Вистава «Антрацит. День стійкості» Вікі Торнтон і Павла Юрова, прем’єра якої відбулася 23 жовтня 2021 року на Сцені 6, інтригує своїм сюжетом. Шахтар Олексій втрачає близького друга під час аварії в забої, але отримує здатність переміщатися в часі. Як виявляється, щоб врятувати друга, потрібно змінити хід історії.
Це вже друга спроба Павла Юрова працювати з власним минулим (режисер родом з містечка Антрацит Луганської області). У 2019 році він створив сайт-специфічну документальну виставу на тему життя спільнот вугільної промисловості «Лагуна. Це просто не пояснити». Подія мала місце в одному з павільйонів ВДНГ.
Напів міфологічна непередбачувана істота, Шубін, бісний дух шахти, який епізодично з’являється у виставі, найбільше закарбувався в моїй пам’яті. Це ніби нікому непідвольна, несамовита і нестримна енергія, яку подекуди можна відчути від людей зі східних регіонів. Здається, протестний настрій головного героя «Антрациту» є раціоналізованим проявом життя того духа. Справді, так просто це не пояснити.
Про феномен мистецтва
Театру сьогодні все складніше віднайти модус власного існування. Людство постійно примножує інструменти і способи, завдяки яким будь-хто може створити собі власну маленьку сцену. То навіщо нам спеціальне місце, якщо в повсякденні безперестанку ми можемо дивитися і дивимося одне на одного як на перформанс?
Що залишається театру? – Побачити цей погляд.
«Мистецтво – це не правда, мистецво – це форма», – натрапляю в своєму записнику на фразу, підписану Ромео Кастелуччі. Саме формальний аспект вистави «Антрацит» показав мені нову властивість мого сприйняття.
Річ у тому, що сценічна дія, її документація і пряма трансляція у виставі відбуваються одночасно. Крім акторів, на сцені весь час перебуває оператор з камерою, кадри з якої глядачі бачать на великому екрані перед собою.
Документація вистави в реальному часі повертає мені як глядачу втрачену довіру до реальності того, що відбувається на сцені. Умовний час і простір, пропущений через ще одну умовність камери, враз стає дійсним. Моє сприйняття ніби навмисне розділили на кілька каналів, аби, зрештою, в момент переключення між ними воно мало здатність зібратися.
Трансляція не ілюструє, не коментує, не взаємодіє з тілом вистави. Вона і є цим тілом. Акт документації робить подію реальною. Присутність виникає якраз в момент зшивання поглядом зображуваних на екрані акторів та їхньої живої гри на сцені.
Це дозволило мені не відволікатися на неоднорідність акторських підходів до гри, на подекуди надмірну драматичність деяких персонажів, яка вибивалася з декларованої загальної умовності і своєрідної картонності образів. Я також замислилася над силою акту документації в сучасному житті, який сам по собі чомусь викликає безумовну довіру.
Музично-хореографічні вставки з речитативом, які коментують події на сцені – ще одне безумовно вдале рішення. Вони сплітають між собою різнорідні сцени і створюють єдиний ритм вистави, водночас пропонуючи глядачеві чи то відсторонений, чи то навпаки персональний погляд на те, що відбувається.
Про осмислення минулого
Ключі до проблем сьогодення заховані в минулому, – розуміє герой вистави, розуміє Павло Юров, розуміємо, зрештою, ми – глядачі/українці.
І герой повертається в минуле – з 1989 в 1969, а тоді в 1949, 1937, 1931 роки. Щоразу Олексій страйкує, бореться за права шахтарів, звертається за допомогою до міжнародної спільноти в особі посла Норвегії. За ним подорожує в часі незмінний на всі часи агент КДБ, який допитує, шантажує, пропонує співпрацю чи заявляє, що друг, якого весь час намагається врятувати Олексій, насправді писав на нього доноси. Але раптом все обривається в 1998 році – шахта перейшла у власність вічного агента КДБ, а борець за справедливість привселюдно самоспалився.
Таке завершення дещо розчаровує, а вистава як така структурно не закінчується. Подорожуючи в часі, ми так і не потрапили в сьогодення. Що, зрештою, відбувається на Сході сьогодні? Що трапилося з отим їхнім несамовитим духом? Як ми, свідки і учасники подій новітньої історії, причетні до цього?
Чи значить така незавершеність, що 2021 рік – це не теперішнє, а майбутнє? І що ми насправді не знаємо, як думати про своє минуле: жити в його тіні неможливо, але ще менш можливо позбутися цієї тіні. Що це (не)минуле дивиться на нас з-за спини докорами сумління, а тоді обурено вибухає самопроголошеними республіками?
Вистава не дає мені жодної відповіді. Вона залишає мене не просто розгубленою, а розчарованою, навіть обуреною. Я виходжу з зали, йду додому і розумію – це обурення насправді саму себе, бо я так само не маю цих відповідей.
Про сприйняття вистави
В українській культурній спільноті на виставу відреагували критично. Хтось очікував більш сучасного театру, а натомість відчув відгомін української психологічної акторської гри. Були заяви і про «пародію на мистецтво» чи «імітацію сучасної театральної мови». Виставу також публічно називали «кон’юктурою» чи «поразкою».
Особисто я би назвала виставу успіхом – за цікаві формальні прийоми, за музикальність, за сміливість, зрештою, взяти на себе ношу говорити про радянське (не)минуле. Але цей успіх – не менша поразка. Бо виявляється, що ми (покоління Юрова, моє покоління) не можемо нічого сказати. Застрягши десь між бунтом та упокоренням, ми насправді не знаємо, як перестати жити в радянському союзі.
P.S. Вистава «Антрацит. День стійкості», створена в рамках проекту «Дім шахтарства», який виконується ГО «Точка дотику» в партнерстві з Grand Duke Films Limited та Диким Театром за підтримки Українського Культурного Фонду та Європейського Союзу за програмою House of Europe. Вистава повністю доступна онлайн. Її також можна подивитися наживо вже 28 листопада на Сцені 6.
