ВИКРАДЕННЯ ЄВРОПИ
Якщо у світовому «табелі про ранги», складеному за обсягом ВВП, враховувати не тільки країни, а й їх об’єднання, стає зрозуміло, що насправді другою економікою світу є не Китай, а ЄС. Це робить ринок Європейського Союзу і, у ширшому сенсі, усієї Європи найпривабливішим у світі, хоча населення ЄС приблизно втричі менше за китайське. Водночас, якщо порівнювати динаміку ВВП протягом 20 років для США, країн Азії (за визначенням ЮНКТАД), ЄС і КНР, стають очевидними декілька глобальних тенденцій. Перша — частка ЄС і США у світовому ВВП незмінно зменшується: для США з 31 % у 2000 році до приблизно 22,4 % у 2020-му, для ЄС відповідно з 23,8 % до 15,46 %. Друга — частка Китаю і, що особливо важливо, країн Азії у цілому, незмінно зростає: для Азії з 22,2 % до майже 32 %, для КНР з 3,6 % до 16 %. За 20 років ВВП КНР збільшився у 13 разів, США — подвоївся, Японії — залишився майже без змін. Навіть з урахуванням певної розбіжності у статистичних даних, методиках і параметрах підрахунку є досить очевидним, що Азія і, зокрема, Китай становлять інтерес не тільки для США, а й для ЄС, причому цей інтерес постійно зростає. Протягом останніх років і Європейський Союзу цілому, і окремі його члени у буквальному сенсі повернулись обличчям на Схід. У 2018 році Франція перша з країн-членів ЄС представила свою азійську стратегію, а у вересні 2020 року таке бачення оформила й Німеччина — у стратегічному документі «Політичні дороговкази щодо Індо-Тихоокеанського регіону. Німеччина — Європа — Азія: разом формуємо XXI століття». Згодом до двох основних гравців Європейського континенту приєднався третій — Нідерланди. У 2019 році ця країна була найбільшим у Європейському Союзі імпортером товарів з 10 країн АСЕАН, що становило близько 30 млрд євро в грошовому еквіваленті. Дев’ятнадцятого квітня 2021 року свою стратегію щодо Індо-Тихоокеанського регіону ухвалив ЄС.
У 2020 році ЄС і Китай мали б відзначити 45-ту річницю встановлення дипломатичних відносин. В очікуванні важливих самітів ЄС — КНР головний меседж у проурядових ЗМІ КНР мав показати на контрасті з торговельною війною США — КНР, що відносини Пекіна і Брюсселя на підйомі. Насправді така тональність численних публікацій радше видавала бажане за дійсне, хоча певна динаміка у стосунках дійсно спостерігалась. Згодом саміти відбулися, проте зі значною затримкою й онлайн, а їх настрій був зовсім іншим, ніж очікувалося державними агентствами Китаю. Річ у тому, що країни ЄС серйозно постраждали від коронавірусу, який Китай пережив значно краще.
У реальності протистояння Китаю і Заходу протягом останніх років вийшло далеко за межі двостороннього формату КНР — США і дедалі більше скидається на хроніку «бойових» дій одразу на кількох фронтах, зокрема й на європейському. Так, 14 вересня 2020 року відбувся черговий саміт ЄС — КНР, цього разу онлайн. Діалог на найвищому рівні між представниками, з одного боку, найбільшого ринку і, з іншого, — найбільшого світового експортера видався досить напруженим. Брюссель категорично не хотів псувати відносини зі своїм основним торговельним партнером, проте недовіра, пов’язана з таємницею походження вірусу, заважала конструктивному діалогу. Крім того, у ЄС уже не можуть ігнорувати проблеми уйгурів, Гонконгу, урядових субсидій державним компаніям Китаю та недобросовісної технологічної конкуренції. В результаті вийшло не зовсім те, що очікували обидві сторони.
У Єврокомісії були дуже розчаровані зволіканням із переговорами щодо двосторонньої інвестиційної угоди, яка мала б відкрити шлях посиленню європейської присутності на ринку КНР. Переговори тривали сім років без видимого прогресу, і це на тлі стрімкого проникнення Китаю на європейські ринки, що, власне, і становило головну мету проєкту «Один пояс — один шлях». Лише напередодні 2021 року сторонам нарешті вдалося погодити основні положення майбутньої угоди, за якими надалі мали б відбуватися переговори. Проте вже через декілька місяців після зазначеного «успіху» переговори знову були зупинені. Більше того, ЄС і Китай обмінялися санкціями 1. Зокрема, Китай запровадив санкції проти п’яти членів Європейського парламенту. Цей крок викликав жорстку критику в Німеччині і Франції й став черговим прикладом того, як політичні питання можуть впливати на економіку. Дії Китаю стали відповіддю на скоординовані санкції ЄС, Канади, Великої Британії та США проти китайських чиновників, яких звинувачують у притисненні уйгурів. Китай категорично відкидає ці звинувачення і вважає їх втручанням у внутрішні справи КНР.
США значно впливають на співробітництво ЄС — КНР. Так, на вимогу Вашингтона низка провідних країн ЄС відмовилися від реалізації проєктів 5G з компанією Huawei, заблокували масштабні інвестиції компаній КНР у чутливі сектори економіки, запровадили систему скринінгу китайських інвестицій. При цьому відносини ЄС і Японії, навпаки, досягли протягом 2018—2020 років піку з укладенням масштабних двосторонніх угод і початком активної співпраці як у двосторонньому форматі, так і на ринках третіх країн. Проте той поспіх, з яким Брюссель (радше сказати — Берлін) домовлявся з Пекіном щодо інвестиційної угоди за три тижні до інавгурації Джо Байдена, не залишився непоміченим. Домовленості, які рішуче підтримувала Німеччина, були досягнуті без координації з Вашингтоном. На той момент ще майбутній радник з питань національної безпеки Джейк Салліван навіть звернувся в одному з твітів до європейців: «Не могли б ви зачекати пару тижнів, щоб ми могли обговорити спільне бачення з цього приводу?»
Для України, яка прагне європейської інтеграції і вже має режим вільної торгівлі з ЄС, важливо враховувати розвиток відносин Брюсселя і країн Азії, зокрема щодо основних потуг регіону — Китаю і Японії. І оскільки розвиток такого формату відносин КНР-ЦСЄ, як «17+1», втрачає потенціал, варто звернути особливу увагу на ініціативи ЄС та Японії щодо реалізації спільних проєктів у регіоні Східного партнерства.
БАЧИТИ ЦІЛЬ І НЕ ПОМІЧАТИ ПЕРЕПОН
Відносини між Китаєм і Європою мають довгу історію, їх початок сягає часів Марко Поло. Звісно, тоді ще не було ніякого ЄС, проте при дворах європейських монархій високо цінуваликитайський шовк, посуд і прянощі. Протягом століть торгівля була основною сферою взаємодії Піднебесної і Європи, і так тривало аж до «опіумних війн» і «століття приниження». Активне зближення Китаю з ЄС уже на сучасному етапі взаємовідносин почалося у 2004 році після потужної хвилі розширення Європейського Союзу до 27 членів. Китай значно посилив свою дипломатичну присутність у Брюсселі, активізував співпрацю в галузі культури і по лінії академічних установ. Без сумніву, вже тоді у Пекіні усвідомлювали економічний потенціал найбільшого ринку світу і вибудовували стратегію відносин — ще до проголошення проєкту «Один пояс — один шлях» у 2013 році. Не випадково вже у 2014 році Сі Цзіньпін здійснив перший в історії візит китайського лідера до інституцій ЄС. Під час виступу в Європейському коледжі у Брюгге він говорив про створення «мосту дружби і співробітництва через Євразійський континент».
Візит лідера КНР відкрив шлях регулярним відвідуванням Брюсселя главою уряду КНР Лі Кіцянем і міністром закордонних справ Ван І. Інтенсивні контакти і саміти супроводжувались практичними кроками — активізацією китайських інвестицій у проєкти в країнах-членах ЄС. Водночас уже тоді намітилися протиріччя у стосунках трансатлантичного Заходу і Китаю. Велика Британія, Німеччина, Франція й Італія стали учасниками створеного у 2015 році Азійського банку інфраструктурних інвестицій — попри незадоволення Вашингтона. До проєкту «Один пояс — один шлях» приєдналися 15 членів ЄС, серед яких урешті-решт опинилася й Італія — єдина країна з G-7. На останньому перед пандемією саміті ОПОШ у Пекіні у квітні 2019 року були присутні глави 12 країн ЄС, хоча Єврокомісія висловилась проти укладання двосторонніх документів з КНР з цього приводу. Уже тоді стало зрозуміло, що єдності в ЄС щодо Китаю немає.
Позиція Пекіна була і залишається непорушною — якомога глибше проникнення на європейський ринок, збільшення інвестицій у високотехнологічні і машинобудівні компанії та інфраструктуру. При цьому співробітництво мало поширюватись як на формальних учасників ОПОШ, так і на країни поза межами цього проєкту. Одночасно здійснювались кроки з розширення співробітництва і на двосторонньому рівні, особливо з Францією і Німеччиною, дипломатичні відносини з якими вже мали певну історію — з Францією з 1964 року, з Німеччиною — з 1972-го.
Німеччина завжди мала особливий інтерес до ринку КНР. Продукція автомобільної промисловості та важкого машинобудування (як відомо, чого хочуть Volkswagen та Siemens — того хоче уряд ФРН) протягом десятиліть користувалася величезним попитом у Китаї (щоправда, не тільки там, а й узагалі в Азії). Важливим у відносинах ФРН і КНР було й те, що Берлін утримувався від втручання у внутрішні справи Пекіна, зокрема у царині прав людини, концентруючи увагу на економічних аспектах realpolitik. Німеччина відкрито відстоювала і продовжує наполягати на тому, що політичний режим КНР може бути реформовано через економічну співпрацю з «вільним» Заходом. В аналогічному контексті розвивалися і відносини КНР з Францією, зокрема у галузі енергетики і транспорту (у цьому випадку основний бенефіціар — Airbus). Париж і Пекін взаємодіяли в межах РБ ООН та глобальних форумів, зокрема з проблем клімату, хоча згодом цей напрямок взаємодії відійшов на другий план. Значні інвестиції КНР було зроблено у портову інфраструктуру Греції і Португалії, на черзі порт Трієст в Італії.
Адміністрація Трампа значно тиснула на європейських партнерів з метою формування жорсткішої позиції щодо Китаю з урахуванням інтересів Вашингтона. В ухваленій у 2019 році концепції «ЄС — Китай — стратегічний огляд» Європейська комісія досить чітко визначила, що Китай — «партнер у переговорах, з яким ЄС має шукати баланс інтересів; економічний конкурент, який прагне технологічного лідерства, і системний суперник, який пропонує альтернативні моделі соціального устрою» 1. Китайські проурядові ЗМІ наприкінці 2019 року писали про вкрай незначні, у межах 0,5—1,5 %, темпи зростання країн Єврозони й наголошували, що зміцнення відносин з КНР може сприяти значно вищим показникам. Звісно, пандемія змінила все.
Новий склад Європейської комісії лише почав працювати напередодні нового року, як 31 грудня 2019-го Пекін повідомив ВООЗ про появу нового вірусу. Те що відбувалося далі, спонукало країни ЄС уже у березні-квітні ухвалити нові правила фінансової та інвестиційної співпраці з КНР, які унеможливлювали б подальшу монополізацію позицій китайських виробників у критично важливих сферах виробництва, насамперед медичної продукції, а також у галузі чутливих технологій. І хоча правила скринінгу інвестицій не були оформлені як обов’язкові для всіх членів ЄС, декілька вагомих інвестиційних проєктів у Німеччині і Франції було скасовано. У Європі знову на весь голос заговорили про стратегічну автономію, насамперед від Китаю.
Можна було б очікувати, що Пекін вдасться, як це було раніше, до м’яких кроків для виправлення втраченого іміджу, особливо коли Італія, Іспанія, Франція і Німеччина перебували у вкрай складному становищі у зв’язку з пандемією. НатомістьКитай пішов іншим шляхом. Пекін розпочав кампанію зі звинувачення третіх країн у пандемії, посли КНР у цілій низці країн Європи агресивно коментували звинувачення на адресу КНР і протестували проти обмежень на діяльність китайських компаній. Пропаганда всередині Китаю не обирала слів, щоб продемонструвати успіхи зі стримування пандемії в країні на контрасті з катастрофічною ситуацією в розвинутих країнах Заходу, зокрема у Великій Британії і США. Внаслідок цієї пропагандистської кампанії опитування громадської думки у провідних країнах ЄС показали різке падіння позитивного ставлення до КНР.
Тільки тоді у Пекіні вирішили вжити заходів для виправлення ситуації напередодні саміту ЄС — КНР у вересні 2020 року.
Член Політбюро КПК Ян Цзечі та міністр закордонних справ Ван І вирушили у довгі вояжі Європою, щоб створити позитивне підґрунтя для саміту. Він планувався Анґелою Меркель як масштабна 27+1 подія у Лейпцигу, яка мала надати сторонам серйозного поштовху в економічній співпраці. Проте все відбулося онлайн і у форматі 3+1 за участі канцлера ФРН, керівників ЄК та Сі Цзіньпіна. Сторони не змогли просунутися вперед у головному питанні — укладенні інвестиційної угоди, яка мала б відкрити для європейських компаній додаткові можливості на китайському ринку. Німеччина і країни ЄС були розчаровані. Але ще більш розчарованим виявився Китай. Насправді положення інвестиційної угоди давно можна було б погодити, проте Пекін хотів отримати щось взамін і це «щось» стосувалося більш-менш єдиного європейського фронту проти шаленого тиску з боку США щодо припинення співпраці з Huawei та блокування для компаній КНР доступу до європейських технологій. Без США ЄС навряд чи зміг би протистояти КНР, оскільки сама конструкція ЄС не є достатньо оптимізованою для того, щоб протистояти жорстко організованій, добре забезпеченій ресурсами і високомотивованій державно-партійній машині КНР.
ЄС не є однорідним стосовно КНР, і це основна проблема. Одна справа, що Китай вийшов на перше місце серед торговельних партнерів ЄС, інша — що він таким став для Німеччини. Протягом 2019 року лідери Німеччини і Франції здійснили візити до Пекіну, під час яких уклали контракти на десятки мільярдів доларів. Китай зміг заручитися підтримкою автократичних режимів Угорщини (члена ЄС) і Сербії (кандидата в члени), перетягнути на свій бік Італію. Водночас новиною світового рівня стала сварка Пекіна і Праги навколо візиту спікера сенату Чехії до Тайваню, а також жорстка критика на адресу Великої Британії у зв’язку з позицією Лондона щодо Гонконгу. Навіть та сама Італія висловила підтримку Гонконгу після ухвалення закону КНР, який зробив китайський вплив на острові значно жорсткішим.
Ще у 2016 році Європейський парламент ухвалив резолюцію проти визнання за китайською економікою ринкового статусу, і відтоді мало що змінилося. Як уже згадувалося, наприкінці 2020 року Китай був змушений піти назустріч вимогам Брюсселя і погодити, не чекаючи інавгурації Джо Байдена, основні принципи майбутньої інвестиційної угоди. Важко оцінювати, хто більше виграв від цього рішення — ЄС чи КНР, проте стає зрозуміло, що між США і Китаєм точитиметься боротьба не тільки за свободу мореплавства у Південно-Китайському морі, права уйгурів і тібетців, а й, власне, за Європу. І у цій боротьбі Китай бачить ціль, вірить у себе і не помічає перепон. У 2020 році попри всі негаразди експорт з ЄС до Китаю зріс на 2,2 %, імпорт — на 5,6 %, натомість експорт ЄС у США впав на 8,2 %, а імпорт — на 13,2 %. Цілком офіційно — уперше Китай став основним торговельним партнером ЄС, та ще й зі значнимвід’ємним сальдо: експорт до КНР 245 млрд доларів, імпорт 383,5 мільярда. Попри наявні політичні протиріччя у Брюсселі не збираються припиняти діалог з КНР. Очевидно, що такі результати створюють напругу у трансатлантичному вимірі, США з цим не зможуть змиритися, але нині м’яч перебуває на полі Вашингтона. Немає сумніву, що з відповіддю там не забаряться
КИТАЙСЬКА МАТЕМАТИКА: 17 + 1 =/ 18
У 2012 році на пропозицію Пекіна країни Центральної та Східної Європи і Балкан утворили групу «16+1» з метою реалізації масштабних планів створення транспортної інфраструктури і логістичних центрів у межах мегапроєкту КНР «Один пояс — один шлях». Відтоді на щорічних самітах, на яких Китай був традиційно представлений прем’єр-міністром Лі Кецяном, обговорювались плани і проєкти, з яких, щоправда, реальністю стали лише декілька, зокрема залізниця Будапешт — Белград і міст у Хорватії. Сербія й Угорщина, що показово, стали найближчими партнерами КНР у цьому угрупованні. Білорусь, яка також залучила значні інвестиції КНР, є спостерігачем, як і ЄС. Брюссель ніяк не сприяв, але і не заважав створенню цього формату, хоча до лав «16 друзів» Сі Цзіньпіна увійшло відразу одинадцять країн-членів Європейського Союзу і декілька тих, що прагнуть стати членами ЄС.
У 2019 році на останньому «живому» саміті «16+1» до складу європейських партнерів КНР увійшла Греція, що не дивно з огляду на значні інвестиції КНР у порт Пірей. Перша зустріч у новому форматі «17+1» мала відбутися у квітні 2020 року в Пекіні, проте була скасована у зв’язку з пандемією. Дев’ятого лютого 2021 року вона відбулася онлайн і одразу привернула значну увагу і в Азії, і в Європі, і в США.
По-перше, замість прем’єр-міністра у саміті вперше взяв участь президент КНР Сі Цзіньпін. По-друге, стало відомо, наскільки ретельно ця зустріч готувалась — із буквальним викручуванням рук європейцям з метою забезпечення щонайвищого рівня представництва. Проте результат навряд чи задовольнив Пекін — держави Балтії, Румунія, Болгарія і Словенія різко знизили рівень участі до міністерського, Румунія напередодні саміту ще й ухвалила рішення, яке істотно обмежує участь КНР у її інфраструктурних проєктах. Учасники групи також висловились категорично проти планів Пекіна запросити до участі президента Білорусі Лукашенка. Не лишилося непоміченим, що саміт відбувся після перших заяв Джо Байдена про пріоритети зовнішньої політики США, у яких він назвав Китай найбільшим викликом для США, а також після повідомлень про його досить жорстку телефонну розмову з лідером КНР. Очевидно, що саміт мав стати ще й політичним меседжем новій адміністрації США про стійкість намірів Китаю продовжувати європейську експансію. Власне, політична складова у цій події домінувала.
У своєму виступі Сі Цзіньпін обіцяв представникам 17 країн Європи збільшити закупівлю їх товарів до 170 млрд доларів протягом п’яти років; надати допомогу з вакцинами проти COVID-19 (1 млн доз уже тоді було передано Сербії, на черзі мала б бути Угорщина); збільшити інвестиції в інфраструктуру. У 2020 році сума китайських інвестицій у країни угруповання склала 3,14 млрд доларів, а обсяг торгівлі між «17» і «1» — 103,45 млрд доларів при зростанні на 8,4 %, що майже вдвічі перевищує темпи приросту торгівлі Китаю з ЄС. Кількість вантажних потягів з КНР до Європи збільшилась з 8225 у 2019 до 12406 у 2020 році.
Серед сфер співробітництва увагу було акцентовано на охороні здоров’я (очевидний пріоритет), захисті навколишнього середовища, цифровізації, електронній комерції, туризмі і спорті. Значно менше, ніж раніше, говорили про інфраструктуру. Причиною стало певне розчарування країн ЦСЄ в обсягах залученості КНР до створення нової інфраструктури порівняно з обіцянками, які озвучувались протягом 2012—2019 років. Окрім того, жорстка риторика Пекіна на адресу низки країн ЄС у зв’язку з їх позицією щодо Гонконгу і Тайваню, а також необхідність все ж дотримуватись солідарного бачення з Брюсселем політики щодо порушення Пекіном прав людини зовсім не сприяли позитивному настрою учасників саміту. Саме тому їм не вдалося погодити спільний документ, який готувався Пекіном з метою демонстрації Вашингтону європейсько-китайської солідарності у форматі «17+1». Натомість було ухвалено досить формальний і зовсім не політичний за змістом «Пекінський план дій КНР — ЦСЄ 2021». На думку експертів, для Китаю значно важливішим завданням стане подальше просування і підписання інвестиційної угоди з Брюсселем. У Пекіні вважають, що причиною фактичної невдачі саміту є позиція Вашингтона, хоча за чотири роки президентства Трампа Вашингтон жодного разу не висловлювався на цю тему.
Головний висновок з цієї події, яка стала важливою не стільки сама по собі, а, радше, як індикатор нових настроїв у світі: Китай має намір боротися за ринки збуту, втілювати свої плани європейської експансії — і готовий позмагатися за це з Вашингтоном. Не варто вважати, що саме регіон Центральної і Східної Європи цікавить Пекін, радше його метою є створення груп впливу серед «східного флангу» членів ЄС, які лобіюватимуть інтереси КНР у Брюсселі. Очевидно, що наразі перспектив перетворення формату «17+1» на «18» без плюсів чи мінусів немає.
ЯПОНІЯ, ЄВРОПА І СХІДНА ЄВРОПА
Китай і Японія — сусіди по Східній Азії, це друга і третя економіки світу. Проте концептуальне бачення, стратегія і практичні кроки їх відносин із зовнішніми партнерами у цілому і з Європою зокрема, принципово різні. Якщо Китай відкрито заявляє про глобальні амбіції, його плани щодо Європи визначені, цілі сформульовані і Комуністична партія веде народ до перемоги, то в Японії рішення щодо зовнішніх зносин ухвалюють зазвичай у боротьбі двох таборів, які умовно можна назвати «Японія локальна» і «Японія глобальна».
Перші виступають за те, щоб усі наявні ресурси було сконцентровано на географічному регіоні навколо Японії, вирішенні практичних питань стосовно Північних територій з Росією й островів Сенкаку з Китаєм. Вони навіть вважають, що замість Південно-Китайського моря, про яке вже неодноразово згадувалось, варто сконцентруватися на Східно-Китайському, яке і ближче, і важливіше саме для Японії. Всі інші світові справи, особливо ті, що відбуваються далеко від японських берегів, є другорядними.
Другі стверджують, що Японія просто зобов’язана мати власне бачення світових проблем, і як суперсила, нехай і м’яка, і як єдиний з Азії член «Великоїсімки». Колишній прем’єр-міністр Абе був саме «глобалістом». Завдяки йому було здійснено досить рішучі кроки зі зміцнення авторитету Японії в світі, хоча і про регіональні проблеми він не забував. Саме завдяки лідерству Абе ЄС і Японія уклали дві вкрай важливі угоди — про економічне партнерство і про стратегічне партнерство. Важливо ще раз відзначити (про це згадувалось вище), що двостороння угода про економічне партнерство визначає умовифункціонування найбільшої у світі двосторонньої зони вільної торгівлі. Менш відома угода про стратегічне партнерство визначає політичну складову взаємовідносин, а також спільні цілі у площині цінностей і принципів.
Зокрема, сторони ухвалили спільний документ щодо заходів зі створення «каналів зв’язку» — у широкому сенсі — між Європою й Азією. Для ЄС ця ініціатива є певним балансом китайському ОПОШ, для Японії — важливим елементом стратегії вільного і відкритого Індо-Тихоокеанського простору. Ця ініціатива безпосередньо стосується України, оскільки реалізувати проєкти «зв’язку» планується насамперед у країнах Східного партнерства.
У цьому контексті варто також згадати, що Абе став першим главою уряду Японії, який відвідав у 2007 році штаб-квартиру НАТО, і цей візит започаткував співпрацю Японії і Трансатлантичного альянсу. Зародилися формати відносин «2+2» з Великою Британією і Францією, поглибилася співпраця з Вишеградською четвіркою, вперше відбулися візити в Україну, Литву, Болгарію і Румунію. Після Брексіту Японія і Велика Британія уклали угоду про вільну торгівлю.
Першого лютого 2018 року обидві угоди — про економічне і про стратегічне партнерства між Японією і ЄС — набули чинності. Прямим результатом стало зростання двосторонньої торгівлі більш ніж на 6 %, що для економік такого класу чимало. Двадцять п’ятого січня 2021 року міністр закордонних справ Японії Монтегі вперше в історії взяв участь у засіданні Ради ЄС із закордонних справ. Відбувся діалог міністрів закордонних справ у форматі 27+1, під час якого обговорювали не тільки аспекти участі Японії у європейських справах, а й участь ЄС у Індо-Тихоокеанських ініціативах.
Японія не випадково рішуче активізувала відносини з ЄС. Китай став найбільшим торговельним партнером Японії з 141,6 млрд доларів товарообігу в 2020 році (це 22,1 % у зовнішній торгівлі Японії!), причому найважливіший стратегічний партнер — США — на другому місці з 118,8 мільярда. Але важливо не тільки це. Перша європейська країна зустрічається лише на восьмому місці у переліку найбільших торговельних партнерів Японії — і це Німеччина з 17,6 млрд, що у 20 (!) разів менше від обсягу торгівлі з КНР. Наступні дві європейські країни — це Нідерланди з 10,9 млрд доларів (12-те місце) і Велика Британія — 10,8 млрд (13-те місце). Безумовно, Японія прагне подбати про баланс власних інтересів, диверсифікувати торговельно-економічні зв’язки, щоб зменшити свою залежність від Китаю.
На європейському напрямку зовнішньої політики Японії майже непомітним залишається питання зв’язків з країнами ЦСЄ у цілому і Східного партнерства зокрема. Водночас протягом п’яти років Японія відкрила тут три посольства (у Вірменії, Білорусі і Молдові), колишній прем’єр-міністр Абе вперше відвідав Україну з офіційним візитом, а міністр закордонних справ Японії здійснив подорож на Кавказ. У 2020 році Грузія, Молдова і Україна ввійшли у програму випробувань японського препарату «авіган» проти коронавірусу. Однією з причин такої активізації відносин стала агресія Росії проти України і принципова позиція Японії з цього приводу, а також укладення угод про вільну торгівлю між Молдовою, Грузією, Україною та ЄС.
Ще у 2006 році Японія ініціювала зовнішньополітичну концепцію «Арки дуги і процвітання», яка чи не вперше визначала бачення нею відносин з країнами Центральної Європиі Причорномор’я. Ї ї автор — колишній міністр закордонних справ Японії Таро Асо 1. Цей крок був потрібний для того, щоб поглянути на колишню територію російського впливу очима Японії і заявити про інтереси Японії у цьому регіоні. Більше того, у 2007-му, за два роки до формальної інституалізації Східного партнерства, Японія увійшла у формат «ГУАМ+» за аналогією з форматом «Середня Азія+», який було встановлено у 2004 році. Не варто стверджувати, що відтоді відносини організації ГУАМ з Японією значно розвинулися, проте факт заяви з боку Японії про інтерес до угруповання засвідчив, що амбіції тоді ще другої економіки світу щодо присутності у європейських справах зростають.
Три речі у центрі уваги уряду Японії в контексті політики у Центральній Європі та в межах «ГУАМ+» і, особливо, стосовно України. Це принципове несприйняття силового сценарію зміни кордонів, забезпечення свободи мореплавства і проблема можливого трансферу технологій подвійного використання до Китаю. Японія вивчала також прецедент порушення гарантій безпеки при ядерному роззброєнні (Будапештський меморандум) у контексті переговорів щодо припинення ядерної і ракетної програми Північної Кореї. Торговельно-економічні відносини з країнами Східного партнерства залишалися достатньо однобічними: Японія експортувала продукцію машинобудування, насамперед автомобілі, а імпортувала продукцію сільського господарства і продукти харчування. Україна — безумовний лідер серед цих країн з обсягом торгівлі більше ніж 1,3 млрд доларів. Усі інші перебувають у категорії «100 млн доларів». Сумарний обсяг торгівлі Японії з усіма країнами__ Східного партнерства становить лише 0,11 % зовнішнього товарообігу Японії. На кінець 2019 року в Україні працювали 38 японські компанії, в Азербайджані і Білорусі — по 11, у Грузії — шість, у Вірменії — п’ять, у Молдові — чотири. Обсяг прямих іноземних інвестицій Японії в Україну становив 140 млн доларів — у 10 разів менше за інвестиції Японії в Росію.
Є одна цікава особливість присутності бізнесу Японії у країнах Східного партнерства у цілому і в Україні зокрема. Вона полягає у представництві великих транснаціональних корпорацій, які працюють у десятках країн світу. Значна частина продукції, яку вони імпортують, спрямовується не в Японію, а в треті країни і тому не зовсім вірно відображається статистикою. Те саме стосується інвестицій. Наприклад, близько 300 млн доларів інвестицій у фабрики «Japan Tabacco» надійшли в Україну з Нідерландів, через один з підрозділів корпорації. Ще однією особливістю є співробітництво через механізм «Офіційної допомоги розвитку» — тобто через гранти чи пільгові зв’язані кредити. Обсяг допомоги Україні перевищив 3 млрд доларів. Зокрема, за кошти Японії було побудовано новий термінал аеропорту «Бориспіль» у 2012 році. Значну допомогу Японія також надала Азербайджану, Вірменії і Грузії. Окремою темою в співпраці Україна — Японія є ядерна безпека, зокрема співпраця в межах проєкту Фукушіма-Чорнобиль.
У цілому попри певний інтерес до регіону потенціал співпраці з Японією залишається невикористаним. Певна активізація можлива в межах спільних зусиль Брюсселя і Токіо зі стримування Китаю в регіоні Східної Європи через реалізацію транспортних інфраструктурних проєктів, а також на двосторонньому рівні, у контексті укладення двосторонніх угод про вільну торгівлю або створення регіональної ЗВТ ГУАМ + Японія.