНЕСКО. Скільки крику було, як німці соромили свій уряд! А що робити з тими, хто не визнає жодних законів? Свого часу попередниця ООН, Ліга націй, припинила існування, бо одна з країн-членів відмовилася грати за правилами – і розпочалася Друга світова. Нині Радбез ООН чухає потилицю: що робити з країною-агресором, яка має право вето і зводить нанівець дипломатичні зусилля решти членів? ЮНЕСКО робить гнівні заяви на адресу руйнівників пам’яток – воно не звикло діяти у екстремальних умовах і насправді не знає, як вберегти безцінні споруди. Але нагадаю, що сучасне пам’яткоохоронне законодавство почалося з «Пакту Реріха» – вражений руйнуваннями Першої світової художник запропонував систему домовленостей, що мала б вберегти надбання людства саме у ході збройних конфліктів. Тоді цей документ був сенсаційним. Нині на часі створення нової системи охорони світової спадщини. От тільки людини масштабу Реріха, яка запропонувала б вихід в добу тероризму та гібридних війн, щось не видно.
Від того, що зробили з Німрудом і Пальмірою, болить серце. Але ми не знаємо достеменно, що робиться у пам’ятках ЮНЕСКО на нашій території – у Києво-Печерській лаврі та окупованому Херсонесі Таврійському. Та й іншу лавру, Почаївську, також шкода – хоч і не світова спадщина, але пам’ятка національного значення. Для нашої країни вирішення проблеми охорони пам’яток простіше, аніж для ЮНЕСКО, бо тут не треба особливо думати – просто виконувати закони у жорсткому форматі: правопорушення – подання до прокуратури – суд – вирок і його виконання. Невідворотність мільйонних штрафів (а саме на такі суми «тягне» приведення до ладу зіпсованої пам’ятки) навчить і забудовників, і церкву шанувати спадщину. Справа за малим: треба створити механізм виконання цих законів.
А щоб коліщатка цього механізму закрутилися, варто було б організувати спеціальну службу на кшталт новітньої поліції, яка займалася б попередженням та розслідуванням різноманітних злочинів у царині культурної спадщини: від викрадень артефактів та боротьби з чорною археологією до захисту пам’яток архітектури. Власне, це і має бути поліція, що охопить діяльністю не тільки великі міста, але й малі містечка та села, бо саме там ситуація з пам’ятками просто трагічна. Ну, і підпорядкована має бути не Мінкульту, від якого важко дочекатися чогось путнього.