ГлавнаяБлогиБлог Юлії Ваганової

Онлайн ловив мене та не спіймав

Каяк і тихий ранок, посеред берегів, де нікого немає. Раніше я думала, що це і є моя самоізоляція, легка втеча від реальності. Але тепер ця спіраль почала розкручуватися у зворотній бік: тепер ця порожня природа і є реальністю, до якої я втікаю зі світу онлайн нарад, віртуальних екскурсій і zoom-вечірок. «Цей міст, він як у Голосія…. а небо, так, таке небо я пригадую у кранахівських мисливцях з Kröller-Müller Museum», – думалося мені в моєму човнику. І це не значить, що воно візуально саме таке, воно таке за суттю, за досвідом переживань, які я отримувала, коли наживо дивилася на живопис Голосія чи картину Кранаха. Воно таке за повітрям, тремтінням, диханням.

Міст. 1992. КолекціяPinchukArtCentre
Міст. 1992. КолекціяPinchukArtCentre

Я би навіть перевірила себе і подивилася б ще раз на роботи, але як?

Коли ви хочете побачити Кранаха в Крюлер-Мюлер, ви долаєте відстань, ви спеціально повільно наближаєтеся до цього моменту, ви їдете машиною або автобусом, потім ще кілька кілометрів через заповідник на велоспеді, через ліс і поле, ви наближаєтеся через тінь і світло. Ви емоційно налаштовуєтеся до цієї спеціальної зустрічі. Ви точно не можете вскочити в цей музей між zoom, вебінаром і перфоратором за стіною.

Музеї постали перед новим викликом і намагаються з ним дати раду: як втримати контакт з людиною? Як антропоцентричні інституції, вони в першу чергу намагаються врятувати і підтримати людину тепер. Вони пропонують як ніколи велику кількість дистанційних лекцій, онлайн колекцій, майстер-класів і порад, як впоратися з викликами сьогодення. І це дійсно величезна робота, яку, напевно, мало хто бере на себе, бо інформаційне поле здебільшого складається із новин та повідомлень про страх, смерть, поширення вірусу. 

А музей – це той острівець, який говорить про гуманізм, історію, пережиття. І в цьому цінність музеїв, вони беруть на себе цю складну місію.

Але і музеї постали перед викликом форматів. Адже і раніше було багато можливостей дивитися онлайн лекції про мистецтво, відео-розмови, фільми, романи про мистецтво. Але всі вони давали нам лише додаткові ключі до твору, були додатковим досвідом до головного – досвіду споглядання мистецтва вживу. Що тепер робити, коли немає доступу до цього «головного»? Які формати пасують тепер?

Ми думаємо, що глядач знає: головне – воно в музеї. Тому і намагаємось перенести онлайн майже все. Проте не всі досвіди присутності можна і варто копіювати. Ми перед викликом створення інших форматів знання про музей. Нам треба винайти нову мову, а також говорити про цінність і унікальність старої, але не імітуючи її.

Під час роботи над проектом «Уявний путівник. Японія» я була вражена підходом японських митців, які працюють з медіа-мистецтвом. Вони не намагаються за допомогою планшету, компьютера, програми зімітувати каліграфію і живопис. Вони створюють твір, який може бути створений лише за допомогою програми, алгоритмичного дизайну.

На носі у нас День неспішного мистецтва, проект який існує понад 10 років і став супер-популярним завдяки спеціальному досвіду, який більшість музеїв пропонує в цей день: неспішне, повільне споглядання твору, сам на сам, вдивляння, медитація, здивування від напруги, яка нам раптом відкривається в сюжеті, естетична і інтелектуальна насолода. Я думала про цей формат і цьогорічні анонси музеїв про цей день. Чи це точно такий досвід ми пропонуємо онлайн? Чи це не мімікрія? І чи ми – ті,хто працюють в музеї, пропонуючи це, не підважуємо важливість досвіду, не ставимо новий стандарт, що тепер це можна онлайн?

І цей внутрішній спротив не проти онлайн програм музеїв, а лише заклик подумати про те, чи можна всі формати переназвати і перенести в інтернет? Давайте робити всі наші онлайн програми, але давайте їх називати тим, чим вони є. А вони не є Днем неспішного мистецтва.

Юлія Ваганова Юлія Ваганова , Заступниця генеральної директорки Мистецького Арсеналу з музейної та виставкової діяльності
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram