Іді Амін як апостол українства

Це ж як треба «жити по-новому» в Україні, щоб через рік в надриві кричати, що головна мета влади це її збереження.

І як показує практика, її дійсно треба буде рятувати, якщо нинішня пиката шляхта продовжить абсолютно ігнорувати вимоги того суб’єкту, який дав їм владу, тобто народу.

Фото: dyvys.in

Яскравим прикладом цієї тези є події навколо призначення, а потім звільнення Начальника національної поліції Вінницької області Антона Шевцова, який був причетний до переходу севастопольської міліції на бік окупанта навесні 2014 року, але своєю роботою на завхоза Президента України Березенка на виборах у 205-му окрузі довів свою беззаперечну відданість тій системі підлабузництва та трайбалізму, яку вибудовує Банкова незалежно від того, хто займає Президентські кабінети.

Інститут трайбалізму, як форма соціально-політичного устрою суспільства, що базується на уявленні особливої домінантності певної групи (роду, племені, етносу) над іншою, досить довго вважався у сучасному світі характерним лише для африканських держав, де зв’язки між індивідами всередині племені дуже часто набагато сильніші, ніж між індивідом і державою. Але гордість охоплює мене, як українця, коли я бачу, що Україна вже більше десяти років вміло доводить те, що це соціальне-політичне явище може розвиватись не тільки в Африці, а й в самому центрі Європи, якщо для цього створити всі необхідні передумови.

А передумови для цього криються у самих глибинах українського хуторянства. Адже жадібність, боягузтво та кумівство є головними ознаками простого селянина на широких українських теренах. І якщо прискіпливо придивитись, то цими чеснотами наділені три наші останні Президенти та їх поплічники.

Всі ми пам’ятаємо, історію з «любими друзями», а потім, як у 2010 році у Донецьку почали викрадати людей, вивозити за межі області та призначати на керівні посади у всі можливі інстанції. Зараз у Києві є дуже актуальною пропозиція: «Міняю двох донецьких друзів на одного з Вінниці».

І з кожним новим Президентом ця традиція ще більше укорінюється у свідомості українця як необхідне зло. Після Революції Гідності народ України нібито обирає нового вождя, який, проголошуючи демократичні реляції, продовжує ще активніше втілювати основний ідеал трайбалізму: «Всі начальники – прямі нащадки родоначальника». Син іде в депутати, менеджмент його корпорації розповзається по державним установам, люди, з якими він співробітничав на початку ери первинного накопичення капіталів, стають міністрами, а особиста світа з завхозів і писарів починає рулити в Парламенті.

В науці таке явище називається кадровий трайбалізм, і тепер європейці замість того, щоб їхати в Уганду, можуть вивчати це явище не покидаючи межі Європи. Тут, звичайно, є і позитивні моменти: Україна може стати осередком наукового туризму, такого як у ХІХ столітті для європейців була Папуа Нова Гвінея.

На даному проміжку часу Уганда, Руанда і Сомалі мають більші перспективи перетворитися в нормальні держави тільки з однієї причини - вони вже визнали всю відсталість та первісність політики «клановості», яка призвела до громадянської війни, мільйонних жертв і фактичного розпаду держави, в той час, як українці ще довго будуть вважати головним культурним надбанням - трайбалізм та боротьбу з вітряками у вигляді корупції.

Єдина надія на ті п’ять відсотків неадекватних, які творять революції і навіть зараз продовжують битися з Левіафаном системи. Можливо вони і зможуть своїми діями створити умови, за яких племінна клановість стане рудиментом та відімре разом із сучасною владною клікою. Надії мало.

Але надія є!

Николай Мельник Николай Мельник , Политический эксперт аналитической группы "Левиафан"
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram