Дискусія на лекції про те, що діяльність багатьох державних органів носять виключно декларативний характер, наштовхнула мене на роздуми про природу виникнення існуючої проблеми в контексті імітування певних процесів та цінностей.
Імітація – це намагання уподібнитись до когось, або до чогось, відобразити те, чим не володієш задля того, щоб здаватись тим, ким хочеш. Імітувати можна усе. Проте, не все можна імітувати вічно.
Імітація подібна до театру, як до театру подібна і наша політика: актори грають свою роль, імітуючи навіть свої намагання бути тими, ким їхні колеги є у провідних країнах світу, насправді ж, бажаючи одного – сподобатись усім і нікого не розчарувати.
Імітація в суспільстві народжується номінальністю декларованих намірів і породжує їх девальвацію.
Важливою була думка Тараса Дзюбанського про те, що номінальний та стереотипний характер підходу до оцінки роботи структур часто є помилковим. Номінальний підхід до цінностей і неможливість фактичного їх втілення породжують імітування їх наявності. Політики нестримно бажають виглядати інноваційними, прогресивними, добрими, відкритими і безкорисливими. Маючи такі прагнення, проте не будучи такими, вони змушені влаштовувати театральні видовища, адже лише площадка для публічної демонстрації може намалювати картини того, що не простежується через процеси щоденних дій.
Проте, актори втомлюються у той час, як глядач ще спостерігає. З часом, помітивши фальш гри, втомлюється і глядач. Як наслідок, приходить зневіра та девальвація у суспільстві таких явищ як чесніть, справедливість, відкритість, порядність тощо. Людина перестає боротись, а народ перестає вірити.
Реальність, змальована вище, є нічим іншим, як наслідком відсутності ефективного та дієвого впливу тих інституцій, які покликані в суспільстві створювати систему цінностей. Подібно до того, як «Укравтодор» створює дороги, парламент створює закони, ЗМІ – площадку для обговорення, інституція Церкви покликана створювати моральну та етичну платформу для ведення діалогу в суспільстві.
Відсутність моралі та етики в публічному секторі серед більшості ключових державних діячів, чиновників, суддів та політиків – є наслідком відсутності реального впливу Церкви, як морально творчого інструменту в суспільстві, фактичної відсутності християнських цінностей в житті тих людей, які визначають основні напрямки розвитку країни.
Секуляризація вигідна здебільшого тим політикам відмерлої та новітньої епох, які не бажають виходити за рамки декларативних гасел в поле фактичних змін. Доки Церква мовчить (або ж просто відсторонена), доти реальні реформи неможливі, так як відродження завжди розпочинаються зі зміни внутрішніх складових і, як наслідок, розповсюджується на зовнішніх напрямках. Секуляризація вигідна з позиції моральної вседозволеності дій, адже на «Ні» і суду немає, і доки Церква не говорить свого твердого «Ні» – суду не відбувається.
Висновком після проведеної лекції був власний аналіз того, кому може бути вигідним процес відсторонення Церкви від суспільства, а також постійна прив’язка до майбутнього в контексті моєї відповідальності сьогодні.
Я люблю Майдан. Він назавжди змінив мене і мільйони подібних до мене українців. Я люблю Майдан через те, що там було дуже багато Бога і там було усе по-справжньому. Я люблю його тому що там лунали молитви і дзвони Михайлівського, які я ніколи вже не забуду. Я люблю Майдан чистотою і святістю його мотивів. Люблю за те, що там релігія не була відділена від публічної сфери і це дало свій результат. І я волію, щоб такий Майдан прийшов у парламент, в уряд, до суддів і в адміністрацію Президента. Нехай там щодня лунають дзвони Михайлівського, як символ Правди, що вища за правду людську.
«Бо чим серце наповнене, те говорять уста. Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе», − Матвія 12:34-35
Зорян Гудзій, учасник програми інноваційного підходу до державного управління УКУ «Good Governance»