Майданна література
Політика залила усі сфери суспільного життя, і література тут не виняток. Протягом 2014 року на книжкових полицях з’явилися понад два десятки книжок, присвячених Майдану, революції, Небесній сотні тощо. Книги-реквіеми, книги-свідчення, книги-антології фб-статусів, художні альбоми, збірки поезій і прози – усі як одна мають на меті зафіксувати для майбутнього важливий історичний момент. Це, безперечно, важливе завдання: добре, що і видавці, і автори швидко відчули читацький запит та заповнили новоутворену нішу.
Вірогідно, у майбутньому на основі цих «документів епохи» будуватиметься ґрунтовне осмислення історичних подій 2013-2014 рр., а тому особливо добре, що було неодноразово зафіксовано суто людський, суб’єктивний вимір української революції. Чи не вперше в історії України науковці мають до опрацювання такий величезний масив інформації з різноманітних джерел – і це стане як багатством, так і додатковим ускладненням для написання лінійної оповіді.
Але високий патріотичний порив не для всіх був головним рушієм у виданні текстів про Майдан. Окремі книги, на жаль, виглядали відвертою кон’юнктурщиною і просто маніпулювали щирими почуттями майбутніх покупців. Загалом, думаю, що потік постмайданних текстів ще далеко не вщух, і продовжиться у наступному році. Можливо, тепер на рівні сюжетів у жанровій художній літературі та глибшій есеїстиці. Або ж у найскладнішій для цієї теми дитячій літературі, де Видавництво Старого Лева вже анонсувало на січень книгу «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин та Андрія Лесіва.
Читацький інтерес
Якою б важливою не була політика та війна у житті українців, література у 2014-му своїх прихильників не те що не втратила, а, здається, навіть здобула. Книжковий Арсенал, Форум видавців, Meridian Czernowitz та інші фестивалі впевнено збирали повні зали гостей. Можливо, не в останню чергу за рахунок того, що літератори не відсторонювалася від актуальних подій, а якраз навпаки – пірнали у їх вир з головою (наприклад, ім’я Сергія Жадана протягом цього року точно стало значно відомішим серед широких верств українців).
Значна частина наче б то літературних заходів були насправді публічними інтелектуальними дискусіями на злобу дня за участі письменників. Говорили про різне, майже всюди, де починали спокійно і виважено, врешті збивалися на високі тони та обурені коментарі з залу. Можу пригадати за рік хіба кілька акцій серед усіх відвіданих мною, після яких було відчуття немарно витраченого часу і появи нових думок на задану тему.
Ще один вияв літературних зібрань актуалізувався з початком війни на Сході – читання віршів стало добрим приводом щоб зібрати благочинні внески на підтримку армії. Акції на зразок київської ініціативи «Війна і Слово» тривають по різних містах та містечках, і наскільки можуть долучаються до волонтерського руху.
Видавництва
Книжкова палата України констатувала спад книговидання у першому півріччі 2014 року за назвами на 17,6%, за тиражами — 15,6% (Вісник Книжкової палати. 2014. № 7). Але оскільки статистика у нашій видавничій галузі завжди була дуже відносним аргументом, пропоную не розпачати, а натомість придивитися ближче до конкретних гравців книжкового ринку. Тоді помітимо, що буквально протягом цього року новостворене видавництво-літературна агенція «Discursus» видало майже тридцять назв, включно з новими іменами (Олексій Чупа, Вікторія Амеліна, Маргарита Сурженко та ін.) і визнаними метрами («Тут похований Фантомас» Юрія Андруховича). Такі успіхи видавництва, зареєстрованого за адресою «присілок Грунь, село Брустурів, Косівський район» надихають і дають надію, що показники Книжкової палати стосуються не художньої літератури, а категорії довідників.
Ще одним острівцем оптимізму в українському книговиданні і далі лишається Видавництво Старого Лева, яке цьогоріч видало понад п’ятдесят новинок і подолало мільйонну позначку сукупних тиражів. Майже половина з цього мільйону, за словами директора Миколи Шейка, вийшло протягом 2013-2014 рр. 2013 року ВСЛ вдало започаткували дорослі прозову та поетичну серії, і знайшли чимало своїх читачів серед батьків. Цього року (крім усіх інших нагород, зокрема, Книги року ВВС для «Фелікса Австрії» та Opera Prima Bologna Ragazzi Award для «Зірок та макових зернят») неформальний приз читацьких симпатій можна було би присудити книжці-розмальовці «Чарівний сад», перший планований тираж якої розкупили ще у передзамовленні. Лишається сподіватися, що наступного року Старий Лев продовжить експериментувати з жанрами та дарувати чарівне втілення вартісним текстам.
Прощання
Цей рік був роком круглих дат – 200-річчя Тараса Шевченка, 150-ліття Михайла Коцюбинського. Але, на жаль, став також роком втрат і прощань. Влітку не стало Всеволода Нестайка – класика української дитячої літератури. Потім, 1 грудня відійшов президент Українського ПЕН-клубу, письменник та філософ Євген Сверстюк. Остання втрата – поет Олег Лишега, що не витримав тяжкої пневмонії. Хочеться вірити, що це лише недобрий збіг, і що справжня сутність письменників продовжує жити у їхніх текстах.
Книги
Після вручення Книги року ВВС 2014 у фейсбуці з’явилося влучне узагальнення української літературної ситуації: «Маємо дві книги на рік». Насправді, до осіннього релізу «Фелікса Австрії» Софії Андрухович усі заслужено пророкували цю відзнаку «Месопотамії» Сергія Жадана. Вагомих конкурентів у категорії «доросла проза» протягом року у цих двох так і не з’явилося. Про «Фелікса…» від вересня вже встигли намолоти сім мішків гречаної вовни. Про Жадана загалом не менше – щоправда, не стосовно саме цієї книжки, а стосовно політичного та громадянського у його текстах. Оглядаючи загальний рівень більшості тих «обговорень», хочеться побажати нам усім піднятися у дискусіях хоч трохи вище рівня жовтої преси – може, тоді це справді матиме сенс.
Щодо «двох книжок», то тут можна і треба заперечити. Цікавого протягом 2014 трохи видали, і то у різних жанрах: майже-антиутопія Артема Чапая «Червона зона», новий навколо-історичний містичний роман Галини Пагутяк «Магнат», друга серія кротячих історій від Прохаськів «Куди зникло море?», поетичні збірки Маріанни Кіяновської, Ірини Старовойт, Катерини Калитко, Ірини Шувалової, і навіть «збірка низької поезії та примітивної лірики» (а насправді, фейсбук-віршів) «Пісні пісні» Андрія Бондаря.
Премії і чвари
Почнемо з хорошого: 2014 відкрив українські літературні імена для багатьох європейців – чи в якості коментаторів політичних подій, чи в якості публічних інтелектуалів, чи як публіцистів. «Ворошиловград» Сергія Жадана отримав швейцарський Jan Michalski Prize та німецьку перекладацьку премію Brücke Berlin, а крім того, став «Книгою десятиліття» за версією української Книги року ВВС. Юрій Андрухович отримав німецьку премію імені Ханни Арендт «за політичну думку» від фонду Генріха Бьолля. Завдяки команді Meridian Czernowitz вперше українська поезія звучала у рамках Днів німецькомовної літератури і вручення Літературної премії Інґеборґ Бахман в Клаґенфурті, Австрія (липень, 2014).
Щодо українського світу, то найвагомішу у матеріальному вимірі Шевченківську премію 2014 було присуджено Мирославу Дочинцю за романи «Криничар» та «Горянин», і це вже майже забулося за такий насичений рік.
Найсвіжіша, вже згадана вище, Книга року ВВС у 2014 викликала чи не найбільше скандальних заяв і чвар у літературній тусовці, включно з відкритими листами, рясно вживаним словом «люстрація», виходом з лав журі і жорсткими «відфрендами» у соцмережах. Ще триває укладення рейтингу «ЛітАкцент року», і з огляду на те, що короткі списки формують колективно усі автори сайту (вони будуть оприлюднені у січні 2015), можна тільки побажати витримки організаторам.
Але загальний – невтішний, і неодноразово помічений протягом року – настрій всередині літературної спільноти досить не дружній. Чи то загострення політичних, мовних та етнічних питань занадто часто ставало на заваді повноцінній комунікації, чи то загальний градус нетерпимості у суспільстві все-таки відчутно зріс, але все менше трапляється цікавих обговорень, які справді стосуються літератури чи культури як такої, а не особистості чи приватних поглядів автора.
Наприклад, твереза та обдумана розмова про «українську російську» мову та літературу давно назріла. І якщо інтелектуали і люди слова не зможуть її кваліфіковано проговорити на належному рівні, цим займуться політики – на такому рівні, як завжди. Щодо іншого, то, може, жарт програмного директора Літфестивалю Форуму Грицька Семенчука «замість телестудії в подвір'ї Форуму поставити ринг» і справді варто втілити в життя? Є шанс, що одного разу вихлюпнувши увесь негатив, літератори змогли би нарешті знову повернутися до нормального діалогу.
Зараз в Україні як ніколи є про що писати, і так виглядає, що навіть є кому це читати. І буде дуже прикро, якщо цей складний, але такий відповідальний для культури момент втратиться на фоні внутрішньоцехових сварок, самозахопленого перетягування ковдри і тому подібних інфантильних занять. Тож миру усім нам в країні, і спокою в головах.