Сипати в стрімі прокляттями, образами та погрозами на адресу президента чи вимагати "заарештувати заколотників", жити в дихотомії зрада-перемога, бачити світ поділеним на своїх та ворогів набагато легше, аніж шукати непрості розв'язки для складних проблем.
І це не лише українська хвороба. Маніпулювання символами, гра на фобіях та забобонах електорату, постправда та фейк-ньюз - це, на превеликий жаль, глобальне явище. Яке народилось на перехресті двох трендів: тотальної зневіри в політичних елітах та вибуху ютюбу та соцмереж, коли кожен користувач - колумніст, експерт та опініон-мейкер. Публічна дискусія стала одночасно радикально масовішою і набагато менш компетентною. Цим феноменом чудово скористалися Трамп - в Америці, пропоненти Брекзиту - в UK, Зеленський - в Україні.
Чи є вихід з цього замкнутого кола некомпетентності та антидот від спокуси простих рішень? Як нам навчитися не тільки говорити, а і слухати? Як запобігти узурпації влади в руках компетентних, але непідзвітних народу технократів, у яких свій порядок денний і свої цілі, далекі від загального добра? Як нам уникнути небезпеки перетворення наших емоційних дискусій на ширму, за якою більш спритні та поінформовані деребанять рештки держави? Як у добу егалітаризму та популізму поєднати демократію з компетентністю?
Одною з можливих відповідей є deliberative democracy - демократія обговорення, про яку не тільки пишуть науковці, а й успішно практикують у низці розвинутих країн. Якщо коротко, то полягає вона в тому, що для демократичного вироблення важливих рішень обирають репрезентативну (за віком, статтю, регіоном, освітою, доходами тощо) групу осіб, яка перш ніж приступити до основного завдання вчиться - заслуховує експертів у конкретній сфері, які розповідають про світовий досвід, наводять аргументи за і проти, відповідають на запитання. Після навчання починається обговорення з професійною модерацією. Якщо в процесі обговорення виникають додаткові питання до експертів або потреба у додатковій інформації, обговорення переривається задля додаткового "уроку". В такий спосіб правдивий зріз суспільства у групі забезпечує розмаїття життєвого досвіду та інтересів представників різних суспільних прошарків, представлених у ній. Але остаточне рішення група ухвалює на підставі навчання та компетентної дискусії, яка в ідеалі має завершитись консенсусним рішенням, яке для кожного учасника групи є свідомим компромісом.
Так у Британській Колумбії 2003 року була створена Громадянська асамблея з питань виборчої реформи. До її складу шляхом репрезентативної випадкової вибірки дібрали 161 особу. Впродовж перших 12 тижнів (січень-травень 2014) комісія вивчала різновиди виборчих систем та світовий досвід їхнього використання. Потім у травні та червні провела 50 публічних обговорень проблеми, в перебігу яких отримала 1603 письмових пропозицій. У вересні-жовтні члени комісії обговорювали, яка виборча система найбільше відповідатиме принципам справедливого представництва, зв'язку депутата з його виборцями та свободи вибору. Наприкінці жовтня Асамблея трьома голосуваннями рекомендувала запровадити в Британській Колумбії систему єдиного перехідного голосу (SVT). У вирішальному голосуванні голоси розподілились так: 146 - за і 7 - проти. В травні наступного року пропозиція була винесена на референдум, де набрала 57.7%, але цього виявилось замало, оскільки потрібно було 60%.
Вже в цьому десятилітті з деліберативною демократією експериментувала Ірландія. 2012 року республіканський уряд створив Конституційний конвент, до складу якого увійшли 100 осіб: 29 членів ірландського парламенту, чотири представника північноірландських політичних партій, голова конвенту та 66 випадково обраних громадян за репрезентативною вибіркою. Конвент, напрацювання якого носили рекомендаційний характер, засідав по вихідних від 1 грудня 2012 року до 31 березня 2014 року і за цей час розглянув 9 найбільш актуальних питань конституційної реформи.
Два з дев’яти питань, щодо яких Конвент надіслав формальні пропозиції ірландському парламенту останній виніс на референдум, який відбувся 22 травня 2015 року. На референдумі ірландці підтримали закріплення у конституції одностатевих шлюбів і відкинули пропозицію зменшити віковий ценз для кандидатів у президенти республіки з 35 до 21 року. У 2018 році ірландці на референдумі підтримали ще одну пропозицію Конвенту - скасували конституційну норму, яка криміналізувала богохульство.
У 2004 році два видатних американських вчених Брюс Аккерман та Джеймс Фішкін запропонували запровадити в США Delibiration Day - додатковий офіційний вихідний у рік президентських виборів, аби американці могли отримати додаткові знання з найбільш актуальних політичних питань та зробити більш усвідомлений вибір. Одне слово, аби вони голосували не тільки серцем, а і розумом. І хоча ця ініціатива наразі не втілена, Фішкін провів більше 70 експериментів з деліберативними групами, яких навчали ухвалювати усвідомлені репрезентативні рішення, по всьому світі, які демонструють ефективність цієї методології. А ще Фішкін створив Центр деліберативної демократії у Стенфордському університеті, який досі очолює. На жаль, Славко Вакарчук вчився у теоретика Фукуями, а не у практика Фішкіна.
Можливо і нам, українцям, час вчитися не тільки протестувати й воювати, а й обговорювати майбутнє України? Спокійно, компетентно, з повагою до опонентів і розумінням того, що в реальному світі кожна опція неідеальна. Можливо, демократія обговорення - це наш шлях між Харибдою популізму і Скіллою корумпованих професіоналів? Бо сам Бог велить нам почати із щирого, публічного та компетентного обговорення того, що нам робити далі з Донбасом. Бо, як свідчать останні події, ані Президент, ані ветерани не мають на це питання переконливої відповіді. І альтернатива такому обговоренню - громадянська війна, війна до останнього набою. На радість Путіну і Кремлю...
P.S. В мемуарах Нельсона Мандели "Довгий шлях до свободи" є розділ "Talking to the enemy" - "Розмовляючи з ворогом", в якому Мадіба розповідає як на власний страх і ризик почав перемовини з представниками режиму апартеїду. На цей час він третє десятиліття перебував в ув'язненні, сотні його соратників загинули в боротьбі за права чорношкірих, "Спис нації" - військове крило Африканського національного конгресу - вело партизанську війну проти африканерів, білі дискримінували чорношкірих як і де тільки могли, але Мандела почав говорити з ворогом. Згодом він не без труда переконав найближчих соратників постфактум схвалити його рішення і уповноважити на "перемовини про умови перемовин". Саме завдяки цим перемовинам, які призвели до завершення апартеїду, нової Конституції та перших загальних виборів, у яких нарівні брали участь усі громадяни незалежно від кольору шкіри, ПАР уникнула ізоляції і не занурилась в хаос громадянської війни, на порозі якої вона стояла на початку 1990-х, а перетворилась на сучасну демократію, в якій політично домінує чорношкіра більшість, а більшість власності належить білій меншості. Яка досі, попри всі проблеми, ПАР залишається одною з небагатьох вільних та економічно розвинутих країн на Африканському континенті.
Нам треба вчитись обговорювати наше спільне майбутнє! Аби воно не поставило нас перед фактом, що воно по факту не наше.