Подібна ситуація мала місце наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття в Галичині. Тоді, там співжиття українців і поляків можна було навіть вважати зразком співіснування в межах однієї держави різних етносів, мов, релігій тощо. Українці поважали «польські» свята, поляки – «українські» і т.д. А, починаючи з 1937-го току, ситуація суттєво почала погіршуватися, зокрема через появу протистояння між церквою і костьолом. Українці почали зневажати «польські» свята і навпаки, з’явилися обмеження для українців щодо здобуття освіти рідною мовою тощо. Вже тоді думаючі люди вважали, що ці явища, мабуть, спровоковані зацікавлено «третьою» («третіми») стороною (сторонами). Можна тільки здогадуватися, що українсько – польське протистояння вигідне тоталітарним режимам (чи то комуністичному, чи фашистському – нема різниці). У цьому контексті, на перший погляд, дивує співпадіння згадано в Західній Галичині з подіями у сусідніх державах: в 1937-му році почалися трагічні події в сталінському СРСР і розпочався період поневолення Європи фашистською Німеччиною. Пізніше відбувалася Друга світова війна з її жахіттями, переселення і подальше поневолення і українців, і поляків тощо. Словом, об’єктивний аналіз українсько – польських стосунків і відповідні заходи були не можливими.
На жаль, через згадані та інші обставини, ні офіційна, ні середня, ані вища ланки обох суспільств не залишили достовірних даних про події тих років. Це стверджує автор даних рядків, який є сином і онуком переселенців з Любачівщини і з Ярославщини (тепер це Польща) і всі твердження знає зі щирих розмов з учасниками тих подій. Донедавна це був чи не єдиний метод отримати більш – менш об’єктивну інформацію про події того часу з українського боку, оскільки відповідні протоколи чи статистика з нашого боку або знищені, або не велися взагалі. Варто мати на увазі, що вже прямих свідків тих подій залишилось дуже мало. А ще через кілька років їх не стане взагалі.
Суттєво змінилася ситуація із здобуттям незалежності Україною. Тут треба віддати належне Президенту України Л.Кучмі, який врегульовував ситуацію з Президентом Польщі О.Квасневським, та Президенту України В.Ющенку і Президенту Польщі Л.Качинському, які відчували та систематично ініціювали вирішення всіх питань українсько – польських стосунків. А цільові зустрічі на найвищому рівні у період 2005 – 2009, зокрема для з’ясування проблем між українським і польським суспільствами, відбувалися набагато частіше, ніж про це повідомляли ЗМІ. Наприклад, приблизно у такий спосіб було зупинено відкриття сумнівного памятника про УПА у Варшаві.
Тоді практично бездоганно працювали виконавчі механізми «зверху - донизу» (від президента до рядового громадянин); велася робота, зокрема, серед населення, з метою недопущення розвитку негативних явищ, наприклад, таких, як тепер у селі Грушовичі. Здебільшого бажана інформація подавалася громадянам так, аби вони її сприймали підсвідомо. На перший погляд, такі процеси відбувалися самі по собі. Насправді ж за ними була добре організована, напружена і злагоджена робота багатьох аналітичних центрів. В результаті, хто б що не казав, але у згаданий період не було ніяких небажаних явищ в українсько – польських стосунках. Тепер же можна хіба що констатувати, що вжиті заходи не були незворотніми і не діють до цих пір, а згадані механізми «згори - донизу» розбалансовані і в більшості не працюють.
В обидвох суспільствах були, є і будуть право-радикальні елементи, які пропагують нетерпимість до всіх інших етносів. Власне їх, здається, «активізували», «активізують» і будуть «активізувати» треті сторони, які мають на меті провокацію дестабілізації нашого суспільства. Тут варто наголосити, що такі «активізації» збоку результативні тоді, коли нема цьому достатньої, системної протидії.
Провокативні явища, що мали місце останнім часом як на території Польщі, так і в Україні, були пов’язані, як правило, із символами обох етносів. Тому вони супроводжувалися миттєвою реакцією і в значній мірі, відвертали увагу від більш насущних проблем. Зокрема, - національних науки і технологій, які обумовлюють розвиток обидвох держав. Це сьогодні Польща гордиться (цілком заслужено) своїми реформами, зростанням ВВП, рівнем життя тощо. Зокрема, у Польщі рівень життя вищий від українського, що обумовлює міграцію. Хоча, порівнюючи з іншими країнами Європи, поляки не найкраще живуть. Тим більше не відомо, що буде через кілька років. Це насамперед визначається розвитком національних науки і технологій, що в обидвох державах не афшується. Тут варто зауважити, що світ пам’ятає, зокрема, відносно недавні успіхи деяких держав на базі закордонних технологій у 50-х – 60-х роках минулого століття. Багато з цих держав тих успіхів не змогли перетворити у свій розвиток і тепер вважаються «країнами третього світу». Так само констатуємо, що успішно розвивалися лише ті країни, які належним чином реформували і фінансували розвиток власної науки і технологій. Ні Україна, ані Польща за останні десятиліття і тепер, на жаль, у цьому аспекті не є такими, з яких можна брати приклад. Протягом кількох десятків років там практично не проводилися ніякі реформи – у зазначеній галузі практично все залишається таким, як сформувалося в часи соціалістичного табору. А українські та польські національні наука і технології фінансуються на порядок менше, ніж потрібно для успішного розвитку їх і держави вцілому. То ж не важко передбачити що буде з нашими державами через певний час, якщо ці показники не зміняться у кращу сторону.
Виходить, що для українського, і для польського суспільств (як і для інших), на жаль, обурення минулим є доступнішим, простішим та ефектнішим, ніж аналіз причин, що можуть призвести до сумного майбутнього, яке може наступити через кілька років – якщо не вживати заходів вже тепер.
Мабуть, всупереч нашим інтересам, хтось би не хотів, аби Україна та Польща об’єднали зусилля і можливості (та ще й залучили інших сусідів, наприклад – у форматі Каспійсько-Чорноморсько-Балтійської дуги), зокрема, в науці, техніці, інженерії тощо заради процвітання багатоетнічних наших народів і всього світу.
Те, що стосується українсько – польських відносин, здебільшого характерне і для стосунків української нації з усіма сусідами. І в кожному окремому випадку обставин вимагають конкретної креативної роботи. Саме по собі нічого не вирішується. А кожний окремий випадок, у контексті прояву небажаних для нас явищ, подібний до «бомби сповільненої дії», яка рано чи пізно про себе нагадує – особливо тоді, коли це комусь вигідно.
Отже, керуючись безальтернативністю українсько – польських дружніх стосунків, в рамках упередження негативних явищ, було б доцільно невідкладно вивчити згаданий досвід та відновити відповідну превентивну роботу, врахувавши теперішні реалії і колишні недопрацювання. Очевидно, що хтось може запропонувати утворити нову цільову структуру. Але, поспішати з новоутвореннями не варто. Беручи до уваги насамперед те, що за час, що минув від згаданого, не зруйнована жодна така структура, враховуючи «ефективність» нових утворень, їх «розкачку» та багато – багато іншого, мабуть доцільно обмежитися відновленням ефективної роботи, скоординувати її існуючими засобами, оновити цільове закріплення обов’язків і відповідальності за існуючими структурами та діячами тощо.