ГлавнаяБлогиБлог Володимира Бєлого

Футуроскопія через ретроспективу: освіта українського старшокласника

Погляд

Бачиться більш доречним сприймати декомунізацію як декремлінезацію, тобто як відмову від прокремлівської моделі організації суспільного життя новітньої незалежної України.

В освіті таке зокрема б означало якомога швидший перехід до моделі, на яку, приміром, перейшла й колишня колонія Російської імперії – Фінляндія, коли початкова, основна і старша ланка загальної середньої існують як окремі заклади, навіть, якщо вони знаходяться у межах одного інфраструктурного будівельного комплексу. Чи та ж Польща, у якій і за соціалістичного ладу старша ланка була виключно окремою від початкової школи, яка поєднувалася з основною (5 – 9 класи).

Фото: пресс-служба президента

Чому фіни чи поляки так робили? Просто тому, що так майже скрізь у світі? Звісно, що далеко не тільки тому. Вся причина у тім, що тільки так можна на ділі, а не лише у деклараціях, враховувати належним чином вікові особливості учнів, що є азбучною істиною практичної педагогіки.  

І цього аргументу було і є достатньо для відповідальної політичної позиції закордонним урядам, бо там не дозволять якомусь новому уряду проігнорувати таку фундаментальну істину. У противному випадку на наступних виборах громадяни точно проігнорують таких політиків.

У нас, на жаль, досі не так і не факт, що українська нація має реальну перспективу отримати  політичну еліту подібного рівня освіченості та суспільно-політичної відповідальності.

Плани

Вони у нашої влади такі, що початок освіти старшокласників (16 – 18 років) у форматі окремої від «малюків» ланки з усією похідною для цього специфікою потрібно відтермінувати на значний термін. Згідно планів теперішнього уряду перший 10-й клас нової української школи має постати з 2028 року та й то не обов’язково як складової окремого закладу, а скоріше як  сегмент спільного з  5 – 9 класами, а то й з 1 – 4 класами,  комплексу.

Офіційно такий комплекс з 1-го по 12-й клас вже не будуть називатися ліцеєм як те має місце зараз, але директор у комплексі має бути один. Буде як і зараз так, що вчитель після першого уроку у 5-му класі піде у відповідності до єдиного режиму дзвінків на 2-й урок у 11-му чи 12-му класі.    

Чому така недолугість щодо основ педагогіки та чи не сторічної світової освітньої практики у нас досі не лише зберігається, а й проектується на майбутнє? Чому таке відбувається, навіть, на етапі проектування змін, у доцільності яких вже не сумнівається навіть ледачий.

Уряд

А тому, що «…в уряду на таке не має грошей! Ви що сліпі – не бачите, що економіка у нас заслабка?»Але тут постають наступні зустрічні питання:

По-перше, а для архаїчної і неефективної моделі роботи зі старшокласниками, коли чи не всі вчать один і той же  комплект з більш ніж 20-ти предметів як продовження того ж у 5 – 9 класах гроші є?

По-друге, а чим пояснити брак грошей на основи якісної освіти протягом вже більш ніж чверть століття новітньої історії 40-мільйонної європейської країни, що входить у першу двадцятку країн світу за своїм природо-ресурсним потенціалом?

По-третє, а звідки беруть гроші на модель з окремими на різних вікових етапах  закладами освіти країни, що за ресурсами у рази слабкіші за Україну? Та ще й із зарплатами для вчителів у рази більшими ніж в українських?

По-четверте, а гроші на чи не тисячу наших шкіл, у будівлях яких старші класи мають по 8 – 10, а то й менше,  учнів – це є показником ефективного врядування?

Задача

А як у нашого уряду зі знанням елементарного закону арифметики про перестановку доданків, від чого їх сума не міняється щодо загалу бюджетних грошей на освіту? Чому ж цим законом широко користуються у всіх інших сферах суспільного, і не тільки,  життя?  

Зрозуміло чому, бо так досягають кращої ефективності у межах наявних ресурсів.

А що в освіті тут не так?

Та є одна заковика.

Для того, щоб і в освіті більш ефективно задіяти наявні ресурсу завдяки  перестановці доданків, потрібно запровадити:

- по–перше, модель витрат на навчання як таке на основі принципу «гроші ходять за учнем»;

- по-друге, такі механізми забезпечення інфраструктури освіти, за яких відповідний рівень влади на місцях облаштовує вже за інші кошти всю матеріально-інфраструктурну базу, до якої  «учні приносять гроші на своє навчання».

Тобто,  потрібно втілити у життя принцип  доповнюваності та  конкретності щодо коштів на освіту на кшталт всім відомого жарту про «стільці та гроші».  

Зрозуміло, що всі ці принципи ніяк не пасують до кремлівської управлінської традиції, за якої  «єдіноначаліє» розподіляє ресурси у ручному режимі і не переймається якоюсь там відповідальністю за його ефективність, бо ж воно зараз «владарює».   

На противагу останньому описані вище поширені у світовій практиці підходи збалансованого управління ресурсами передбачають принцип верховенства процедур громадсько-державного колегіального прийняття рішень прямої дії.

Дія

Останнє і є причиною гальмування справжніх реформ, бо ж хто з теперішніх наших політичних «лідерів» на таке піде? Хай, навіть, у МОН випадково і з’явиться дійсно проєвропейської культури та практики управління очільник, так його ж за півроку «з’їдять».

У нас досі тягнеться той період, який у теорії синергетики називають точкою біфуркації і як довго те буде ніхто не знає. Як і не знає - у який бік зрушиться цей атрактор (наша політична, а зокрема й освітня системи)  з цього стану нестійкої рівноваги розтягнутих у часі дрібно-крокових реформ (читайте роботи Іллі Пригожина).  

Чому так песимістично?

А як інакше, коли навіть слабкі ініціативи до пошуку шляхів реформування викликають тіньовий спротив.

Інструментарій суспільної мережі «Фейсбук» нагадав ось цей тому приклад.

Тут, у посиланні нижче,  моя стаття річної давності у газеті, яка носить промовисту назву - «Голос України». Вона відображає імпульс внутрішнього голосу автора до самого ж себе, подібний до заклику Юліуса Фучика: «Бійся байдужості. Це з її причини зло прокує по планеті!».

Так-от, цей контекст простих аналітичних думок рік тому викликав тіньову суєту проти публікації: «Ці теми, вони не для завуча ліцею. Пишіть про навчальні  досягнення закладу і не «лізьте» у стратегічні питання. З ними розберуться й без вас». Схоже на те, як у радянські часи мені, очільнику міського відділу освіти, керівники міста зауважували: «Не треба їздити у робочих справах на власному авто, використовуйте службове, бо так ви виставляєте у негарному вигляді всіх нас». Я службове авто надавав для робочих виїздів рядовим працівникам відділу. Вже не кажучи про «зауваження» щодо того, що бажано бути весь час при галстуку.  

До речі, мій ще більш цікавий наступний матеріал для того ж «Голосу України»  до друку вже не дійшов. Натомість після публікації у профільному освітянському виданні зібрав гарні відгуки.

Очікування

Сподівання на успіх справжніх, а не декларативних, реформ не можуть не залежати від того чи розумні (не будемо впадати до надмірної скромності) ідеї та думки «варяться у власному соку», тобто лишаються у вузькому колі професіоналів чи все ж сягатимуть поля уваги політичної еліти та пересічного люду. Вирішальним для успіху є партнерство між владою та людьми, а тому має місце мати той стан, що влада «знає, що народ знає, що вона знає про його (народу) очікування». Так, от у тій статті (Нова українська школа: виклики і сподівання) зокрема йшлося й про те, що

«… старшокласника вже не вдасться спонукати вчитися на максимумі занурення у два десятки предметів. Без створення мережі профільних ліцеїв із комплексом предметів поглибленого рівня не є можливим досягти і раціонального використання бюджетних коштів на освіту, і забезпечити особистісно-орієнтовані освітні пріоритети громадян. Державна система освіти, що ігнорує принципи цілепокладання та природовідповідності у виборі змісту своєї діяльності (не плутати просто з текстом предметних програм), приречена замість мати сталий розвиток та пристойну якість/результативність до відомого: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Пройшов рік, а «віз і нині там» - у влади все та ж «мантра» - на освіту сучасного формату поки «не має грошей …».

Але ж можна і за наявних грошей, які все рівно витрачаються на навчання старшокласників по-старому, надати можливість  ініціативним учням/батькам та педколективам не чекати на прихід «нових» десятикласників з «Нової української школи» у далекому 2023 році, а вже з 2018-2019 н.р. перейти на дійсно профільний навчальний план для старшої школи.

Досвід відкриття у 90-ті роки ліцеїв для старшокласників при університетах є життєвим свідченням того, що можна бути певним - такі інноваційні класи/заклади гарантовано стануть природними візитівками успішності нової освітньої політики. І вони є вкрай доречними як приклад для переосмислення більшістю суспільства власних страхів перед новим.

Кому як не освітньому менеджменту вищого державного рівня опиратися на елементарні ази науки - критерієм істини є практика, а просуває її, зазвичай, меншість.

Володимир Бєлий Володимир Бєлий , екс-заступник директора з навчально-виховної роботи Херсонського фізико-технічного ліцею при ХНТУ та ДНУ
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram