Фото © CasparGirl, за ліцензією CC BY 2.0 адаптоване з оригіналу
Чи доводилося вам стикатися із коментарями учнів щодо того, що викладач англійської повинен відповідати певному стандарту?
Каміла Містрі, Єгипет: Більшість учнів не очікують, що викладач-британець матиме африканське, індійське, карибське чи пакистанське походження. Вони автоматично очікують, що це буде білошкіра людина, і зазвичай дивуються, що я – британка, бо припускають, що я – єгиптянка. Але коли я пояснюю, що я народилася у Сполученому Королівстві, але мої батьки походять з Індії, то здебільшого розуміють.
Бували в мене учні, які своїми коментарями мене засмучували. Одна дівчина не вірила, що я британка, і вимагала, аби я показала паспорт. Вона звинуватила мене у тому, що я збрехала, аби викладати у Британській Раді. Ще один пан сказав, що я не «справжня» носійка мови, тому що я – тримовна, і що я не можу знати англійську так само добре, як ті, хто виріс у Сполученому Королівстві, бо на мене вплинула моя індійська культура.
Мохаммед Іслам, Єгипет: Коли я лише почав викладати у Британській Раді у Єгипті, хоч я й описав у загальних рисах моє походження (те, що я народився, ріс та жив у Лондоні), деякі учні казали, що не хочуть, аби я з ними розмовляв «індійською англійською». Ця стереотипна думка виникла через колір моєї шкіри та моє південно-азійське етнічне походження, хоч я й маю лондонський акцент. Цей коментар мене неабияк здивував, але не засмутив, бо одразу виявив їхній брак уявлень про Сполучене Королівство.
Халід Хуссейн, Єгипет: Спочатку деякі учні не вірили, що я британець, і що я попередньо не знав арабської. Дехто, здавалося, був розчарований, бо я був не такий, якого вони очікували чи сподівалися бачити. Але я це передбачав, тож для мене це не було проблемою.
Террі Плезант, Саудівська Аравія (а раніше – Малайзія): У Малайзії коли один юний учень довідався, що я американець, то спитав: «Тоді чому у Вас така темна шкіра?». Інший випадок був, коли один дорослий учень поскаржився, що його викладач – малайзієць. Він мав на увазі мене. Я – американський мусульманин з коричневою шкірою, і мабуть, хустка у мене на голові, моє скромне вбрання та його обмежений досвід призвели його до такого припущення про моє походження.
Спочатку такі моменти мене шокували та веселили. Згодом я почав дивитися на них як на можливість та обов’язок повчати. На наступний урок тому дорослому учневі вже було цілком очевидно, що мусульмани бувають скрізь, а не лише в Малайзії.
Таня Халік, Саудівська Аравія: Спочатку, коли я відчувала, що учні очікують бачити своїм викладачем білошкірого британського мовця, мені ставало дискомфортно. Коли вони мене бачили, на їхніх обличчях з’являвся подив: я ж бо пакистанка.
Дюран Дакетт, Єгипет: Як ямайський британець я також мав такий досвід. Я був трішки розчарований тим, що деякі студенти не відають про людське розмаїття у Британії; мене шокувало та спантеличувало те, що для них це було новим поняттям.
Які стратегії допомогли вам змінити таке сприйняття серед студентів? Вони можуть стати в пригоді іншим викладачам, які можуть потрапити у подібну ситуацію.
Мохаммед Іслам: Я спитав: «Чи ви чули коли-небудь, як хтось розмовляє англійською з індійським акцентом?», і, як не дивно, мені відповіли «ні». На наступному уроці я дав учням послухати два-три аудіозаписи і попросив їх вгадати, звідки ці люди, і як їх звати. Це дійсно допомогло прояснити таке поняття як носій мови.
Каміла Містрі: На першому уроці, на етапі знайомства, я завжди роз’яснюю своє походження. Якщо я це пропускаю, то зазвичай на мене починають сипатися особисті запитання. Я також проводила уроки на тему багатокультурності Британії, щоб намагатися розвивати серед учнів це усвідомлення.
Халід Хуссейн: Я одразу приступаю до британської культури. Щойно починаєш викладати те, про що учні мають мало або жодних знань взагалі, їм аж кортить дізнатися більше про тебе і твоє походження. Навряд чи після другого уроку їх це бентежило.
Таня Халік: Після численних розпитів про те, чи я, пакистанка, здатна викладати англійську, тепер я від самого початку ділюся з ними своєю інформацію про себе особисто та про свої навички, плануючи такі собі веселі заняття «нумо знайомитися». Ще я заходжу до класу упевнено та з позитивною енергією. Зараз, навіть якщо постають запитання про моє походження, я відповідаю без жодного спротиву чи тривоги.
Дюран Дакетт: Щоразу як постає ця тема, я користуюся нагодою, аби провести невеличку презентацію Співдружності та розповісти про властивість Британії бути «плавильним казаном». Я ставлюся до цього як до нагоди культурного обміну та компоненту усієї мети Британської Ради: досягати культурного усвідомлення. Я намагаюся забезпечити таку атмосферу, коли б учні почувалися достатньо комфортно, аби ставити будь-які запитання, та я ідентифікую розбіжності між їхньою культурою та суспільством, і моїми.
Викладачі могли б задумати урок (читання, аудіювання чи мовлення) на тему країн Співдружності, їхнього впливу на британську культуру та навпаки. Наприклад, я використала відео про туристичну індустрію Карибських островів для заняття з аудіювання. А для частини уроку мовлення я призначила кожному учневі по одній країні Співдружності та попросила підготувати та провести по ній презентацію. Я також провела урок на тему кухні різних культур у Лондоні. Ці заняття дають учням уявлення про те, наскільки величезним та розмаїтим є англомовний світ, а також розвиває у них розуміння того, яким чином саме Об’єднане Королівство стало таким «плавильним казаном».
Террі Плезант: У Саудівській Аравії через мою зовнішність багато учнів думають, що я – уродженець якоїсь африканської країни, але вони також, здається, розпізнають мій американський акцент та, відповідно, приймають мене як викладача. Дехто з них виявляв бажання набути британський акцент. Я кажу їм, що у моєму курсі я не навчатиму британському акценту, і що насправді єдиного «британського» акценту немає. На всіх моїх уроках я заохочую учнів поміркувати, який саме тип англійської їм потрібно буде розуміти в житті, чи то в їхніх місцевих ситуаціях, чи то у подорожах чи навчанні за кордоном. Я заохочую їх підійти до акцентів з практичної точки зору, тобто з огляду на те, які акценти їм потрібно буде розуміти, і який акцент потрібно буде розуміти у них.
Якщо час занять дозволяє, я знайомлю учнів з низкою британських акцентів, показую учням мапу англомовного світу та ділюся з ними своїм власним досвідом: фото мого рідного міста, історії, пов’язані з моїми британськими колегами, і так далі.
Чи належить викладачам мати справу з подібними проблемами? Якою мірою роботодавець мав би регулювати очікування учнів?
Каміла Містрі: Учні природньо дуже цікавляться особою викладача, і важливо будувати хороший зв’язок. Але викладачам не належить розбиратися з неприємними коментарями чи неввічливими заявами. Відповідальність роботодавця – позиціонувати Британську Раду як таку школу, що представляє справжнє Об’єднане Королівство, розмаїту багаторасову країну, де живуть люди багатьох різних країн та походжень.
Таня Халік: Я відчуваю, що викладачі мають робити те, що їм вдається якнайкраще: навчати та спокійно ладнати ситуацію. Втім, якщо учні знущаються, проявляють неповагу або постійно навіюють негатив у класі, тоді справу слід донести до відома керівництва.
Тері Плезант: Я гадаю, слід починати з того, яким чином позиціонуються ці курси, але викладачі теж мають давати учням розуміння відповідних аспектів свого походження. Формуючи особисті зв’язки таким чином, можна будувати добрі стосунки з учнями, при цьому сприяючи культурному розумінню.
Дюран Дакетт: За ідеальної ситуації, викладачі не відчували б потреби пояснюватися перед учнями та більше зосереджувалися б на веденні уроків. Однак, досвід показує, що не завжди так буває. Інколи учні таки приносять на заняття певний рівень незнання та допитливості та можуть ставити запитання, бо їхні очікування, можливо, не задовольнили. Наприклад, мені як ямайському британцю доводиться пояснювати, що Ямайка знаходиться не в Африці, чому ми розмовляємо англійською, як острів може бути країною, що там немає державної релігії, чому я маю таку темну шкіру, а не коричневу, як в усіх інших у Латинській Америці, і що ми там не розслабляємося і не приймаємо наркотики.
Коли я роз’яснюю ці поняття, в результаті з мого боку інколи може звучати недостовірна інформація, просто через те, що я ніколи раніше не стикався з такими запитаннями. Отже, викладачі мусять бути готовими говорити про ці речі або творчо підходити до справи та стимулювати учнів до самостійних досліджень.
Що ще можна зробити, щоб покращити ситуацію?
Каміла Містрі: Від тієї миті, коли учні заходять до навчального центру, їм треба дати усвідомлення того, що всі викладачі, нехай то є чоловіки, жінки, британці, єгиптяни (чи будь-якої національності) є кваліфікованими та спроможними виконувати свою роботу. Вони мусять розуміти, що природжені носії англійської мови не обов’язково є кращими за неприроджених мовців англійської мови, і що судити про викладача виходячи з їхнього походження, є неприйнятним. Ми всі є рівними.
Таня Халік: Можна напрацьовувати в учнів готовність, якщо перед початком курсів влаштовувати день орієнтації, де б вони дізнавалися, як працює Британська Рада, та знайомилися б з учителями, і таким чином бачили нашу етнічну та культурну розмаїтість. Це б дало навчальному центрові можливість підкреслити те, як Британська Рада нікого не дискримінує та через фахових викладачів дає своїм клієнтам найкраще.
Матеріал надано Британською Радою в Україні.