Як же коротко відповісти на запитання: для чого ми це робимо і чому переконані, що їхати до Краматорська потрібно? Відповідаючи на це запитання, найскладніше буде втриматися від високих фраз і не почати звучати пафосно, розповідаючи про цінності і велику місію.Чи то слова ці вже так приїлися, чи їх вживаність стала такою попсовою, що терміново хочеться знайти якісь інші. Такі, які передаватимуть суть, але не звучатимуть надто голосно. Бо почути має той, хто слухає.
Історія зі сходом для кожного почалася в свій час. Для когось одразу з початком російської окупації, для когось значно раніше, а для великої частини України схід досі залишається територією, про яку постійно розповідають в новинах, але про яку, насправді, знають дуже мало. Така собі terra incognita, увага до якої з’явилася через ту ж таки російську окупацію.
Більшість моїх друзів, навіть тих, які сьогодні працюють в Донецькій та Луганській областях, до початку війни дуже примарно знали про існування Краматорська, Сєвєродонецька, Костянтинівки та Лисичанська. Війна відкрила для нас нашу ж країну, і для мене в цьому аж надто багато символізму.
Навесні 2014 року, ще до початку окупації на сході, наші друзі з Краматорська, сидячи в нашому львівському офісі, розповідали про те, який прекрасний Святогірськ, і як вони планують організувати для нас туди візит. На той час я завершувала магістерську програму в Римі, відповідно, могла подорожувати Європою без перешкод, тому на перспективу поїхати до Святогорська і Краматорська, які я, відверто, не змогла б одразу знайти на карті, я дивилася досить скептично.
Вже через 5 місяців свої перші найближчі канікули, через місяць після звільнення Краматорська і Слов’янська, я провела під навчальні постріли та шум гелікоптера десь за 3-5 кілометрів від Краматорського аеропорту.
Десь відтоді я зрозуміла, що фронт для кожного повинен бути свій і що не всі повинні брати в руки зброю в традиційному значенні цього слова. А ще я зрозуміла, що в моїй країні, ми відверто змарнували 25 років незалежності. 25 років, за які ми вибудовували гори стереотипів і упереджень одне про одного, за які ми дозволяли Колісніченкам приймати закони, які шукали відмінності всередині цієї країни, за які ми дозволяли, щоби нами маніпулювали, як маріонетками (на жаль, часто дозволяємо і досі).
В момент, коли проблема стає аж надто очевидною, а над рішенням одні думати не спроможні, інші не мають на це часу, решта не бачать доцільності, приходить усвідомлення, що it’s exactly the right time.
Минулого року, в січні-лютому, ми провели перші 2 зустрічі фокус-груп з підприємцями та громадськістю з Краматорська та Маріуполя. Ми намагалися проаналізувати проблеми та потреби регіону в контексті розвитку бізнесу та розвитку співпраці. І тоді прийшло розуміння того, що більшість проблем, які озвучували підприємці, або такі ж як у підприємців в решті частини країни, або такі, через які частина міст вже пройшла.
Нам говорили про відсутність довіри, про складність у створенні асоціацій, про нестачу кваліфікованих кадрів, про проблеми з податковою, про запит на якісну освіту, про все те, що ми щоденно чуємо від підприємців зі Львова, Франківська, Києва чи Харкова.
То в чому ж іншість? В чому те щось, що стільки часу нас роз’єднувало?
Можливо, традиція підприємництва в східному регіоні – трохи більш нове явище, аніж в центрі та на заході. Все через те, що місцеві підприємства загнулися ще в 90-их, а на сході ця культура трохи тривкіша. Все одно процеси трансформації, які ми проходимо, шалено подібні. І як можна упустити цю можливість поділитися досвідом та навчитися з досвіду інших?
Нам точно потрібен план взаємної інтеграції і ми бачимо, що випрацювати такий план ми можемо лише спільними зусиллями і часто ініціативами знизу догори. Через спільні події, через взаємні візити, через пошуки спільного.
Мабуть буде трохи пафосно, називати це чимось з розряду втілення нашої місії, але для нас воно так і є. Ми чітко розуміємо, що на сьогодні ринок, для Школи, як для бізнесу, на Сході лише формується. Можливо, наші клієнти там з’являться через років 5. Але сьогодні ми не маємо права упустити шанс сісти за один стіл і говорити про те, що нас болить, вчитися одне в одного, шукати шляхи співпраці та точки дотику.
Зараз ми перебуваємо у унікальній ситуації, коли довіра до іншого досвіду ще присутня. Головне пам’ятати, що ми ділимося, не вчимо чи повчаємо, а обмінюємося думками і досвідом. Тут мені пригадуються слова пана Євгена Глібовицького, який готуючи наших спікерів до попереднього форуму у Маріуполі, сказав: “Від нас очікуються дуже чесні відповіді – без прикрас. Ми є в рідкісній ситуації, коли до того, що приходить зі Львова, Франківська та Києва є цікавість і довіра. Це крихкий феномен, який не треба сприймати як даність. Цю довіру легко втратити зверхністю, зневагою, нотками месіанства, запереченням гідності – рівно як і готовністю прогинатися під очікування. Наше завдання – бути собою і бути чесними, в тому числі, не боятись дискутувати.”
Подіями на сході, ми даємо собі можливість пізнати людей, з якими живемо в одній країні, намагаємося вибудувати стосунки, питаємо, чим ми можемо бути корисними. Віримо, що граємо в довгу, бо лише так можна забезпечити сталість.
І реальність така, що для Львівської бізнес-школи УКУ, такі події - це, радше, ризик і авантюра, щось добре знайоме і нове водночас.
На щастя, в цій справі ми маємо багато однодумців і партнерів, які роблять такі події можливими.
І знаєте, символізм в цих кілометрах, він також є. Ми розділені поганими потягами і дорогами, які везуть нас одне до одного, майже цілу вічність. Вірю, що такі зустрічі цю відстань невблаганно скоротять.
Дізнатися більше про конференцію «East Growth: Бізнес і громадськість – ефективне партнерство», що відбудеться 3 березня у Краматорську (Донецька область). Львівська бізнес-школа УКУ проводить її спільно із Форумом НДО в Україні за підтримки Посольства Великої Британії.
Людмила Крижановська, керівник відділу проектів розвитку Львівської бізнес-школи УКУ (LvBS)