Пропоную розглянути висновки, які напрошуються з газових «ігрищ» влади:
Все, що відбувається навколо урядового зниження ціни на побутовий газ, виглядає погано зрежисованим спектаклем, в якому Президент України, уряд й парламентська більшість позиціонуються як «народні рятівники» від стрімкого підвищення комунальних цін, намагаючись таким чином врятувати політичні рейтинги, що стрімко обвалилися. Якщо це не так, то чому спурт газової ціни виявився для влади аж таким несподіваним? Хіба аж так важко було передбачити сценарій зростання вартості газу на амстердамському хабі взимку, якщо ціна щороку зростає під час опалювального сезону? І – розробити відповідні компенсаційні механізми для споживачів? Замість цього – лихоманна реакція влади на масові протести з обіцянкою «знайти механізми» для зниження ціни на газ. Все це лише оприявнює те, що наші топ-можновладці геть не здатні бачити «далі свого носа». Виходить, в урядовому апараті -- дуже сутужно з економічним прогнозуванням, натомість надається перевага банальному «гасінню пожеж» замість стратегічних ініціатив.
Назагал, порятунок і реформу комунальної сфери вбачає лише в жорсткому сценарії – стрімкому піднятті цін на ЖК-послуги без жодних компенсаторів. Якщо народ це проковтне – «прекрасно»! Якщо ж ні, то пограємо в демократію, чи «доброго царя» – трохи знизимо тарифи. Водночас, при підвищенні вартості комуналки доходи споживачів не зростають (а під час пандемії вони навіть значно «просіли»), держава жодним чином не контролює ціноутворенння в ЖК-галузі, не проводяться комплексні аудити «Нафтогазу» й інших комунальних підприємств. Найгірше – те, що влада банально копіює західні ЖК-моделі ігноруючи системні підходи. Наприклад, «шокова терапія» в комунальній сфері зі стрімким підвищенням цін була реалізована у свій час в країнах Прибалтики – проте, все відбувалося на тлі значного зростання середніх зарплат та достатніх обсягів державної компенсації незаможним сегментам споживачів.
Хоч владні речники і наголошують на тому, що обмеження газової ціни на рівні 6,99 грн. за куб. м діятиме лише протягом певного часу – на час карантину, або протягом нинішнього опалювального сезону, повернення регульованих цін – це потужний удар по ринку побутового газу, тож невідомо, коли тепер очікувати його повноцінного «камбеку». Це відверто негативний сигнал для нових компаній-постачальників: адже який тоді сенс інвестувати в інфраструктуру, в сучасні клієнт-орієнтовані сервіси, навіщо вкладатися в оптові закупки газу, якщо в будь-який момент можна «прогоріти», бо так раптом вирішить держава? Регульована в «ручному режимі» ціна на блакитне паливо означає також, що компанії-імпортери будуть змушені продавати газ у збиток, або піти з ринку. Виникнуть значні проблеми в «Укргазвидобування», адже уряд змусив підприємство постачати блакитне паливо контрагентам за пільговими, збитковими цінами – тож, про збільшення обсягів видобутку українського газу доведеться найближчим часом забути. Хіба таких «результатів» збирається досягти уряд?! Що ж, логіка чинної влади неперевершена: спочатку впроваджуємо ринок газу, а через якихось пів року ламаємо його «через коліно».
Цілком відомо, хто стане головними бенефіціарами владного «кульбіту» з державним регулюванням – це облгази з 70-відсотковою долею ринку, які мають найбільшу абонентську базу. А також – НАК «Нафтогаз», який ексклюзивно купує газ вітчизняного видобутку за найнижчими цінами у дочірнього «Укргазвидобування», тож матиме значні конкурентні переваги в комунальному секторі. Існують величезні ризики того, що відродяться корупційні «доринкові» схеми, за яких «Нафтогаз» продавав дешеве блакитне паливо газовому комунальному монополісту, згідно із заявленими списками кінцевих абонентів, значна частина яких були «мертвими душами». Відсутність прозорого обліку споживачів уможливлювала подальший продаж цього газу промисловому сектору за високими цінами, а отже – тіньовий олігархічний «трейдер» буквально на рівному місці отримував мільярдні прибутки. Чи не тому топ-можновладці намагаються відродити «старі добрі часи», що й самі не проти стати посередниками у сумнівних схемах? Чи не тому влада і досі гальмує біржові механізми продажу вітчизняного газу, з рівним і недискримінаційним доступом до торгів всіх гравців ринку?
Повернення до державного регулювання ціни на газ ставить під загрозу отримання Україною чергового траншу від МВФ – адже, скасування спеціальних зобов’язань «Нафогазу» і перехід до ринкового ціноутворення в комунальному секторі є одним з зобов’язань нашої держави, прописаному в Меморандумі з Фондом. Зважаючи ж на те, що на поточний рік припадають пікові виплати нашої держави за зовнішніми боргами (назагал – 15,6 млрд дол.), а дефіцит держбюджету-2021 становить карколомні 246,6 млрд грн., без траншів Фонду владі або ж доведеться випускати ОВДП під скажені відсотки, або вмикати друкарський станок. Все це може обернутися глибокою економічною кризою, а то і дефолтом держави за борговими зобов’язаннями. Ось така можлива ціна тарифного популізму влади!
Масових протестів українців проти підвищення тарифів, а відтак – зупинки ринку побутового газу можна було б уникнути, якби влада забезпечила достатні бюджетні компенсації всім, хто не в змозі в повному обсязі платити за ЖК-послуги. І паралельно – якби уряд максимально спростив бюрократичну процедуру отримання субсидій громадянами, а надто – відтермінував так звану верифікацію соціальних пільг, коли функціонери «кошмарять» громадян за кожну отриману державну копійку. Що ж маємо натомість? У держбюджеті на 2021 рік уряд заклав на субсидії 36,6 млрд грн – майже вдвічі меншу суму, ніж було виділено в 2018-му. Водночас, майже одразу після завершення карантину планується збільшити з 15% до 20% частку обов’язкового платежу на комунальні послуги із сукупного доходу. Виникає запитання: невже зростання доходів населення настільки випереджає підвищення цін на енергоносії, що кількість звернень за субсидіями значно зменшилась? На яких економічних прогнозах грунтувалося урядове рішення зменшити обсяги субсидій на поточний? Чи в нас в країні вже остаточно настав «кінець епохи бідності»? Так, комунальні субсидії – не ідеальний механізм, там – значні корупційні ризики, як і всюди в нашій країні. Врешті-решт, це – гроші платників податків, стягнуті до бюджету з платоспроможних громадян і бізнесу, не виключено – за рахунок збільшеного фіскального навантаження на МСБ. Проте, ці соцвиплати в нашій ситуації – чи не єдиний спосіб компенсувати втрати громадян під час переходу до житлово-комунального ринку, успішно використаний у свій час в Польщі, Чехії, Угорщині. Тож паралельно потрібен жорсткий антикорупційний контроль за державними розпорядниками субсидій, а також – розширення бази оподаткування й зниження фіскального тиску на бізнес (найперше – малий та середній).
Замість висновку: житлово-комунальні тарифи (в тому числі – ціни на газ для побутових споживачів) повинні бути не «справедливими», а – економічно-обгрунтованими. Житлово-комунальна галузь має бути не лише беззбитковою, але й приносити постачальникам прибутки, тільки за цієї умови туди зайдуть багатомільярдні інвестиції. Інакше – все залишиться так, як є. І далі житимемо зі зношеною на 80% інфраструктурою, оплатою з кишень споживачів втрат води й тепла у дірявих трубах, «обігрівами» повітря, «питною» водою з комунального крану, що містить мало не всю «таблицю Менделєєва», багатомільярдними боргами ЖК-підприємств на межі з банкрутством, хронічними аваріями в мережах з відключеннями водопостачання й електроенергії, і назагал – з глибокою комунальною розрухою! Натомість, за високу якість ЖК-послуг, комфорт і цивілізацію потрібно платити, все інше від лукавого в капіталістичній державі. Адже, популізм і загравання влади з виборцями, командно-адміністративні ігрища з «дешевими» цінами на комірне можуть привести житлово-комунальну галузь до остаточного краху й «блекауту»!
Натомість, роллю влади має бути не соціалістичне регулювання цін (що так чи інакше консервує енергетичну бідність в Україні на кшталт держави третього світу, а надто – гнітюче-низький рівень комунальних послуг). Насправді ж, уряд повинен забезпечити: жорсткий антимонопольний контроль ЖК-ринку, комплексні заходи зі зменшення й економії споживання комунальних ресурсів (100-відсоткове забезпечення домогосподарств приладами обліку, державні гранти і «нульові» кредити для термомодернізації багатоквартирних будинків, встановлення індивідуальних теплових пунктів тощо), дієвий контроль, в тому числі з боку місцевих громад, над виконанням комунальними підприємствами інвестиційних програм, неупереджений аудит «Нафтогазу» та державних енергетичних підприємств, впровадження біржових механізмів торгівлі блакитним паливом і т. д.
Саме в цих алгоритмах – резерви для зниження цін на комірне, якими влада, на жаль, не поспішає скористатися. Як результат, маємо деформований комунальний «ринок» із одвічно «захмарними» тарифами, коли за віртуальні «послуги» й тотальну безгосподарність в державі розплачується побутовий споживач.