У межах програми «Фокус: Україна — Канада» під час 5-го Київського тижня критики відбувся показ столичних прем’єр сучасних гітів українського та канадського кіно. Куратори фестивалю обрали для програми по три українські та канадські стрічки, які найкраще дають уявлення про стан сучасного кінематографу у цих країнах. Однією із них стала стрічка Надя, батерфляй канадського режисера Паскаля Планте.
Фільм Надя, батерфляй у якомусь сенсі відбувається у паралельній реальності — знятий в 2019 році до пандемії коронавірусу, він розповідає про події Олімпіади 2020 року у Токіо, яка так ніколи і не відбулася. Натомість, вона проходила вже в 2021 році у зовсім інших умовах локдауну. Паскаль Плант, сам у колишньому професійний плавець, вирішує показати зворотню сторону спортивного життя, в якій тріумф — це лише ефемерний момент, після якого або продовжується виснажлива підготовка, або настає порожнеча. Спортивний досвід режисера дозволив йому вийти за класичні рамки спортивного кіно з його архетипними образами та кліше, в яких показано важкі випробування та падіння на шляху спортсмена до перемоги.
Уже перша сцена фільму показує нам поразку головної героїні — у фінальному запливі вона займає четверте місце та не отримує омріяної олімпійської медалі. Це розчарування робить ще більш трагічним й те, що це її останній індивідуальний заплив, а відтак, можливо, й найважливіший у її спортивному житті — 23-річна Надя вирішила завершити свою кар’єру після Олімпіади.
Наступного дня після цієї поразки вже в естафетному запливі разом з трьома іншими канадськими спортсменками Надя все ж виграє бронзу, проте це не змінює її розчарування — хоч вона й повернеться додому з медаллю, але не тією, про яку мріяла і яка була для неї важливою. Схоже, вона сама відчуває провину за те, що не радіє перемозі так сильно, як решта команди. З одного боку, її охоплює постолімпійський сум: усе, заради чого вона жила чотири роки, закінчилося. З іншого, її лякає реальне життя поза спортом, про яке вона мало знає: «за своє життя я більше плавала, ніж ходила» — так Надя говорить своїй партнерці по команді.
На роль головної героїні режисер обрав Катрін Савар, професійну плавчиню та бронзову призерку Олімпіади в Ріо. Попри те, що Савар не є професійною акторкою, спортивний досвід додає їй чимало переконливості на екрані. Режисеру не потрібно показувати глядачу, які випробування пройшла героїня, щоб взяти участь в Олімпіаді — широкі плечі та рельєфні м’язи Савар говорять самі за себе.
Ми зазвичай сприймаємо професійних спортсменів через призму їхніх досягнень, тоді як Паскаль Плант привідкриває завісу того, яка самопожертва за ними ховається: життя спортсменів супроводжує не лише непомірна фізична напруга, але й постійний емоційний тиск. Надя, батерфляй показує через що проходить атлет, який відмовився від усього заради спортивної кар’єри тоді, коли ця кар’єра закінчується. Він запитує: як знайти себе поза спортом, якщо уся ідентичність тримається на тому, що ти спортсмен? На це запитання ми не отримуємо відповіді, адже її немає й у самої головної героїні. Ми знаємо те, що важливий етап її життя пройшов, але нам не зрозуміло чим стане для неї закінчення кар’єри — лише початком чи вже кінцем.
Однозначно, закінчення цього фільму не можна вважати хеппі-ендом. Однак воно не розчаровує, а надихає: Надя, батерфляй — це кіно про прийняття. Воно показує як головна героїня наважилася прийняти зміни, на які потрібно не менше відваги, ніж участь в Олімпіаді. У цьому сенсі назву фільму передає не лише стиль плавання, в якому спеціалізується героїня, але й символізує її готовність знайти нову ідентичність та переродитися в іншу людину — butterfly: метелика, який розкрився та полетів в реальне життя, набагато більш складне, ніж будь-яка олімпійська дистація.
Автор: Червінська Надія