У Міжнародний день Матері-Землі, який відзначаємо 22 квітня, варто ще раз згадати історію. Чому для українців питання землі та її правильного використання таке важливе? Тому що саме пращури українців – трипільці – стали першими хліборобами Європи 8 тисяч років тому. Згодом хлібом, вирощеним на наших землях, харчувалися майже всі античні народи, а в добу Київської Русі експорт зерна став головним економічним напрямком. Без правильної організації земельних відносин житницею Європи не станеш – гадаю, аналогічно мислили і наші пращури, що в певні періоди добивалися розквіту сільського господарства. Однак Україна переживала і важкі наслідки маніпуляцій земельним питанням.
До чого призводить феодалізм
Первіснообщинний спосіб господарювання у VI-VII ст. н.е., при якому члени общини спільно обробляли землю і порівну розподіляли врожай, заклав основи для формування сільських територіальних громад. Підвищення продуктивності праці дало можливість обміну надлишками продукції. Разом з тим, поява нерівності призвела до виникнення класових відносин, що згодом, починаючи з VII-VIII ст. н.е., оформились у систему феодалізму. Князі, бояри, їх васали та церква фактично узурпували землеволодіння. Селяни-кріпаки («холопи»), що обробляли землю, якою їх наділив феодал, були обкладені кількома видами «оброку», тобто ренти.
Логіка розвитку феодалізму призвела до того, що власність на землю стала привілеєм людей «благородного походження». І тут наша історія дає нам важливий урок.
Коли у XVI-XVII століттях відбулося швидке формування ринку землі, утворилися латифундії. До 90% земель на території нинішньої України опинилися в руках невеликої кількості магнатів. Українські селяни, позбавлені перспектив, стали повністю залежні від польської шляхти. Саме ця ситуація була однією з головних причин початку національно-визвольної війни українського народу, що жив на той час у межах Речі Посполитої.
І ті, хто сьогодні в Україні прагне поспіхом відкрити ринок землі і стати на ній новітніми феодалами, повинні знати, чим це закінчиться.
Козацькі основи фермерства
Поява Української Козацької держави перекреслила принципи феодалізму. Земля тепер перебувала у державній та козацькій власності, могла продаватися та бути заставою. Приватна власність стала основою для розвитку козацьких та селянських виробництв, що були прообразом сучасного фермерства.
У володіннях запорожців не було кріпацтва, на відміну від решти Російської імперії. Сюди переїжджали кріпаки-втікачі, бунтарі проти царського режиму. І цей острів економічної свободи не влаштовував царицю Катерину ІІ. Не останню роль зіграло прагнення царської влади привласнити собі багаті землі Півдня України, які запорожці вважали своєю власністю. Економічне зростання Козацької держави було зруйноване з ліквідацією Запорізької Січі в 1775 році. Втрата автономії означала утвердження феодальних порядків Російської імперії. Після придушення визвольної війни українців царським указом від 1783 року в Україні офіційно було запроваджене кріпацтво.
Отже, другий історичний урок полягає в тому, що без своєї сильної держави народ не може сподіватися на економічний розвиток і збереження нормальних земельних відносин.
Спроби аграрних реформ
Етапною подією стала селянська реформа 1861 р., що ліквідувала кріпацтво і зобов’язала поміщиків надавати свої землі в постійне користування безземельним селянам. Більш того, селянам надавали можливість викупити наділи у власність, і для цього було організовано урядову систему кредитування. Користь цієї реформи була очевидною: свободу отримали 22 млн селян, із 48 млн га земельних угідь України майже 22 млн га (або 45,5%) було надано селянам, ще 22,5 млн га залишилося у володінні поміщиків, 3,7 млн га належали державі й церкві. Для полегшення купівлі землі у 1882 році засновано Селянський Поземельний банк, що надавав довгострокові позики для домогосподарів. Однак селяни залишались економічно залежними від поміщиків-власників землі.
Помилки попередників спробував виправити голова ради міністрів російської держави Петро Столипін. Попри те, що він прославився політичними репресіями, його аграрна реформа, почата 1906 року, заслуговує уваги. Вона була спрямована на розвиток приватної власності на селі, створення земельного фонду й передачі земель із нього селянам. Важливо, що ділянки класифікувалися за якістю. Селянський Поземельний банк поступово збільшував розміри кредитів і здешевлював їх для селян. Найбільш активно на реформу відгукнулися саме українські губернії. На Правобережжі уже до 1913 року дві третини селянських ділянок перебували у приватній власності. Оздоровлення земельних відносин вплинуло на врожайність – з 1906 до 1915 р. вона підвищилася на 14%, а в деяких губерніях – на 20-25%.
Це також важливий урок: прогрес у земельних відносинах тягне за собою зростання виробництва. Російська імперія часів Столипінської реформи перетворювалась на головного виробника сільськогосподарської продукції в Європі й у світі. Передусім – завдяки Україні та українцям.
Невирішене земельне питання і крах УНР
Під час Української національно-визвольної революції 1917 – 1921 рр. земельне питання постало з новою силою. На той час найбільше земельних угідь мали в своїх руках великі землевласники, що творили експортний потенціал країни. Свою роль мали і середняки, котрі створили потужний кооперативний рух. Разом з тим, величезна кількість українських селян була безземельною.
У протиборстві підходів, що обговорювалися в Центральній Раді, перемогла примусова соціалізація землі. Це була велика помилка – ліквідація приватної власності абсолютно не відповідає ментальності українців. Опорою новонародженої держави було саме селянство. І тепер, втративши його довіру і підтримку, Центральна Рада була приречена.
Більшість українських політичних партій того часу не мали чіткої позиції з приводу земельної реформи, яка б задовольнила всіх. Єдиною силою, що пропонувала цивілізовану аграрну реформу, була Українська демократична хліборобська партія, створена 1917 року. Її головний ідеолог В’ячеслав Липинський запропонував дієву модель аграрної реформи. Передбачалося створити державний фонд із викуплених державою надлишків земель у великих землевласників і наділити площами малоземельних селян. Кожен власник сільськогосподарських угідь міг продати всю свою землю, але купити більш, ніж 25 десятин, одна особа не мала права.
Липинський пропонував баланс між інтересами великих землевласників, середнього класу господарів і малоземельних селян. Але його партія не була при владі, а Гетьман Скоропадський, що поважав Липинського, не прислухався до нього в головному.
Наслідком невирішеного земельного питання став крах Української держави, розкол і розбрат, в умовах якого стала дієвою відверто лицемірна більшовицька пропаганда.
Як відомо, більшовики не збиралися віддавати землю селянам, як обіцяли. Їхнє правління стало суцільним терором над українськими господарями. Попри невеликий період Нової економічної політики, що почалась у 1921-му і за кілька років допомогла відновити господарство, зруйноване війнами, комунізм став злочинною системою господарювання і вирішення земельних питань.
Врешті більшовики влаштували над українським народом страшний експеримент колективізації, що викликала тисячі селянських повстань і «увінчалася» штучно спровокованим Голодомором.
Вперед у минуле?
Українська історія недвозначно демонструє, що успіхи і поразки нашого народу прямо пов’язані з долею землі, з тим, як були організовані земельні відносини. Сьогодні над Україною знову нависла загроза втрати землі. Поспішна реформа, яку продавлює влада, кульгає на всі опори. Не створено Земельного банку, аналог якого діяв у ХІХ столітті. Не проведено інвентаризації земель і оцінки їхньої якості, на що спромігся уряд Столипіна. Не обмежено площу, яку може купити один власник, як це пропонував В’ячеслав Липинський, щоб убезпечитися від монополій.
І при цьому влада готова відкрити продаж землі, вигідний олігархам, бо лише вони в нинішніх умовах мають кошти. Це курс на неофеодалізм, спроба відкинути країну на кілька століть назад. Сьогодні весь народ повинен зупинити цей процес, захистити свою землю від розкрадання! Інакше українці в ХХІ столітті знову стануть холопами у своїй країні!